Дантист (Із циклу «Чайні замальовки»)

Березень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
199 переглядів

Місце дії – кабінет американського стоматолога.

Час – липень 2001 року.

Мені болить зуб. І це не дивно. Востаннє я був на прийомі в дантиста ще до Америки. Дев’ять років тому. Знайома лікарка запломбувала тоді мені всі дірки. Я їй відніс кіло кави і блок «Марлборо». З того часу гашу біль піґулками. Лікувати тут зуби за свій рахунок – божевілля. Хіба що твоє страхування це покриває. Моє не покривало. У мене його взагалі не було. Тепер є. Після того, як навесні я влаштувався на цю роботу.

Я зразу ж пішов до дантиста.

Спочатку, кажуть, вам треба до зубного гігієніста. На профілактичне чищення. Такий у них порядок. Там мені зробили рентґен і виявили затемнення під пломбою. Тобто запалення в районі нерва. Спляча інфекція. Є в них такий термін.

До чого тут, кажу, нерв? Нерв мені звідти витягли в попередньому тисячолітті.

Проблема, кажуть, у тому, що зуб може мати кілька нервів. (Або, за їхньою термінологією, корінних каналів.) Щоб припинити абсцес, треба знову туди влізти, розкрити пломбу і все добре вичистити.

            – Як, – кажу, – те, що вмерло, може боліти?

            – Що?

            – Історичний, – кажу, – парадокс.

            – Прошу?

            – Жарт, – кажу.

            – Вам, – кажуть, – до доктора Познера. Нерви – його спеціялізація.

Приходжу. Доктор садовить мене в крісло, вмикає лампи, тисне на кнопки, опускає мене мало не на підлогу. Для годиться питає, звідки я. При слові «Україна» киває головою. Тобто знає, що це і де це.

            – Мої батьки, – зізнається він, – теж із Росії.

Я хочу пояснити йому різницю, але не встигаю.

            – От, – каже він, – бачили? – І показує мені сьогоднішню «Нью-Йорк Таймс», де на першій сторінці В. В. Путін обнімається з Цзян Цземіном.

            – Так, – кажу.

Я лежу пласко. Знизу, крім газети, мені видно тільки край маніпуляційного столика, на якому вилискують свердла, голки, дрилі, накрутки й спіралі.

            – Як він вам? – Доктор Познер трясе наді мною газетою. – Ваш П’ютін.

            – Ніяк, – кажу.

            – Як так?

            – Путін – у Росії. А в мене...

            – А! – Познер відкидає газету й озброюється чимось гостро-металевим. – Всі вони – головорізи, сталіни...

Він наказує мені розверзти пащеку і, щоб слина не потрапила в канал, за допомогою латекса локалізує місце операції. Мої ясна відчувають тиск і тупий біль, бо доктор, одягнувши на мене фартух і спеціяльні окуляри, бере зуб у металеві лещата. Руки його захищені ґумовими рукавичками. Він мугиче щось схоже на «Дубінушку». Мабуть же ж, згадує історичні кривди, заподіяні його батькам. Для натхнення. Щоби було з чим лізти в мій рот.

Але перш, ніж робити це, він знеболює зуб. Кілька уколів, і все від горла до губів перетворюється на копито.

Познер питає мене, чи давно я тут. Я обережно, щоб не удавитися залізяками, похитую головою.

            – Ну й як вам тут?

            Я подаю знак, що добре.

            – Родина?

            Я киваю.

            – Й діти є?

Киваю знову.

            – Це, – Познер заносить наді мною свою зброю, – єдине, що має значення.

Він вмикає бормашину, розколупує стару пломбу, застромлює в лаз довге жало й зішкрябує зі стінок будівельний матеріял. Час від часу він шпує в канал щось на зразок хлорки.

В руках у мене трубка, якою він відсмоктує у мене з рота слину та уламки пломби.

 «Дубінушка» перетікає у щось не менш завалдайське. Чи не «Полюшко-полє»?

            – Отак почитаєш в газетах, – зітхає Познер, – що робиться в світі... І як люди скрізь живуть... Е-хе-хе... І розумієш, як нам пощастило... Ви ж мене розумієте?!

Я схвально гарчу, бо, якщо я смикнуся, він мені розпанахає весь язик.

Монолог Познера звернений невідомо до кого. Це навіть не промова, а окремі ледь зв’язані між собою думки. Замість приспіву в несподіваних місцях вигулькує тема Росії.

            – Що це за матеріял? – уриває він свій співо-стогін, – чим вони у вас у Росії пломбують зуби? Невже цемент?.. Так. Цемент! От сучі діти, намертво бетонують.

Далі без будь-яких логічних місточків він розводиться про рабство. Від нього тут, в Америці, вся злочинність. І наркоманія теж. Вчасно не звільнили людей – тепер кусають собі одне місце.

            – Ви ж мене розумієте?

Ваш комунізм – також звідти. З кріпацтва. Дурно нікому ніщо не минає. Ні рабам, ні рабовласникам. Скоро в Америці будуть нові спалахи расизму. Проти азіятів, зокрема – індусів. Бо вони роботящі. Соціяльна мобільність зараз не та, що колись. Набагато нижча. Тому буде гірше. От побачите.

            – Але, – присоромлює він себе, – так не можна казати. Треба радіти. Із будь-якого приводу. Й не забувати, які ми щасливі, що опинилися тут.

Звичайно, думаю я собі, примазався до панівної цивілізації і філософствує. Щоправда, я теж тут, а значить, і я примазався. Але я до всього ставлюся критично.

Познер, не уриваючи потоку свідомости, пірнає у мій розритий зуб. Іще трохи й краплистий піт із його лоба поллється мені в рот.

Познер старається, шурує жалом, мов циклею, і бубонить щось про поганий матеріял. Про те, що все залежить від матеріялу, з якого ми зліплені. Про те, що цемент – дуже безблагодатна субстанція.

Я стогну на знак згоди. Кажи, дядю, що хочеш, тільки не відволікайся. Бо довкола тебе – ніжна субстанція.

Нарешті, доктор сушить зуб, нашвидку пломбує його і знімає маску.

Нерва, пояснює він мені, там уже немає. Але через те, що він все там розкрив і розворушив, організм може почати знову розсмоктувати те, що десь лишилося. Бо все вичистити неможливо. Тому Познер не виключає, що може бути й нарив і висока температура.

            – Дякую.

            – На здоров’я.

Познер каже, що він розуміє мене, бо його батьки колись самі втікли з Росії.

            – Місто Гомель знаєте?

            – Це не в Росії, а в Білорусі.

            – Як?

            – Чорнобиль знаєте?

            – О! Я читав. От уже де бандити!

Йому десь за шістдесят. Мабуть же ж, тут народився. Бо ніякого акценту. Що він може знати про Сталіна? Хіба з родинних переказів. Але це єдине, про що він може розводитися. Чи це тільки зі мною? Може, це для нього терапія? Єдиний спосіб позбутися успадкованої від батьків травми?

В кожному разі, як він і попереджав, того ж дня зуб почав нити. Я задзвонив і домовився про новий візит.

Познер зустрічає мене як давнього приятеля, питає, як справи, як родина, як діти.

            – Об чім журитися! – каже він, не чекаючи відповідей.

            Я показую йому на зуб.

            – Болить?

            – Так.

            – Що ж ви хочете, – підморгує він мені, – якщо там Сталін побував?!

Познер кладе мене в крісло і робить ті самі маніпуляції, що й попереднього разу. І все це супроводжується притлумленим «Танцем маленьких лебедів».

            – А от, до речі, ваш П’ютін...

Німіючою щелепою я пояснюю лікареві, що його Путін мені до лампочки.

            – Чому?

            – Бо ми й свого такого маємо. А Росія для мене – закордон.

            – Як його звати?

            – Кого?

            – Вашого сталіна?.. Ні! Ні! Нічого не кажіть. Я знаю. Зараз я згадаю!..

Під цю розмову він проривається в глибини зубу й вкривається трудовим потом.

            – Качме! – підстрибує раптом він. – Я згадав! Качме! Так?

Я напружую діяфрагму й ричу. Це все, на що я здатний за таких умов.

Задоволений своєю пам’яттю Познер затягає своїх «лебедів» десь «на бєрєґ Катюші».

            – Але ж система та сама, – продовжує він монолог. – Ех-хе-хе... Якими вдячними треба бути за те, що ми тут!..

Кому, хочу я знати, кому? Твоєму Богові Ягве? Чи рідній партії? Разом з її народом... І за що? За те, що я сам домігся всього? Сам! І не завдяки їм, а всупереч.

            – Ви згодні?

            – А-а! – Біль, немов нажахані щукою мальки, шугає на всі боки і поцілює у найвразливіші центри.

            – Де? – Познер спрямовує у розкоп дзеркальце й тицькає гачком у різні місця. – Тут? Тут? Чи тут?

Я нічого не відчуваю.

            – От бачите. То ви надумалися. Від переживань.

Він відкладає дзеркальце і шкребе далі.

            – Вони мені кажуть, – бубонить він, – це – шекспірівські персонажі... Пристрасті та протиріччя... Трагічні постаті... Ой, я вас прошу... Дайте мені спокій! Там Шекспір, я вам кажу, і не ночував... Ще подякуйте, що вони на нас війною не пішли... А могли б... Зате вони на своїх помстилися... Ой-ой-ой... Й скільки це ще триватиме?... Звідки я знаю, скільки?! Як ти їх звідти вичистиш, якщо вони з того самого матеріялу... Ви згодні?

Згодні – не згодні... Ти краще зроби, щоби зуб не нив. А про цих персонажів я не хочу чути. Я для себе цю тему вичерпав. Поставив крапку. Дев’ять років тому. Я – тут, вони – там. Що кому не ясно?!

Від Шекспіра Познер перескакує на сучасну Америку. Американський народ не дозволить втягнути себе у війну. О, ні! Після В’єтнаму? Ніколи! Навіщо? Американцям і так добре живеться. Так, вони часом помиляються. Але то в них від наївности. І від довірливости. Бо вони позитивно наснажені. Тому вони всіх приймають. А ті – навпаки. Тому ці ніколи не зрозуміють тих. А ті – цих. Але щоб воювати?.. Ні.

А хто їх, думаю я собі, цих твоїх позитивно наснажених питатиме? Якщо довкола їхнього острова – океан злиднів і кривд. А що, як хтось із покривджених схоче помститися вам? За що? За те, наприклад, що ви такі позитивні, а він – ні. Бомбу, припустімо, він сюди не завезе... Ну так через комп’ютер діткне вас. А сам не дотумкає, так індусів підкупить. Вони працьовиті. Або твоїх росіян. Тим тільки й треба, щоб їх боялися.

            – Так, – муркоче Познер у маску, – вони інфантильні. Але вони – не діти. Скоріше, підлітки... Е-хе-хе... Що поробиш... Рано чи пізно, а доведеться дорослішати... Тому треба їх учити. М’яко, але весь час... Ви ж мене розумієте?.. Весь час. Але м’яко готувати майбутнє... Хоча як воно буде, я того не уявляю...

Зате я уявляю. Якого-небуть Дімочку, вундеркінда з підвалу. Ось він пробирається в американську урядову мережу і вирубає її. Одним дотиком. І спричиняє повний обвал. Бо Америка звикла до ладу, до комфорту. А тут раптом – банки, крамниці, система енергопостачання, вся їхня інфраструктура бере і гавкається. Й що ми маємо? Черги, паніку, вибухи гніву. І як остання крапля – вся їхня каналізація заливає їхню ж цивілізацію.

Раптом нас із Познером голомшить замурована в стіни сирена. Сходами та коридорами тупотить заскочений медперсонал із пацієнтами.

Що сталося? Пожежа? Вчення? Аварія? Чи випадково спрацювала сиґналізація?

Колеґи зупиняються в дверях, кажуть Познеру, що треба негайно вийти з приміщення, і поспішають на вихід.

            – Як я покину це? – огризається Познер.

Він сопе й не вилазить із мого зуба, аж доки не заліплює його тимчасовою пломбою.

            – Канал я закрив, – заспокоює він мене, – японським пластиком. Він сам розчиниться, якщо колись доведеться розкривати цей зуб.

У коридорі він каже мені, що тепер воно не повинно боліти. Але поручитися він не може.

            – Коли маєш справу з таким матеріялом... Ви ж розумієте...

Я мовчу.

            – Я з вас візьму як за консультацію. Клянуся дітьми, мені не треба ваших грошей! Бо і ви, і я розуміємо, що я не вичистив усе до кінця...

            – То нічого...

            – Але я не стану вас... як це називається?.. Чекайте!.. Я знаю!.. Под-ґав-нять! Так у вас кажуть?

            – То скільки я вам за сьогодні винен?

            – А-а-а... Гуляйте. Я й так вас добре помучив...

Ми виходимо останніми, але сирена й не думає замовкати. Під будинком – не менш як сотня людей. Усі чекають відбою. Хтось палить, хтось читає, але більшість цмулить різне питво з пляшок та паперових стаканчиків. Бо тут довкола – безліч кав’ярень.

Тобто, завдяки цій сирені я заощаджую під тисячу доларів. Але мене тепер інше турбує. Останнім часом я відчуваю один із молочних зубів. А вони таке не лікують. Доведеться видаляти. Всі чотири. Такий у них порядок.

Березень 2002

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі