Чи існує канон українського літературного Бароко?

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2146 переглядів

Вступні ремарки, теоретичні засновки та сучасний стан проблеми

Після 1991 р. в країнах Східної Європи, котрі щойно здобули незалежність та декларували свою «західність», дискурс про літературу став неможливий без дискусій навколо літературного канону: одним із головних викликів була деконструкція усталених і, що важливіше, конструювання нових канонів, і це привносило нові парадигми в оцінювання авторів та праць, що виступали в якості носіїв усталеної традиції, та в залучення до нової літературної системи доти вилучених з «офіційного» канону письменників чи то через їхнє перебування на еміграції або «в підпіллі», чи через вимушене мовчання під загрозою ув’язнення та переслідувань.

З погляду сучасного літературознавства проблема канону має вирішальну вагу в контексті двох питань: по-перше, як літературний рух впливає на ідентичність певного періоду шляхом розповсюдження та сприйняття «національних» і «наднаціональних» форм літератури обома її «суб’єктами» - автором і «адресатом», а по-друге, як діє методологічний інструментарій переозначення буття «свідомого» суспільства/нації через призму літератури. В обох випадках ідеться про сучасність. Можливість застосування ідеї «канону» стосовно домодерної літератури видається на перший погляд досить простою. Я спробую сфокусувати увагу на кількох елементах, які можуть посприяти виокремленню рамок «канону» української літератури доби Бароко.

Ще з Античності існував «канон» поезії та/або риторичної чи історичної прози, котрий вважали за ідеальну «модель» для imitatio[1]: цей доволі ригористичний звід правил був обов’язковим для всякого поета чи прозаїка, що прагнув долучитися до високої літературної системи, позаяк перші спроби

сформулювати концепт канону в теоретичному плані й «актуалізувати» його практичне застосування у певному контексті припадають аж на XVIII ст. Натомість доти, упродовж XVI-XVII ст., канон формували універсальні й надалі домінуючі моделі класичної та ренесансної риторики і поетики, хоч окремі теоретичні трактати вже почали апелювати до «локальних» (сучасною мовою «національних») ораторів і поетів з метою звеличення власного народу та країни. Якщо ми звернемося до Речі Посполитої і тих літературних систем, що тут функціонували (з українськими теренами включно), то першу спробу прикласти літературний канон до протонаціональної ідентичності зможемо віднайти у своєрідній «енциклопедії» видатних людей Шимона Старовольського – творі «Ekatontas»[2]. Старовольський адаптував до польської культури кількох попередників, знаних італійському та європейському Ренесансові, і заклав «фундамент» для творення польського літературного канону. Своєю чергою, визнаючи «абсолютний» пріоритет  Яна Кохановського, але залучаючи декого з-поміж решти польських поетів нарівні із «зірками» європейського Ренесансу, Мацей Казимир Сарбевський заклав «традицію», що лягла в основу польської літературної системи аж до Романтизму (позаяк  – ça va sans dire[3]  – Романтизм спирався на цю традицію як у тяглості, так і у виокремленні).

         Цілком інакшою була ситуація східного сусіда України – Московського царства. Хоч у XVII ст. тут фіксують так звану «першу окциденталізацію», проте дуже непросто відрізнити російський «канон» від церковнослов’янського, котрий надалі був прив’язаний до середньовічної синкретичної практики та релігійно-літургійної форми наднаціональної церковнослов’янської літератури.4]

У цій розвідці я зосереджуся на можливостях виокремлення літературного канону в українській літературі XVII ст. Якщо польський ерудит Старовольський зміг укласти енциклопедію поетів і письменників включно з польськими та опублікувати...

Про автора
Теґи: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.