Дещо з феноменології мальв і каварень

Листопад 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1089 переглядів

Інколи несуразність того, що називають «категоріяльним апаратом літературознавства», унаочнюється особливо. Саме так виглядала би спроба означити творчість Юрія Винничука в межах опозицій «елітарна література» – «масова література», а відтак – «фікшн»-«нонфікшн». Утім, його тексти все-таки надто різні, щоби не спробувати бодай якось їх розмежувати, до того ж, окремі з них виглядають доволі нетипово, принаймні в нашому сьогочасному літературному соціюмі. Звідси й постає ціле кубло питань: що пише Винничук, чому популярний Винничук, як він може стільки писати і т.д. Тобто феномен (вибачайте за зужитість метафори) є, саме слід – якщо пощастить – спробувати розібратися в його сутності.

Проза-реприза

Для мене особисто найпершим значущим Винничуковим жанром була «реприза» – невелика обов’язково смішна і майже обов’язково еротична байка, або почута на виступах театру «Не журись», або прочитана на сторінках такої різношерстої після здобуття свободи письма галицької преси («Пост-Поступ», «Гульвіса» і т.ін.). Я сказав би, що й обчімхані (поскорочувані) «Діви ночі», які почали з’являтися десь на початку 90-х у львівському «Дзвоні», сприймалися у тому ж репризному ключі: як продовження веселих байок доброго розбещеного дядечка Юрка. Адже тоді зазначених вище серйозних категорій («елітне», «масове») в українському просторі ще не існувало: масовість читання «Пост-Поступу» не викликала сумніву, але писати такі речі задля заробітку (як то роблять професійні літератори-масовики) ще ніхто й не думав. Про літературу «низького штибу» першими заговорили моралісти й то вже по тому, як ті «Діви ночі» та ще «Житіє гаремнеє» вийшли окремими книжками. (Пам’ятаю, снувалися чутки, що «Житіє» скуповує львівська мерія, щоби привселюдно спалити наклад на ратушній площі – дуже схоже на вигадку самого Винничука.)

Тепер ми нарешті маємо тексти цього львівського автора «за всіма правилами» масліту: книга за книгою щопівроку, єдиний формат і серійне оформлення, РR-акції у Львові та в столиці, інтерв’ю, жвава рекламна критика тощо. Втім, маю тут де в чому виправитися. Навіть якщо це «масліт», то він принаймні не такий, яким ми його звикли бачити: надто далекий від знаних нам стереотипних детективів і фентезійних історій, котрими запліднює кволий український ринок потужна північноруська сестра. Водночас, так само не варто на тлі наголошено базарного літературного мотлоху означувати Винничукове письмо як явище «елітне» – краще взагалі позбудьмося цієї опозиції. Якщо бажаєте, то «Мальва-Ланда» чи нововидані «Діви» – це все-таки читво «доступне» й не надто втаємниченому читачеві, тому, в кого немає досвіду затяжного спілкування з Кафкою, Джойсом чи – навпаки – Уельбеком; однак незвичність колізій і виразний місцевий колорит роблять ці тексти явищем справді неповторним. Варто зважати, окрім усього, ще й на подвійність сучасної рецепції оповідань і романів Винничука: в Галичині його вважають за «свого» і читають, а хоч би й за наголошену західняцькість його мови («майтеликів» він придумав – ну це ж треба!); з іншого боку, для читачів не з заходу тексти цього львівського автора здатні відкрити ту не зовсім зрозумілу частину нашої держави – з її амбіціями, гонором, запашною кавою та низькими цінами, постійною еміграцією до Европи та вічними сентиментами до неї ж таки. Без перебільшення, Винничук часто виступає Гідом цієї «іншости» землі за Збручем. Він орієнтується в ній та іронізує з неї, як мітичний Зеник із «Мальви-Ланди» орієнтується на великому сміттєзвалищі історичних епох та культур. Він дивується і спонукає нас дивуватися з того начебто занедбаного краю, який, однак, незле і досить «самодостатньо» почувається навіть в обшарпаних черевиках сучасних незатишних умов. Пластичність образів Винничукових персонажів виняткова – це не схематичні портрети популярних Хороших та Поганих хлопців і їхніх шаблонних шліфовано-еротичних Подруг, до яких ми звикли з голівудівських фільмів. Багатьох подібних до Бумблякевича осіб можна без великих зусиль спостерегти у сучасному Львові – це наголошено немасові, ще не замусолені, а тому й цікаві персонажі.

З іншого боку, не складає надто великих труднощів нашукати всій цій «вар’ятській» братії коренів і паралелей. Заходимо з Бумблякевичем до бібліотеки, і нас зустрічає реінкарнований в іронічного українознавця Пупса Боргес, цікаві й затишні покої палаців сміттярки з безліччю закапелків і таємниць, які чигають у них, начебто продовжують топографію передмість Шульца, та й загалом жанр «іронічної казки» останнім часом у нас не такий
• ••

уже й рідкісний. Врешті, Винничук може похвалитися і тоншою роботою: сцену «втрати цнотливости» Бумблякевичем з усім цим бароково-воєнізованим арсеналом («...військо, викуте зі снігу – йде воно і дзвонить латами... окрики і порскання коней... йде бій, війська наступають, в’язнучи в снігах») цілком можна вважати пародіюванням подібної сцени втрати цнотливости Адсоном у Ековому «Імені...» («...побачив діву, прекрасну і грізну, як зготоване до битви військо»). Втім, вишукувати джерела і впливи хоч цікаво, але в нашому випадку не надто продуктивно: думаю, секрет Винничука зовсім в іншому. Театральність його прози (чи ви чули, як ефектно він читає її зі сцени?!) – це лише прелюдія до ще авантюрнішої вистави: реконструювання та моделювання старовини.

Від інтермедій до інтерпретацій

Важко не помітити, що Винничукові персонажі (чи в ранішому «Ласкаво просимо в Щуроград», чи й у недавній «Мальві-Ланді»), іронізуючи і граючись, розмірковують про силу-силенну речей: літературу, історію, жіночу красу тощо. Зрештою, це, начебто, зовсім звичний для роману ракурс розмислів-відступів і зовсім логічні для бурлескного тону квазідратливі гуморні репліки. Втім, я особисто не можу позбутися враження, що такі вкраплення «підставових» тем та їх обігрування -це не початок, а радше продовження розмови, котра виростала з веселих монологів-реприз та есеїв у галицьких виданнях. Ще далі – легка проза Винничука (нарешті знайшов їй найадекватніше жанрове означення) – це тільки перехідна ланка якогось повнішого та цікавішого процесу, адже поки що вийшли друком тільки давніші оповідання й доопрацьовані, колись написані романи. Я маю на увазі ту сферу творчости, в якій Юрієві Винничуку достойних суперників попошукати:
містифікацію, метажанр, котрий об’єднує всі тексти цього львівського автора, – така собі іронічна мандрівка різними «документальними» історіями, «ходіння» поверхами галицької старовини. В такому разі, найдовершенішими Винничуковими текстами цього жанрового різновиду будуть не його оповідання та романи, а шедевральні добірки «Легенди Львова», «Кнайпи Львова» та «Секрети львівської кави».

Я справді схильний розглядати ці його книжки серед інших авторових містифікацій (про всяк випадок мушу наголосити, що містифікації не є фальсифікаціями, тобто кожна містифікація – це, перш за все, добротна стилізаціями, в яку ми готові й хочемо повірити). Винничукові «Легенди...» та «Кнайпи...», звісно, сконструйовано з фактажного матеріялу, однак скрупульозними краєзнавчими дослідженнями їх аж ніяк не назвеш: там, де авторові хотілося «фікційности», він не вагався її собі подарувати. Ці книги – радше талановита інтерпретація віднайдених автором фактів та окрушин історії.

І це прекрасно. На відміну від Жуля Берна, котрому колись порадили замість «Історії повітроплавання» написати роман – історію з повітроплавцем, Винничук усе робить навпаки: від романів він потрохи переходить до «романного» прописування цікавих публіці в Галичині й поза нею «таємничих» тем, ретельно стилізуючи не лише зміст і форму самих історій, але й форму книг, в оправі яких вони з’явилися. Візьмімо до рук «Кнайпи Львова» (вочевидь, найретельніше зроблену книгу цієї серії): «сецесійний» шрифт на обкладинці, позолота букв, віньєтки довкола чорно-білих (!) світлин, сірі (під старовину) сторінки і безліч, безліч історій, звіряти «правдивість» яких нецікаво і непотрібно. Якою була галицька старовина? Такою, якою нам пропонує її Винничук; і навіть якщо котрий знавець захоче заперечити котрусь із його оповідок – це лише буде продовження його, Винничукової, гри. Між іншим, не забудьте про рекламу: в «Кнайпах...» є і кольорові вставки, і чорно-білі, стилізовані під рекламні оголошення початку XX століття. Здається, Юрій Винничук завмер у своїх реконструкціях на межі ще одного шалено цікавого, а тепер майже забутого галицького «жанру»: в 30-х надзвичайно популярні були так звані «календарі» – грубезні журнали-річники, в яких також були і реклама, і цікаві оповідання, і поезія... Словом, це був такий собі макрозбірник для цільової авдиторії («сільські календарі» вміщували ще й терміни сівби, рекомендації агрономів, «календарі для господинь» – рецепти і побутові поради). Книги пана Юрка уявляються мені саме епізодами з його власного великого «Гросбуха», котрий можна читати з будь-якої сторінки залежно від настрою та погоди за вікном.

Хоч би в якому напрямку рухався далі Юрій Винничук, відчувається, що сил та енергії до письма вистачить йому ще надовго. Можливо, весь секрет його в тому (приготуйтеся, зараз буде трошки патетики), що він щиро любить те, про що пише, почувається затишно серед кнайп і галицьких кухонь, зшитків із віршами та приписами до готування кави. Тому й наше читання стає таким самим легким, як і його письмо. 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі