Держава Україна: соціяльна чи соціялістична?

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
800 переглядів

Відносно нещодавно у Конституційному Суді України вкотре дебатували питання про соціяльні (соціяльно-економічні) права людини та громадянина у вітчизняному Основному Законі. Із цього приводу професор Юрій Барабаш, який брав участь у судовому обговоренні, написав докладну статтю до газети «Голос України» («Беззахисні права чи необґрунтовані сподівання (Роздуми правника з приводу конституційних засобів захисту соціальних прав)», 5 травня 2016 року), яка є, на мій погляд, доволі виваженою теоретичною і практичною порадою про те, «що робити далі» нашому Конституційному Суду зі «сталінськими» колективними правами та свободами людини.

Усе це, втім, працює тільки тоді, коли походить від презумпції незмінности українського Основного Закону. При вільнішому від офіціозу обговоренні проблеми (а конституційні соціяльні права та їх ґарантії в Україні — це проблема) варто було б визнати, що Конституція України фатально та невиліковно хвора на соціялізм. За велінням долі вона сьогодні становить майже класичний приклад «Закону для малозабезпечених». І якщо цей сакральний для офіційної репрезентації України юридичний наратив залишити у незайманому вигляді й жити далі, реально враховуючи його основоположні принципи та конкретні статті, то країні ґарантовано долю вічного автсайдера Европи (навіть не Евросоюзу) через свідоме чи підсвідоме, та все одно практично очевидне іґнорування в Конституції категорій людської підприємливости і свободи народу.

Замість бути ґарантом свободи та народних прероґатив, наш Основний Закон є таким собі закамуфльованим «Актом про опіку». Мова про опіку держави та її інституцій над індивідом, громадянським суспільством та його похідними (комунікативною сферою, медіями, академічною свободою). Зокрема, попри формально закріплену в Україні заборону цензури (частина третя ст. 15 Основного Закону), контроль за кабельним телемовленням та радіоетером в Україні намагаються здійснювати навіть на реґіональному рівні.

При цьому самі по собі наміри та логіку цензорів іще можна якось зрозуміти. Важче зрозуміти ту дивну обставину, що перегляд та прослуховування забороненого відео- чи авдіоконтенту, до якого вдаються безпосередньо цензори, чомусь не робить їхню психіку збоченою, тоді як для решти громадян знайомство з подібною інформацією вважається небезпечним і порочним. Хоча, як стверджує Конституція (ст. 21), «усі люди [в Україні] є вільні і рівні у своїй гідності та правах», цензори чомусь мають більше гідности і прав. Утім, повернімося до соціяльних прав.

Звісно, сам по собі факт проникнення в Основний Закон України 1996 року «позитивних» соціяльних прав людини другого покоління, чи, як їх називають на Заході, rights of recipients (порівняно з rights of action), не свідчить про якийсь таємний заколот чи підступність законодавчої влади. Однак очевидна позитивність задуму далеко не завжди ґарантує корисність результату. Як це вже не раз траплялося, причому не лише в Україні, як зауважував Алєн де Бенуа,

ідея, згідно з якою в політиці добро може породжувати лише добро, іґнорує те, що Макс Вебер називав парадоксом наслідків. Історичний досвід показує, що найкращі наміри часто призводили до катастрофічних результатів.

У нашому випадку ідеться про те, що соціялізм, який Україна пролонґувала за історичні рамки «влади совєтів», ризикує не лише неґативно вплинути на східноевропейський дискурс у сфері прав та свобод людини, але й привести до істотно відчутніших для країни наслідків. Уже сьогодні можна припустити, що як тільки нове покоління українців стерпно опанує польську, англійську та німецьку мови, відтік за кордон не лише обдарованих представників інтеліґенції, а й просто кваліфікованої робочої сили ризикує стати масовим.

Для найпросунутішого професійного середовища це розпочнеться майже одразу, щойно помруть візи. Бо що в Україні означає «достатній» («гідний людини») «життєвий рівень для себе і своєї сім’ї» (ст. 48 Конституції)? При відкритих кордонах заробіток у розмірі 100–200 доларів США на місяць для фізично та розумово здорової людини віком 20–55 років уважатиметься принизливим, а масово забезпечити вищі стандарти винагородження за працю наша «соціяльна» держава іще довгий час не зможе. Не кажучи вже про доходи пенсіонерів, кількість яких лише зростатиме. Нас поки що рятує лише дуже високий (друге місце у світі, за даними звіту 2013 року ЦРУ США) рівень смертности і звичка жити у злиднях.

Очевидно, що за таких умов ні Українська держава, яка формально відхрестилася від совєтської спадщини, ані її Конституція не зможуть функціонувати послідовно чесно. Владі (у тому числі судовій) доведеться знову викручуватися, хитрувати і лукавити, обманюючи власне населення і периферійно-апаратну сферу. Адже якщо насправді ввести в Україні індивідуальну конституційну скаргу, як це передбачено другою частиною проєкту змін до Основного Закону (2015–2016), а після цього ще й припинити штампувати на конвеєрі Конституційного Суду «ухвали про відмову», то наші громадяни одержать бездоганну у формально-юридичному сенсі можливість визнавати за неконституційний кожен черговий Закон України «Про Державний бюджет України».

Бо ж ст. 3 Конституції України вимагає, щоб наш державний бюджет реально розпочинався з видатків на медицину та соціяльне забезпечення населення (перелік «найвищих соціяльних цінностей» у цій статті є рейтинґовим). Фактично ж за розмірами витрат цей перелік видаткових статтей передбачає пріоритетне фінансування поліції, Національної ґвардії та оборони — тобто як і в більшості опереткових демократій.

Конституційний Суд при цьому залишатиметься синекурою (зовсім не хочу образити своїх друзів із цього важливого, але розрахованого на капіталізм, а не соціялізм органу). Теорія вкотре розійдеться з практикою. Суддям доведеться і далі захищати Українську державу від буквального розуміння її власного Основного Закону. Бо соціяльна держава в її канонічній інтерпретації заперечує, як про це пише Норберт Больц у книжці «Дискурс нерівности. Анти-Русо», державу правову.

І хоча Конституція України (ст. 1) не згодна з таким твердженням, цю каверзу не вдасться усунути просто так. Недарма Фридрих фон Гаєк так рішуче та послідовно засуджував соціяльні права. Адже всі вони постають із характерної для соціялізму, іманентно властивої йому «розподільної справедливости». А на переконання Гаєка, державна політика, що має за ідеал розподільну справедливість, веде до знищення правової держави.

Так чи так усі ми (принаймні фахові конституціоналісти) повинні розуміти, що Українська держава є не просто соціяльною, а соціялістичною за конституційною сутністю. Справжню ж соціяльну державу, за всіх можливих застережень, було вигадано з «непереборної марксистської спокуси» й запроваджено у країнах, які не мають досвіду широкомасштабного соціялізму. Ми ж маємо цей досвід у надлишку, це наша конституційна золота акція (більшість моїх колеґ поки що із цим не погодиться).

Ба більше, саме в цьому — прозаїчному для Заходу та драматичному (іноді до трагізму) для нас — сенсі Україна могла б навчати Европу, а не вчитися у неї. Як це вже не раз бувало, подібні речі чомусь краще усвідомлюють не співвітчизники, а небайдужі до політичної історії Східної Европи автсайдери. Павло-Роберт Маґочій із Торонта, Сергій Єкельчик з Університету Вікторії (Канада) і Тимоті Снайдер із Єйльського університету пишуть на ці теми пристрасніше та вражаючіше, ніж наші вітчизняні професори та академіки.

Проте що нам варто здійснити протягом цього часового відтинку? Думаю, що у нас «позитивні» соціяльні права другого покоління повинні працювати винятково у бюджетній (мовби «принизливій» для винахідливої та заповзятої людини) сфері. Це означає, що держава має пестити й плекати на гідному рівні лише тих, хто у буквальному сенсі повністю присвятив себе служінню державі. Від цього локального патерналізму нам не втекти, бо надто багато залежить від сірої та нудної держави.

Що ж до решти співгромадян, їх варто було б чимскорше звільнити від всеосяжного державного піклування, любові і турботи. Інакше Ів Монтан, у якого «сонцем сповнена голова» (таку назву мала його автобіографічна книжка, видана у СРСР 1956 року), ризикує стати одним із наших зарубіжних пророків. Якось, приїхавши у гості з Франції до СРСР, він зауважив: «Ви справді щасливі, оскільки не підозрюєте, наскільки насправді нещасні».

Ми зобов’язані думати про це, бо майбутнє знищення візового режиму повинно не одразу, але доволі суттєво змінити популярне серед нас провінційне уявлення про «гідний» (проєктна редакція норми від Конституційної Комісії, 2015) або «достатній» (чинна редакція ст. 48 Конституції України) життєвий рівень для середньостатистичного індивіда. І тоді наш помпезно-риторичний конституціоналізм зможе остаточно канути в Лету.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Микола Числін.
Микола Числін 2 серпня 2016 року, 15:40

"...Для цього необхідна подальша приватизація з переданням сільськогосподарських земельних угідь у приватні руки з уповноваженнями володіння, користування та розпорядження. Не виключено, що цей земельний трансферт могла би супроводжувати заборона на відчуження протягом одного-двох років, доки встановляться ціни і люди «знову» звикнуть до землі (професор Володимир Буткевич)..." - ціни можуть "встановитися" тільки в результаті здійснення операцій відчуження землі, тобто "заборони" і "мораторії" нічого насправді не вирішують, а просто "відкладають на майбутнє" проблеми, що можуть виникнути...

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі