Чи може існувати в Україні офіційна конституційна доктрина?

Грудень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
8
2032 переглядів

На міжнародній конференції «Конституційний контроль і процеси демократичної трансформації в сучасному суспільстві», яку 7–8 жовтня 2016 року в Києві провів Конституційний Суд України спільно з Европейською комісією «За демократію через право» (Венеціянською комісією), Координатором проєктів ОБСЕ в Україні та Німецьким фондом міжнародного правового співробітництва, Голова Конституційного Суду Литви й водночас Голова Всесвітньої конференції конституційного правосуддя професор Дейнюс Жалімас зробив наукову доповідь на тему: «Офіційна конституційна доктрина: концепція, значущість, головні принципи розвитку».

За академічною назвою містився несподівано актуальний для українського політико-правового контексту зміст. Адже йшлося про рівень сформованости засад і парадигми органічного конституціоналізму в країні, де ще відносно недавно панував тоталітаризм.

Україна вивільнилася з комуністичних тенет разом із Литвою. Але Литва вже низку років належить до так званих сталих консолідованих демократій, тоді як Україна – лише до демократій електорального типу1. За даними Freedom House, в Европейському Союзі електоральною демократією 2006 року залишалася тільки Естонія. Решту країн разом із Великою Британією та США характеризував найвищий рівень розвитку ліберально-демократичного режиму.

Консолідованими демократіями нині називаються політичні режими, інститути яких є достатньо сильними, щоб підтримувати народоправство традиційними (політичні свободи, вибори, референдум, плебісцит) способами. Ідеться про передбачуваний і ґарантований верховенством права, усталеною політичною практикою демократичний процес.

Україна належить до країн-кандидатів на вступ до цього міжнародного клубу. Адже наш конституційний процес поки що є дискретним і характеризується революційними перериваннями поступовости. Цей есей побудовано на зіставленні того, що досягнула у цій сфері Литва, з одного боку, і Україна – із другого. Доповідь Дейнюса Жалімаса створює для цього необхідні й зручні передумови.

Цікаво, що загальне поняття конституційної доктрини Жалімаса передбачає існування двох автономних значень. Перше з них слід розуміти як концепцію, юридичну теорію конституціоналізму, яку сформулювали науковці. Друге є втіленням розуміння права, притаманного винятково державному органу конституційної юрисдикції.

Саме у цьому випадку можна говорити про існування офіційної конституційної доктрини. На відміну від поглядів науковців, ця доктрина є юридично зобов’язувальною («binding») концепцією, що ґрунтується винятково на офіційному тлумаченні Конституції, що його подає литовський Конституційний Суд. Тобто офіційну доктрину пов’язано з поглядами наукової спільноти лише на філософському рівні. Її існування пояснюється насамперед потребою в забезпеченні цілісности національної правової системи.

Сама по собі офіційна доктрина може існувати лише тоді, коли більшість поглядів на роль і функції Основного Закону є усталеними («класичними»). У випадку, коли погляди конституційних суддів є хронічно змінюваними, говорити про офіційну конституційну доктрину можна лише із застереженнями, тобто умовно.

Для транзитивних суспільств характернішою є не усталеність, а швидкоплинність настроїв і ціннісних установок їхньої політико-правової еліти, до якої належить і спільнота конституційних суддів. Сам по собі демократичний транзит означає перехід («повернення в лоно цивілізації» – Міхаіл Ґорбачов) від соціялістичних практик до стилю життя в умовах глобалізованого капіталізму.

Цей процес вимагає модифікації національних конституційних доктрин і практик, що проявляється в переорієнтації їхніх цінностей від простої (тоталітарної – Богдан Гаврилишин) демократії до демократії ліберальної; від «позитивних» або пасивних прав людини – до прав «неґативних» або активних; від директивної економіки – до свободи й непередбачуваности ринку; від уніфікації і колективізму – до індивідуалізму та широкої варіятивности способів накопичення й витрачання ресурсів; від цензури – до необмеженої свободи вираження поглядів; від загальнонародної власности... на повітря (ст. 13 Конституції України) – до приватного володіння і розпоряджання землею.

Транзит до органічного конституціоналізму відбувається непросто, що й доводить історія українського мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. За таких обставин офіційну конституційну доктрину України просто не може бути остаточно сформовано. Хіба що в ній ішлося би про перманентну зміну політико-правових пріоритетів.

Друге, на чому зупиняється Жалімас, це визнання значущости офіційної конституційної доктрини, що проявляється, своєю чергою, в трьох нормативних вимогах: а) офіційна доктрина повинна глибоко розкривати зміст Основного Закону; б) таке розкриття змісту має бути юридично обов’язковим; в) офіційна доктрина має підсилювати верховенство Основного Закону.

Для країни консолідованої демократії такі вимоги виглядають закономірними. Однак усе стає набагато складнішим у випадку електоральних демократій. Адже зміст конституційної доктрини країни залежить і від того, чим заповнено її загальний культурний простір.

На Заході конституційні ідеали визначає філософія американських батьків-засновників, наукові здобутки Макса Вебера, Нікласа Лумана і Джеймса Б’юкенена, на Сході – парадигма китайського капіталізму без інтелектуальної свободи. Зокрема, наважуся стверджувати, що в Україні первісний світоглядний фундамент чинного Основного Закону становив не більше, ніж нашвидкуруч переосмислений марксизм.

Адже більша частина українських уявлень про політичний лібералізм і верховенство права походить із альтернативної самоосвіти, факультативного читання і закордонних стажувань. Саме тому в Україні не сформувалася канонічна конституційна культура. Про те, що органічна конституція є ефективним обмежувачем влади, завжди загрозливої для свободи і ринку, досі не повідомляє жоден університетський підручник.

Не дивно, що в 1990-х роках відсоток конституційних суддів, які беззастережно вірили в креативну здатність капіталізму («американського стилю життя»), був незначний. Із часом справа дещо поліпшилася, але говорити про консенсус у визначенні параметрів офіційної конституційної доктрини України поки що зарано.

На думку Дейнюса Жалімаса, значущість офіційної конституційної доктрини полягає в тому, що вона вимагає усвідомлення сутности верховенства Основного Закону. Водночас офіційна доктрина править за джерело широкого («wide») розуміння суті і ролі сучасного конституційного права загалом.

Спроба застосування цього підходу до аналізу ситуації в Україні викликає досить несподіваний ефект: офіційне розуміння права не сприймає національної Конституції 1996 року як права свободи («freedom’s law» – Роналд Дворкін), розглядаючи її просто як найавторитетніше джерело в межах чинного законодавства. Не дивно, що усвідомлення Конституції як утілення мета-права, яке боронить свободу народу і кожного індивіда з позиції суспільство versus держава, є ментально дискомфортним для значної частини українських конституційних суддів.

В Україні майже не звертають увагу на те, що органічний конституціоналізм було винайдено як деперсоніфікований реґулятор капіталізму – широкої за спектром нормативної системи, що ґрунтується на необмеженій інтелектуальній свободі і характеризується добре помітною тенденцією до скасування будь-яких бюрократичних обмежень і віз.

Така система має сприйматися як біполярна, де прискорений поступ, ринок і свободу захищено Конституцією, а порядок і соціяльну дисципліну – поточним законодавством. На жаль, в Україні верховенство Конституції розуміється суто ієрархічно – як вищість старшого за званням закону над законом, нижчим за званням. Це означає, що верховенство права сприймається у нас за адміністративною (влада – підкорення), а не політичною (свобода – порядок) моделлю. Відверто кажучи, такий підхід має небагато спільного з органічним конституціоналізмом.

За цих умов логічним є сприйняття конституційного права як права... старшого. Але в тому й парадокс, що за хронологією подій конституційне право є правом-підлітком. Тобто верховенство Конституції означає переважання цінности свободи над традиційними цінностями ієрархії та порядку. На жаль, сприйняття верховенства Конституції як переважання ідеї свободи над бюрократичним порядком не вкорінено не лише в державному апараті, але й в українській академічній спільноті.

Наступною тезою Жалімаса є твердження про те, що суспільство має сприймати офіційну доктрину, яку сформулював Конституційний Суд, як живу Конституцію («the living Constitution»). Із цим важко не погодитися. В Україні живою Конституцією так само заведено вважати сукупність рішень і висновків Конституційного Суду. Із другого боку, про що не говорить Жалімас, усе, що має ознаки життя, із часом мусить дорослішати або застарівати. Цю закономірність добре помітно на прикладі низки рішень Верховного Суду США, присвячених захисту громадянських прав у ХІХ–ХХ століттях.

Як стверджує далі Жалімас, усі без винятку нормотворчі й виконавчі («law-making and law-applying») органи не можуть сприймати зміст основного закону інакше, ніж це встановлено офіційною конституційною доктриною. Проте, як ми всі знаємо, ні Конституцію, ні офіційну конституційну доктрину не можна вилучити з критичного дискурсу громадськости.

Транзит до свободи і демократії передбачає постійне переосмислення філософії Основного Закону. Оскільки громадянське суспільство росте й розвивається під захистом Конституції, аналітичний інтерес до неї також не стоїть на місці.

Проте Жалімас твердо переконаний у тому, що самі по собі «наукові висновки не мають жодного впливу на зобов’язувальну природу рішень, що їх ухвалили органи конституційної юрисдикції». Звідси випливає його думка, що «академічна юридична доктрина і офіційна конституційна доктрина виконують різні функції».

Більш схожим на правду, однак, є те, що професійну свідомість конституційних суддів апріорі не може бути відокремлено від академічної свідомости професорів права, погляди яких утворюють інтелектуальний каркас сучасного конституціоналізму. Саме в цьому сенсі роль Алберта Дайсі (1835–1922) або Роналда Дворкіна (1931–2013) важко переоцінити.

Очевидно, що академічна доктрина впливає на офіційну конституційну доктрину не прямо, а опосередковано. Ідеться про формально розділені, але змістовно пов’язані між собою юридичні наративи. І якщо це так, то між офіційною конституційною доктриною, з одного боку, і академічною конституційною доктриною, із другого боку, мають складатися відносини взаємопроникнення, юридичної інтертекстуальности2.

Ідеться про те, що будь-яка конституційна доктрина-текст містить віддзеркалення інших політико-правових текстів. Їхню роль можуть виконувати «доктрина Лєоніда Брежнєва» (кінець 1960-х) і «Доктрина Джеймса Монро» (1823), «Чотирнадцять пунктів» Вудро Вілсона (1918) і «Атлантична хартія» (1941) разом із «Чотирма свободами» Франкліна Рузвелта (1941) тощо.

Конституційні судді завжди є прихильниками певних політико-правових ідей, цінностей та ідеалів. Ця прихильність діє навіть тоді, коли її прямо не усвідомлюють і не акцентують її носії.

Отже, можна очікувати, що конституційні судді, чиє інтелектуальне зростання відбувалося в університетах «ліґи плюща», матимуть у голові помітно інший образ конституційного права, ніж той, що мав сформуватися в свідомості суддів, вихованих під впливом юридичної аури Петериса Стучки, Андрія Вишинського або Іллі Трайніна.

Як і будь-яка інша ідеологія, доктрина офіційного конституціоналізму багато в чому скидається на феномен, що його Вернер Гейзенберґ свого часу називав різновидом ірраціональної світської віри в «те, що є основою життя». Така віра, писав він, залишається непохитною навіть при зіткненні з безпосереднім життєвим досвідом, і тому її не може розхитати нове знання. Історія минулих десятиліть на багатьох прикладах вчить того, що цей <...> різновид віри часто підтримується і тоді, коли він повністю суперечить собі, і що його кінець настає лише разом зі смертю віруючих3.

Цей різновид віри завжди належав до значних сил в історії людства. Базуючись на наукових традиціях ХІХ століття, можна було б сподіватися, що будь-яка віра повинна ґрунтуватися на раціональному аналізі всіх арґументів, на послідовних висновках і що інший різновид віри, при якому справжня або уявна істина [сприймається] просто як основа життя, взагалі не повинен існувати4.

Однак у реальному житті, як знаємо, все відбувається дещо інакше5.

Зрештою, ніщо інше, як неподоланна прихильність окремих представників політичних еліт до марксистсько-лєнінського світосприйняття пояснює необхідність люстрації в країнах Східної та Центральної Европи. При цьому про вину суб’єктів (об’єктів) люстрації, що закономірно, не йдеться. Актуальними в цьому випадку є не корупція або моральне розкладання, а фактично незмінювана поведінкова програма, «класово-матеріялістичний підхід», який має зовсім небагато спільного з чинним верховенством права.

Усе це доводить, що в посттоталітарних країнах, які походять із СРСР, офіційна конституційна доктрина не може не відобразити залишків радянського впливу. Щоб переконатися в цьому, досить ознайомитися з низкою відомих рішень українського Конституційного Суду. Про експлуататорів і капіталістів у них не йдеться, але цілком помітним є компліментарне ставлення до президента й Української держави загалом.

Однак повернімося до концепції Дейнюса Жалімаса. На його переконання, офіційна конституційна доктрина існує як автономний юридичний феномен, що характеризується певним набором принципів: а) поступового («gradual») розвитку; б) послідовности («consistency»); в) неприйнятности усвідомлення змісту Конституції крізь призму поточного законодавства; г) відповідности доктрини вимогам міжнародного права і права ЕС.

Зокрема, принцип поступовости проявляється в тому, що конституційна доктрина формується подібно до коралового рифу, від справи до справи («case by case»). Із другого боку, про що не згадує Жалімас, таке самозростання вартости не може не підпорядковуватися законам діялектичної трансформації, іноді аж до самозаперечення.

В економіці подібний ефект відомий як «парадокс наслідків» Макса Вебера, в політиці – як деґрадація мети через використання хибних засобів. У результаті, як писав із цього приводу Людвіґ фон Мізес, «в ім’я свободи і поступу самі проґрес та свобода опиняються поза законом»6. Той, хто наважиться обмежити свободу заради малого добра, як також говорив із цього приводу Фридрих фон Гаєк, заради великого добра знищить її повністю.

«Чорні лебеді» трапляються іноді й на побутовому рівні. Наприклад, як необхідність обертати автомобільне кермо в бік (а не проти!) заносу, якщо необхідно вивести з віражу машину. У будь-якому випадку досвід свідчить про те, що наміри людей і результати зробленого часто не збігаються.

Це правило працює й у зворотному напрямку. Президентська республіка, як заведено вважати, провокує встановлення авторитарного або й диктаторського політичного режиму. Однак США – найрозвиненішу ліберальну демократію в світі – побудовано саме на цій формі правління. Якщо ж урахувати, що політичні відносини є основним предметом реґулювання в конституційному праві, то ефект неочікуваних наслідків в еволюції конституційної доктрини слід уважати закономірним.

Ба більше, фокус конституційного реґулювання полягає в тому, що орієнтовані на прискорений поступ Основні Закони містять приховану провокацію їх власного порушення. Скажімо, захист свободи є конкурентним щодо державного порядку, однак низка органічних Конституцій ґарантує право народу на демократичне повстання. Схожі арґументи можна застосувати й до права на зброю, американського «the right to keep and bear arms».

 

Але якщо право на зброю і демократичне повстання закріплено в Основному Законі, то воно ж має бути наявне в офіційній конституційній доктрині. Така вимога робить відверто проблематичним офіційне тлумачення Конституції в обставинах, коли суспільство ще не досягнуло точки революційної біфуркації.

Це також підриває принцип поступовости («gradual») і послідовности («consistent») в розвитку органічної конституційної доктрини у випадках, коли вона допускає можливість «культурних вибухів» (Юрій Лотман7) громадянської непокори. За будь-яких обставин концепція офіційної конституційної доктрини вимагає серйозного інтелектуального супроводу, коментування.

Дейнюс Жалімас також висуває тезу про те, що будь-яка нова конституційна доктрина повинна формуватися на основі вже наявної доктрини («new doctrine is formulated on the basis of the existing doctrine»). Причому правило щодо цього він пропонує закріпити в зобов’язувальному рішенні конституційного суду.

Але чи можна застосувати аналогічну вимогу стосовно конституційної доктрини України, де протягом тільки минулих дванадцяти років двічі змінювалася форма правління? Схоже на те, що залежно від демократичної зрілости країн їхні доктрини можуть поділятися на «холодні», «теплі» та «гарячі». При цьому конституційні доктрини в електоральних демократіях можуть бути лише «гарячими» або «теплими», але ніколи «холодними». «Холодні» доктрини є прероґативою консолідованих демократій, до яких належить і Литва.

Якщо це твердження справедливе, то принципи розвитку офіційної конституційної доктрини Жалімаса можна вважати застосовними до консолідованих демократій, але далеко не завжди до «гарячого» українського конституціоналізму.

Що ж стосується принципу відповідности офіційної конституційної доктрини вимогам міжнародного права і права ЕС, то й тут Україна поки що залишає за собою простір для маневру. Адже нам і досі не відомо, чого більше прагнуть українці: президентської чи парламентської республіки; унітарної чи федеративної держави; загальнонародної чи приватної власности на землю?

Не менш проблемними у нас виявилися питання цензури і академічної свободи, а також вільного переміщення людей, товарів, послуг та капіталу. Для їх розв’язання Україна може запозичити конституційний досвід із країн ЕС, а також із Канади або Сполучених Штатів.

На перший погляд, здається, що американський конституціоналізм не має прямого стосунку до українських політико-правових реалій. Але насправді весь західноевропейський конституціоналізм перебуває під потужним американським впливом. Американці винайшли конституціоналізм приблизно так само, як Айзек Зинґер – голку, що вертикально падає, у швейній машинці. У кожному з випадків ефект проявився в надзвичайному прискоренні.

Світ транслює американський конституціоналізм не лише завдяки ефекту «інтертекстуальности», але й просто через політику Сполучених Штатів. Якщо кожен президент США зобов’язується у присязі «охороняти, захищати й підтримувати Конституцію Сполучених Штатів»8, то це означає, що парасольку НАТО також можна вважати за один із елементів американської конституційної культури. Адже без США (37 % світового військового бюджету) европейський конституціоналізм виглядав би скромніше.

Тож офіційна конституційна доктрина Литви є не лише продуктом її інтелектуальної свободи, але й сукупністю генералізацій у рамках евроатлантичної правової культури. Натомість стратегія Конституційного Суду України витворюється в суттєво іншому геополітичному контексті.

Хоча Михайло Грушевський і мріяв вирвати Україну зі «слов’янських обіймів», чинний Основний Закон України було розроблено під значним впливом російського конституціоналізму. Досить тільки згадати симультанне з Росією вміщення і вилучення з українського конституційного проєкту розділу під назвою «Громадянське суспільство».

Як стверджує Жалімас, міжнародне право та право ЕС – це важливі джерела литовської конституційної доктрини. На жаль, про конституційну доктрину України так не скажеш.

Із другого боку, українська правова система є відносно сприйнятливою і до американських, і до европейських конституційних впливів. Невипадково вона балансує між президентською (1996–2004; 2010–2014) і парламентською (2004–2010; 2014–2017) формами правління. Крім того, ще в Конституції УНР 1918 року траплялися суб’єктивні права в «неґативному» (американському) потрактуванні9.

Оскільки за кількістю людських втрат у Другій світовій війні10 Україна посідає перше місце у світі, варто було б іще раз добре замислитися про зміну наших конституційних пріоритетів. Так само ми не маємо права іґнорувати в конституційному сенсі масштаб українських жертв на вівтар комунізму.

Дейнюс Жалімас звертає увагу на те, що офіційну конституційну доктрину Литви тісно пов’язано з науковою конституційною доктриною, адже значний відсоток конституційних суддів було рекрутовано з академічного середовища. Із другого боку, офіційна доктрина Литви є односпрямованою, а наукова – багатовекторною.

На жаль, такої конституційної консолідованости бракує Україні, яка, з огляду на діяльність Конституційної Асамблеї (2013) та Конституційної Комісії України (2015), перебуває на стадії формування офіційної конституційної парадигми.

Схоже на те, що основною причиною концептуальної конституційної незавершености в Україні є етатизм. Хоча максимум із того, на що виявилися спроможні більшовики, це... «скопіювати деякі удосконалення, що їх винайшли капіталісти»11, недовіра до свободи, індивідуалізму і приватного володіння загалом залишається тут неподоланою в підсвідомості фобією.

Українське право ніби й визнає рівність суб’єктів права власности (ч. 4 ст. 13 Конституції), але не на основний економічний ресурс – землю; ніби й ґарантує заборону цензури (ч. 3 ст. 15 Конституції), але не стосовно російських серіялів і польської «Волині»12; ніби й запроваджує академічну свободу, але із забороною відрахування за неуспішність понад 3–5 % «бюджетних» студентів. Усе це volens nolens має дуже характерний для законсервованого соціялізму присмак.

Однак уважається, що національний річний ВВП у розмірі 3,7 тисячі доларів США на особу є ознакою країн із найгіршими перспективами для демократії. Ґарантовану демократію обіцяє показник у 8,1 тисячі доларів США на особу. Звідси ж випливає загальний висновок про те, що «бідність практично несумісна із демократією». Крім того, демократія не знає «страшнішого ворога, ніж нафта»13. Оскільки розмір українського ВВП 2013 року становив лише 3,1 тисячі доларів США на особу, можна сказати, що Україна всерйоз ризикує своєю демократією14.

По-соціялістичному захищаючи «інтереси народу», Верховна Рада України впритул підійшла до межі, за якою Україну чекає авторитарне правління. Про те, що саме цю модель закладено в «офіційну конституційну доктрину» від «Батьківщини» Юлії Тимошенко, експертному середовищу добре відомо15.

Конституція України (в редакції 2016 року) поєднує в собі патримоніяльне правління з обмежено провінційним поглядом на реалії світу. Якщо український законодавець і далі блукатиме такими манівцями, наш Основний Закон стане взірцевою постмодерною «хартією формальної свободи і фантастичних прав»16.

Загалом про свободу, індивідуалізм, ринок і приватну власність конституційна доктрина України мала би промовляти з упевненістю Владіміра Маяковського: «Я знаю – город будет, я знаю – саду цвесть [!]»17. Насправді ж ми зупинилися на анекдотичній брєжнєвській версії цих крилатих рядків.

Творити офіційну конституційну доктрину України без переформатування конституційних цінностей не можна, так само, як і не можна стояти на місці. Починати слід із загальновідомого: метою конституції є свобода народу і право вільно розпоряджатися власною долею; індивід – це мета в собі, а не засіб чи ресурс у руках держави; гідність спирається на приватну власність і право на володіння зброєю...

Очевидно, що для досягнення мети нам необхідно скористатися світоглядними напрацюваннями Карла Попера, Броніслава Маліновського, Фридриха фон Гаєка, Джона Ролза та інших. Бо без їхньої допомоги ми не поховаємо у своїх душах відголоски утопічних амбіцій. Із другого боку, відома «теорія перспектив» Деніела Канемана і Амоса Твєрскі говорить про те, що економічні стимули та ризики в поведінці людей є універсальними в масштабах світу.

За свідченням іще одного нобелівського лавреата – Роджера Маєрсона, в Україні «вся нація переживає проблеми через особливості свого конституційного ладу». Ідеться про дисбаланс політичної сили й адміністративної слабкости конституційного поста президента, дефіцит свободи в реґіонах, невиправдану централізацію влади загалом. Зокрема, «якщо Донецьк вимагає для себе особливих прав, такі самі права мають бути у решти реґіонів» тощо18.

У підсумку все це, однак, означає, що негаразди українського конституціоналізму таки піддаються діягнозу і на теоретичному (причини), і на практичному (наслідки) рівнях. Тож підстави для нашого обмеженого оптимізму ніби є...

27 жовтня 2016 року

  • 1.Див.: В. Харпфер Кристиан, «Поскоммунистическая Европа и постсоветская Россия», Демократизация. Перевод с англ. под ред. М.Г. Миронюка. Сост. и науч. ред.: К.В. Харпфер, П. Бернхаген, Р.Ф. Инглхарт, К. Вельцель, Москва: Изд-во Высшей школы экономики, 2015, с. 529, 532.
  • 2.Інтертекстуальність (intertextuality) – термін, що його 1967 року запровадила зіркова представниця постструктуралізму Юлія Кристева (1941) для позначення властивости текстів, яка проявляється в наявності між ними незримих зв’язків, унаслідок чого вони повсякчас явно або неявно покликаються один на одного.
  • 3.Див.: В. Гейзенберг, Физика и философия. Часть и целое, Москва: Наука, 1989, с. 129.
  • 4.Там само, с. 129.
  • 5.Не виключено, що засвоєння політико-правових ідей здійснюється за правилами, подібними до правил психологічного вдруковування («imprinting»). Це психофізіологічний механізм, відповідно до якого враження і образи, сприйняті в початковий період розвитку індивіда, вкарбовуються в його свідомість як стійка поведінкова програма, визначальні риси якої надалі практично не піддаються змінам.
  • 6.Л. фон Мизес, Всемогущее правительство. Тотальное государство и тотальная война, Москва-Челябинск: Социум, 2013, с. 15.
  • 7.Про стратегію дискретного політичного розвитку див.: Ю. Лотман, Культура и взрыв, Москва: Прогресс, 1992.
  • 8.Переклад Наталії Комарової
  • 9.Див. ст. 17 Конституції УНР 1918 року
  • 10.Приблизно 7 млн., що становить 16,7% втрат супроти тогочасного населення України. Див.: Т. Гунчак, Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії, Київ: Либідь, 1993, с. 253.
  • 11.Л. фон Мизес, Всемогущее правительство. Тотальное государство и тотальная война, с. Х.
  • 12.Див.: а) «“Одного разу в Ростові” та інші. Держкіно не пустило на екрани 12 фільмів та серіалів», http://life.pravda.com.ua/culture/2016/10/24/219286/view_print; б) «У Києві скасували показ фільму “Волинь”», http://www.bbc.com/ukrainian/news_in_brief/2016/10/161017_ko_volyn.
  • 13.Див.: Фиш Стивен М., Д. Виттенберг, «Неудавшаяся демократизация», Демократизация, Москва: Изд-во Высшей школы экономики, 2015, с. 434–435.
  • 14.«До того ж 61 % від цієї суми здобуто не на чорноземах, а в сфері послуг», Світ у цифрах 2013 року, Київ: Тиждень, 2013, с. 226.
  • 15.Див.: «Юридичний коментар до “Порівняльної таблиці змін до Конституції України, підготовленої Блоком Юлії Тимошенко”», Конституційний процес в Україні (2005–2008), Харків: Права людини, 2009, с. 300–316.
  • 16.Так називали царський Маніфест від 17 жовтня 1905 року. Див.: В. Дунаев В, А. Никитинский, Очерки науки о государстве, Москва, 1909.
  • 17.Див.: В. Маяковский, «Рассказ о Кузнецкстрое и о людях Кузнецка» (1929).
  • 18.Д. Марчак, Интервью з Р. Маерсоном: В вашей конституции есть конфликт, раскалывающий страну, http://biz.liga.net/all/all/intervyu/2840514-maerson-v-vashey-konstituts....
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.