Дещо про Нью-Йоркську групу

Лютий 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
15
1500 переглядів

10 лютого 2017 року відійшов у вічність Богдан Бойчук – поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, один із засновників і чільних учасників Нью-Йоркської групи поетів (НЙГ). Іще у вересні 2016 року відвідувачі Формуму видавців у Львові мали змогу наживо слухати Богдана Бойчука – кілька зустрічей із ним відбулися в рамках програми авторських читань та дискусій «Велике повернення Нью-Йоркської групи». Аби згадати поета та сприяти осмисленню ролі Нью-Йоркської групи в українській літературі й культурі, «Критика» удоступнює уривок із книжки американсько-української поетки, перекладачки, літературної критикині та літературознавиці Марії Ревакович (також однієї із учасниць НЙГ) «Persona non grata. Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність». Пропонуємо увазі читачів уривок із нарису «Дещо про Нью-Йоркську групу», який окреслює обставини виникнення, основних учасниць та учасників НЙГ, а також особливості сприйняття творчого доробку групи в українському та американському контекстах.

 1

Коли Іван Фізер в інтерв’ю з членами Нью-Йоркської групи («Сучасність», 1988, ч. 10) запитував їх, чи група ще існує, а чи вже є явищем «історії», Богдан Рубчак відповів: «Я цього не знаю – мабуть, знає Бог та ще, може, Богдан Бойчук». Оскільки моє спілкування з Богом поки що обмежене й одностороннє, я звернулася до Богдана Бойчука із цим запитом, а він відповів, що для нього група існує, доки її окремі члени є творчо активними; позиція, яку він теж опосередковано (вдаючись до аналогії з Празькою школою) виклав у цьому ж інтерв’ю. Саме цю позицію категорично заперечив Юрій Тарнавський, заявляючи там же: «...НЙГ – це вже явище історії. Факт, що дехто з нас ще творить, цього не міняє».

Найдоцільнішим завданням, мабуть, було би знайти якусь золоту середину між цими двома екстремальними позиціями. Хоча справу тут дуже ускладнює вислів: «явище історії», яким нефортунно скористався Іван Фізер (факт, що він узяв його в лапки, таки нічого не змінює) і який виявився досить проблематичним, бо різні члени групи зрозуміли його по-різному. Богдан Бойчук, наприклад, теж ствердив, що НЙГ є явищем історії, отже, на поверхні начеб погоджувався з Тарнавським, але Бойчук мав на увазі факт, що, незалежно від міркувань про подальше існування чи неіснування, група вже «вписалася», так би мовити, в історію української літератури, подобається це комусь чи ні. Натомість Тарнавський зрозумів фразу «явище історії» прямо, як щось уже мертве, щось, що належить минулому й більше не існує. Хоча саме тут криється іронія, бо в історію (цю, з великої літери) «вписуються» події гідні уваги, а якщо вже вони «вписані», то не вмирають, їх можна забувати, але вони історично існують, а не потопають у масі неісторичного минулого. Але залишмо історію історикам.

Повертаючись до Нью-Йоркської групи, доцільно ставити питання не так про існування чи неіснування групи (бо воно, беручи до уваги попередні міркування, виявиться нелогічним), а радше питання міри чи якости її існування.

Богдан Бойчук у спомині «Як і пощо народилася Нью-Йоркська група»1 шукає початків групи ще десь у 1954 році, коли автор познайомився з Юрієм Тарнавським і групою молодих мистців на чолі з  Богданом  Певним,  які  зустрічалися в каварні «Орхідея» та дискутували на всілякі естетично-літературно-мистецькі теми. Якщо справді прийняти цю дату за зародок руху, який згодом оформився в Нью-Йоркську групу, маємо сьогодні гарну нагоду відсвяткувати чи вшанувати її сорокаліття.

Факт, що на початку існування НЙГ об’єднувала не лише поетів, а й мистців, не так важко пояснити, як і неважко пояснити факт, що згодом, уже після прийняття назви «Нью-Йоркська група» (що сталося 1958 року, див.: висловлювання Юрія Тарнавського у згаданому інтерв’ю) і випуску першого числа річника «Нові поезії» в 1959 році, етикетка «Нью-Йоркська група» перейшла чи не у виняткову власність таки літературних колеґ усього руху.

Америка в повоєнні роки, а особливо Нью-Йорк – її найбільший культурний центр, стали надзвичайно динамічним і стимуляційним середовищем, яке невдовзі народило такий ориґінально американський мистецький напрям, як абстрактний експресіонізм. І хоча Франція в ті часи експортувала філософію – екзистенціялізм, то не Париж, а Нью-Йорк став новим мистецьким центром світу. Ця атмосфера не могла не впливати на новоприбулу молодь, яка здебільшого ентузіястично кинулася в школи й університети. Кількість молодих українських мистців у середині 1950-х років із сьогоднішньої перспективи справді вражає. На першій мистецькій виставці в нью-йоркському Літературно-мистецькому Клубі (18 лютого 1955 року), яку відкрили літературним вечором Юрій Тарнавський і Богдан Бойчук, було представлено праці Богдана Певного, Любка Вороневича, Бориса Пачовського, Аркадії Оленської, Ярослава Вижницького, Зенка Онишкевича і Богдана Титли. Коли додати, що в другій і третій виставках (1956 і 1957 роки) до цієї групи приєдналося ще з восьмеро мистців, тоді справді ніхто не заперечуватиме їхнього значення і вагомости в усьому діяспорному літературно-мистецькому процесі 1950-х років. Проте ця мистецька братія дуже швидко розпорошилася і перестала існувати як група, що, само собою, дуже природно, бо тільки  молоді мистці-початківці схвалюють групові виставки, відтак більшість претендує на сольні виступи; а з другого боку, теж не всі й залишилися чи проіснували як мистці.

Американський літературний ґрунт кінця 1950-х років не поступався мистецтву динамічністю. Це був час, який народив, наприклад, так звану «біт ґенерацію», і всі ті ферментування, які тоді відбувалися, знов-таки, не могли не впливати на начитаних молодих поетів. Ліса Єфімов-Шнайдер досить детально дослідила саме це питання в статті «Поезія Нью-Йоркської групи: українські поети в американських лаштунках»2.

Я навела багато загальновідомих фактів із певною метою. Бо якщо Юрій Тарнавський, кажучи, що НЙГ – це вже явище історії (в значенні: не існує), мав на увазі саме цю бурхливу атмосферу кінця 1950-х – початку 1960-х років, з усіма тими палкими дискусіями за вином, планами, виступами, поспішним видаванням, то він великою мірою має рацію. Бо таку якість чи міру активности Нью-Йоркська група вже давно втратила. І було би наївно сподіватися чогось іншого. Часи змінилися, змінилися окремі члени НЙГ (щоб не вжити «політично некоректного» слова – постаріли). Замість балачок про екзистенціялізм, тепер модно говорити про деконструкцію, замість абстрактного експресіонізму маємо постмодерністські інсталяції або деконструктивістську архітектуру. Про богему вже не почуєш, хоч каварняні поетичні читання досить модні в американському творчому середовищі, проте межа між поезією і розвагою в таких виступах затирається до невпізнаности. Але це вже окрема тема.

Щоб визначити якісні зміни в сорокарічному існуванні групи, слід передусім окреслити певні принципи чи основи її заснування і подальшого буття. Тут віддаю належне Богданові Рубчаку, який чи не найвлучніше означив існування групи як функцію ось таких трьох чинників: 1) як групу приятелів із «нечастими перехрестями поглядів» на літературу й поезію зокрема; 2) як «видавничу кооперативу» (тут він дуже виправдовувався за комерційну термінологію) і 3) як своєрідний «стан свідомости», що зродився головною мірою з певної солідарности супроти атак неприхильників. (Див.: коментарі Богдана Рубчака у згаданому інтерв’ю з Іваном Фізером.) Усі три критерії актуальні й сьогодні. І хоча міра чи якість дружби окремих членів групи зазнавали різних еволюцій, однак константою цього спілкування надалі є взаємна пошана до кожної індивідуальної творчости в групі.

Щодо другого, видавничого аспекту діяльности Нью-Йоркської групи, треба ствердити, що хоча дванадцять чисел річника «Нові поезії» є найбільшим видавничим досягненням групи як цілости, то все ж це не є її останнє слово. І я навіть не маю тут на увазі окремі поетичні книжки, які виходили під маркою НЙГ вже після того, як 1971 року перестали видавати «Нові поезії». Можу заявити з майже стовідсотковою певністю, що мої дві перші збірки «З мішка мандрівника» (1987) і «Шепотіння, шепотіння» (1989), обидві видані під маркою НЙГ, – це вже найостанніші книжки у цьому видавництві. Проте видавнича діяльність НЙГ відродилася 1990 року, коли почав виходити квартальник літератури і мистецтва «Світо-вид» у співпраці з письменниками України3.  Це вже  не така ексклюзивна власність групи, як «Нові поезії», але поки що головне слово в цьому виданні має група. Звичайно, яким буде майбутнє, невідомо.

Щодо третього аспекту, то свого часу Нью-Йоркській групі справді було від чого й кого боронитися, і про це далі. Останнім часом це вже припинилося з тієї простої, мабуть, причини, що, по-перше, члени-засновники групи самі стали  своєрідним істеблішментом, а по-друге, принаймні тут, на еміґрації, на групу вже нікому нападати. В Україні ставлення до Нью-Йоркської групи здебільшого позитивне з боку і істеблішменту, і молодшого літературного покоління. Зрідка бувають сутички, як хоча б недавня Богдана Рубчака з паном Сизоненком (зацікавлених відсилаю до «Сучасности», 1994, ч. 6, «Одверта відповідь на відкритий лист»), але, на мій погляд, це радше окремі інциденти, ніж приклад якоїсь послідовної, неґативної кампанії. Творчість Нью-Йоркської групи вже не обходять в Україні десятою дорогою, а навпаки, включають до загальноукраїнського літературного канону. Наприклад, у третьому томі «Українського слова», хрестоматії для студентів ліцеїв, гімназій та гуманітарних факультетів вищих шкіл, представлено творчість п’яти членів НЙГ: Емми Андієвської, Богдана Бойчука, Віри Вовк, Богдана Рубчака і Юрія Тарнавського.

Не знаю, чи з усього досі сказаного викристалізовується моя позиція щодо існування НЙГ. Коротко підсумую: група далі існує, і то не тільки тому, що деякі її члени ще творять, а й тому, що вона вже стала частиною всеукраїнської історії літератури (без цього штучного розподілу на діяспорну й материкову частини). Крім того, дружні контакти між окремими членами групи, без огляду на відстань, тривають, як і триває (щоправда, в дещо обмеженій формі) видавнича діяльність НЙГ у праці над журналом «Світо-вид».

2

А тепер дещо про склад групи. Виявляється, що визначати його – також досить проблематична справа. Складність полягає в тому, що належність до групи можна розглядати у вужчому й ширшому параметрах і по горизонталі (як літературно-мистецький рух усієї ґенерації кінця 1950-х років), і по вертикалі (як суто літературний феномен). Я, звичайно, обмежуся тільки вужчим горизонтальним і ширшим вертикальним параметрами складу групи.

До первісної двійки Богдана Бойчука і Юрія Тарнавського невдовзі приєдналися Женя Васильківська, Богдан Рубчак, згодом Емма Андієвська, Патриція Килина і наостанок Віра Вовк.

Щодо Віри Вовк, то це сталося тоді, коли вона приїхала з Бразилії на рік до Нью-Йорка в грудні 1959-го й заприятелювала з молодими поетами. Це і є так звана первісна сімка або члени-засновники групи. Звичайно, і тут є певні складності, бо свого часу і Віра Вовк, і Емма Андієвська зреклися цієї належности, але можна сказати, що цих заяв ніколи не було послідовно зреалізовано до кінця. Наприклад, обидві поетки далі тісно приятелюють з іншими членами групи, обидві теж поставилися з великим ентузіязмом до заснування архіву Нью-Йоркської групи в бібліотеці Колумбійського університету, чого нещодавно домігся Юрій Тарнавський. Але повернімося до хронології.

Група поповнилася новими членами в середині 1960-х років, коли на сторінках «Нових поезій» виступили з поетичними публікаціями Юрій Коломиєць, Олег Коверко й Марко Царинник. 1969 року до цієї нової поетичної хвилі приєднався ще Роман Бабовал. Усі з них (за винятком Марка Царинника, у якого до сьогодні немає збірки поезій) видали під маркою НЙГ поетичні книжки: Юрій Коломиєць у 1965 році («Гранчасте сонце»), Олег Коверко в 1966 і 1969 роках («Ескізи над віддаллю» і «Втеча») та Роман Бабовал у 1972 році («Подорож поза форми»). Найостаннішим, і, можливо, для декого суперечливим, додатком до групи є авторка цієї доповіді. Приєднання до НЙГ відбулося на особистих засадах, а якщо я вже в ній, то її доля чи недоля досить мені близькі.

Богдан Бойчук, розглядаючи стилістично творчість первісної сімки в статті «Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок»4, розклав її в лінеарному спектрі з Еммою Андієвською в правому кінці, з Юрієм Тарнавським у лівому кінці й Богданом Рубчаком у центрі. Міркуючи про долю і недолю Нью-Йоркської групи, я теж хотіла придумати якусь модель, яка охоплювала би групу як цілість, хоча неконечно її творчість. І тут модель атома здалася мені найвідповіднішою. Як знаємо з фізики, атом має планетарну будову. Він складається з ядра й електронів, що кружляють довкола на орбітах. Придбання чи втрата якогось електрона або перехід з однієї орбіти на іншу спричиняє зміни в енергетичному стані атома. У цій атомістичній моделі НЙГ ядром є, звичайно, первісна сімка, а електронами – пізніші поетичні приєднання. Із цієї орбітальної сфери поетично творчими залишилися тільки Роман Бабовал5 і Марія Ревакович (хоча Богдан Бойчук все ще сподівається на добірку нових поезій до «Світо-вида» від Юрія Коломийця).

Із ядром групи все виглядає дещо складніше. Коли ядро атома розпадається, маємо справу з ядерною енергією. І тут моя аналогія НЙГ із моделлю атома закінчується, бо відхід Жені Васильківської на початку 1960-х років і Патриції Килини на початку 1970-х років ніякого вибуху не спричинив, хоча знаю, що деяким членам групи було прикро й болісно з приводу тих втрат. Коли б іще додати дещо амбівалентне ставлення до групи (в розумінні належности до неї) Емми Андієвської та Віри Вовк, можна майже дійти висновку, що розпад ядра групи відбувся вздовж чоловічо-жіночого спектра. Ніде правди діти, що чоловіча половина ядра групи була тією рушійною й активною силою, натомість її жіноча половина залишилася пасивнішою.

Ствердження, що жіноча частина первісної сімки, хоча й кількісно більша, була пасивнішою, ніж її чоловічий відповідник, взагалі не применшує впливу цих поетес на цілісність руху. Факт, що Емма Андієвська і Віра Вовк менше ідентифікують себе з групою і вибрали індивідуалістичніші дороги, можна пояснити, наприклад, тим, що поетично вони дебютували дещо раніше (Андієвська видала першу збірку в 1951 році, а Вовк у 1954-му), ніж Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський чи Богдан Бойчук, і задовго перед остаточним сформуванням НЙГ.

Могло би виникнути запитання, чому саме такий, а не інший склад групи. Принаймні я іншого не бачу. Свого часу в «Нових поезіях» друкувалися Василь Барка й Вадим Лесич, але вони завжди вважали себе тільки приятелями групи, а не її членами. Таким же приятелем групи залишався Олег Зуєвський, хоча ніколи не друкувався в «Нових поезіях». Із молодших поетів на сторінках «Нових поезій» виступали також Данило Струк і Катерина Горбач. Данило Струк досить давно зробив вибір і зайнявся тільки викладацькою і науковою роботою, а Катерина Горбач теж давно замовкла як поетка. Але справа не лише в поетичному мовчанні, бо, як вказано вище, в НЙГ були й інші «замовкання». Справа в тому, що Катерина Горбач свідомо зробила вибір проти групи, коли в середині 1970-х років виступила на сторінках «Сучасности» зі статтею «Про неперспективи мансардної літератури», в якій закидала Нью-Йоркській групі елітарність підходу до літератури, брак пошани до читача і невміння знайти з ним контакт6. А це, як сказав би Богдан Рубчак, вже зовсім інший «стан свідомости»…

Електронну версію книжки Марії Ревакович «Persona non grata. Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність» можна придбати в онлайн-крамниці «Критики».

Читайте також: 

Олена Галета. Нью-Йоркська група: знову і вперше

  • 1.Богдан Бойчук. «Як і пощо народилася Нью-Йоркська група: До більш-менш десятиліття». Терем ІІ, 1966, ч. 2, с. 34–38.
  • 2.Lisa Efimov-Schneider. «Poetry of the New York Group: Ukrainian Poets in an American Setting». Canadian Slavonic Papers 23, 1981, с. 291–301.
  • 3.Журнал виходив від 1990 до 1999 року.
  • 4.Богдан Бойчук. «Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок». Сучасність, 1979, ч. 1, с. 20–33.
  • 5.Роман Бабовал помер 2005 року.
  • 6.Катерина Горбач. «Про неперспективи мансардної літератури». Сучасність, 1975, ч. 9, с. 86–89.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.