Діти радянської вдови

Серпень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
1195 переглядів

У радянський час Харків чи Одеса були такими ж обласними містами радянської квазиімперії, як Омськ чи Владикавказ. Ніде в Україні, за нечисленними винятками (Київ, Донецьк), не дозволяли видавати російськомовний літературний журнал або газету. Це утруднювало літературний процес, роблячи його «усною народною творчістю» у рамках клубних гуртків самодіяльности або літоб’єднань. Уявити літературу як щось загальне у просторі-часі можна було тільки читаючи московські журнали. А надрукуватись у Москві українським провінціялам щастило нечасто. Тому російськомовним авторам лишалося хіба що переїжджати у столицю СРСР і вже звідти здобувати успіх на батьківщині. Це вдалося, приміром, луганцеві Михайлу Матусовському, харків’янам Борисові Слуцькому й Едуардові Лімонову, одеситам Едуардові Багрицькому та Михайлові Жванецькому, киянам Іллі Еренбурґові та Юнні Моріц. Зрештою, москвоцентризм як модус думки в імперії вивів іще Антон Чехов у «Трьох сестрах».

Що всюди, те й у Києві

За час існування Радянського Союзу виник «культурний шар» інтеліґенції, дуже слабко вкоріненої в національні культури, натомість виразніше зорієнтованої – політично, ментально, творчо – саме на Москву. Ставлення до цього могло бути іронічним (естонці своїх вокалістів, що співали російською мовою, називали «кремлівськими солов’ями»), але російська мова таки була загальновизнаною «латиною» радянської імперії, її культурною «лінґва франка». А в суті речей, правила за один із засобів підкорення провінцій центрові – Кремлю. Звісно, навряд чи над кимось стояли з дрючком, змушуючи писати сонети чи романи саме російською. Інструментарій існував розмаїтіший і витонченіший. Хоча й дрючки траплялися не такі вже й метафоричні: варто пригадати бодай дискусію початку XX століття між російським інтелектуалом Пєтром Струве і єврейським публіцистом, одеситом Владіміром Жаботинським. Російська мова та культура переважають у Києві, Могильові, в Тифлісі й Ташкенті «зовсім не тому, що там обов’язково тягнуть до відділку розписатися в повазі до російської культури», – запевняв Струве. «Тут уже П. Б. Струве безперечно несправедливий до нашого благоопікувального російського начальства, – відповідав Жаботинський. – <...> Те, що у Києві, те було і всюди. Всюди на окраїнах російська культура з’являлася лише після того, як земський ярижка проклав їй дорогу, витоптавши чоботиськами всіх її конкурентів»...

Наполегливе державно-поліційне втручання, влучно описуване сентенцією Назима Хікмета: «Коли в столиці стрижуть нігті, у провінції відрубують пальці», спотворювало розвиток культури на наших теренах майже ціле XX століття. Керівники СРСР намагалися змінити етнодемографічний склад республік, зокрема й України, а також усіляко розширити вживання саме російської мови. Це викликало опір – і подальші утиски. Згадаймо тодішні репресії – аж до багаторічного ув’язнення – за саме лише читання навіть не опублікованої, самвидавної роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Пейзаж перед землетрусом

Існує думка, що до «національних кадрів», які в Україні писали російською, радянські органи ідеологічного нагляду ставилися поблажливіше, ніж до тих, хто намагався творити рідною мовою, – про це свідчить, наприклад, Ігор Померанцев у книжці «КДБ і інші». Можливо, на російськомовців покладали більші сподівання як на ймовірних «трубадурів імперії» (за висловом Еви Томсон). Хоча саджали в табори та психлікарні, висилали з країни не тільки українських національно свідомих авторів (як-от Василь Стус, Олесь Бердник, Микола Руденко), але й російськомовних Віктора Некрасова, Гелія Снєгирьова, Ірину Ратушинську, того ж таки Ігоря Померанцева. Бо важила, звісно, не лише мова, а й зміст творчости.

Напередодні розпаду СРСР у Києві вийшла антологія «Російські радянські поети України» (1987) – розкішний том, одиноке, мабуть, за весь радянський час видання, що відбивало тодішній стан...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі