Діялектика братнього віддаляння

Червень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
119 переглядів

Історія постсовєтського простору дає яскраву картину диверґенції політичних систем нових держав*. Відправним пунктом їхнього політичного розвитку була система офіційної ідеології та формальних інститутів, спільна для всіх совєтських республік від Естонії до Туркменії. Спільними були й проголошені цілі: побудова демократичних суспільств і ринкової економіки.

Однак тепер, по 15 роках після розпаду СССР, можемо констатувати виникнення в постсовєтських державах принципово різних і максимально віддалених одна від одної політичних систем. В діяпазоні оцінок політичних систем, що їх кожного року дають різним країнам експерти американської неурядової організації «Фридом гауз», постсовєтські країни тепер розсіяні такою самою мірою, як і всі країни світу загалом: Естонії та Латвії поставлено ту саму максимальну оцінку демократичности, що й старим демократіям західних країн, а Туркменії – ту-таки максимальну оцінку авторитаризму, що й Північній Кореї, Лівії та Сирії.

Ця гранична відмінність політичних систем виникла не відразу: умови ґорбачовського СССР не дозволяли в окремих республіках сформуватися ні абсолютно авторитарним, ані цілком демократичним політичним системам, і в перші постсовєтські роки діяпазон політичних систем був менший, ніж тепер (бо ж для побудови і розвинутої демократії, і «розвинутого авторитаризму» потрібен час). Але такі держави, – а вони нині демонструють протилежні політичні системи, – як Туркменістан і балтійські країни, досягли граничних оцінок дуже швидко: менше ніж за 10 років.

Росія та Україна в постсовєтському просторі належать до групи країн із «середніми» оцінками демократичности. І географічно, і за оцінками їхніх політичних систем вони ніби перебувають між стабільними й розвинутими демократіями балтійських країн, передовсім Естонії та Латвії, і «розвинутими» авторитарно-тоталітарними системами Туркменії й Узбекистану. Та однак протягом постсовєтського періоду російська й українська системи також потроху віддалялися одна від одної й, очевидно, в найближчі роки й далі віддалятимуться.

Росія протягом усього постсовєтського періоду розвивалася в одному напрямку – створення жорсткої системи особистої влади президентів, які передають владу спадкоємцям, котрих самі призначають, і за якої вибори дедалі більше відіграють роль формального леґітимізаційного ритуалу. Як мені здається, першим кроком у цьому напрямку було те, що в Росії не проводили референдуму про незалежність, на взірець українського, тож саме створення нової російської державности не базувалося на демократичному волевияві. Це від самого початку практично унеможливило для Єльцина відхід від влади, не залишило йому іншого виходу, крім як створити систему «безальтернативної» президентської влади. Етапами цього процесу були переворот 1993 року, ухвалення суперпрезидентської конституції, вибори 1996 року, передання влади від Єльцина Путінові та послідовні заходи Путіна, спрямовані на обмеження ролі демократичних інститутів і бюрократизацію системи влади.

Натомість розвиток України такого виразного та незмінного початкового вектора не мав. Початкова ситуація виникнення української постсовєтської держави відрізнялася від початкової ситуації виникнення постсовєтської Росії та виявилася сприятливішою для розвитку демократії. Серед трьох учасників біловезьких угод Леонід Кравчук був єдиним, хто у своїх діях міг спиратися на народний мандат – результати референдуму про незалежність. Тому в утраті влади для нього не...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі