Чи можлива українізація? Міркуючи про кейс Донбасу

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
421 переглядів

Коли міністр культури Євген Нищук назвав південно-східні міста України, зокрема Донбасу, «завезеними», він у певному сенсі мав рацію. Донбас і справді можна вважати «завезеним» реґіоном, щоправда, завозили туди переважно українців. У ХХ столітті це були трудові переселенці, яких радянська влада залучала спочатку для сталінської індустріялізації, а потім – для відбудови після Другої світової війни. Переселення було різною мірою примусовим: навіть тих, хто зголошувався добровольцем, із рідних місць витискали штучні, створені владою, обставини: колгоспне кріпацтво, Голодомор, потреба сховатись у мурашниках великих будівництв від недоброго ока режиму тощо. Але переселенці, які були переважно етнічними українцями, не змогли відтворити на Донбасі звичне для себе мовне середовище: вже у другому-третьому поколінні вони повністю розчинялися у русифікованій масі «радянських людей». Чим довше думаєш про механізми зросійщення, тим краще розумієш, чому державна політика українізації дає такі скромні результати.

У жорнах системи

Потрапляючи на Донбас, переселенці стикалися з необхідністю вчити російську мову вже на робочому місці. У другій половині ХІХ століття, коли формувалася вугільно-металургійна специфіка Донбасу, індустрія «говорила» англійською та німецькою, позаяк локомотивом розвитку реґіону був західний капітал і західні технології. Потім статус мови виробництва підхопила російська мова, абсорбувавши у майже незмінному вигляді всю необхідну термінологію. Чекати чогось іншого від Російської імперії було марно, але все залишилося без змін і в радянські часи. Можливо, якби коренізація тривала довше і була реальною стратегією, а не політичною тактикою, ситуація була б інша, але сталося так, як сталося: мільйони українців були змушені якнайшвидше опанувати російську в обсязі, необхідному для роботи.

Поглиблювати знання чужої мови змушувало її панування в усіх сферах. Російськомовними були преса, радіо, кіно, театр, російською спілкувалися чиновники у держустановах, а головне – російськомовною була система виховання та освіти, починаючи від ясел і закінчуючи інститутом. Фактично російська мова була безальтернативною: її незнання створювало силу-силенну труднощів. А от вчити українську було не обов’язково навіть у школі. Зі зрозумілих причин культурно-просвітницькі організації теж не могли підтримувати мову. Через усе це вже для першого покоління переселенців українська ставала мовою для хатнього вжитку, а для їхніх дітей та онуків – «мовою бабусі й дідуся», зрозумілою, але невживаною у повсякденному спілкуванні.

Україномовне середовище непогано збереглося у сільській місцевості Донбасу. Проте через дискримінаційну радянську політику щодо села вона стала маркером нижчого соціяльного статусу. У донбаських містах (а там мешкало 90% населення краю) україномовну людину автоматично сприймали як вихідця з упослідженого, бідного, безпаспортного прошарку сільського населення. Тож переїзд до міста спонукав українофонів якомога швидше позбуватися цієї ознаки «колгоспника», заговоривши «по-городському». До того ж на Донбасі не існувало україномовної міської культури: в усьому СРСР офіційною версією української культури була «шароварщина», зредукований псевдонародний і псевдоселянський кіч. Тож і тут, уникаючи принизливого тавра «колгоспника» (або політично небезпечного – «бандерівця»), українці докладали до русифікації чимало власних зусиль.

Поверхові зміни

Після розпаду СРСР влада незалежної України взяла курс на українізацію, але на Донбасі механізми русифікації діяли й далі. Українська мова стала обов’язковою для вивчення, проте рівень викладання часто був неприйнятно низький. Та й загалом більшість шкіл Донбасу залишалися російськомовними. Приміром, у Луганську було лише три україномовні школи, причому дві з них було розташовано на околицях міста, а ще одна мала досить погану репутацію, причому небезпідставно. Важко повірити, що в цьому не було певного задуму...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі