Чи буває історіографія «безпартійною»

Квітень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
185 переглядів

Чи можлива в сучасній Україні вільна від політики історіографія?* Професійне історіописання в сучасній Україні зазнавало й далі зазнає гострої критики за його політизованість, пов’язаність із поточною політичною кон’юнктурою. Речники оздоровлення сучасної української історіографії закликають до усунення політики з академічної історії, рекомендуючи при цьому, серед іншого, західні підходи та методології як можливий порятунок від таких, на їхній погляд, анахронізмів.

Необхідна модернізація української історичної науки, її бажана інтеґрація у світовий історіографічний простір питання про політичну анґажованість української історіографії не скасують, хоча, ймовірно, зменшать його гостроту. Чому? Бо, гадаю, вільної від політики історії не буває в принципі.

Поняття «політично анґажоване історіописання» досить неоднозначне. Таким можна вважати «накладання» політичних поглядів дослідника на історичний «матеріял», із якого формується його текст (який, зрештою, зазнає впливу і релігійних переконань, етичних та естетичних уподобань, емоційного стану, навіть вікових і статевих упереджень та особливостей дослідника). Вже давно стала тривіяльною відома від часів Вільгельма Дильтая теза про соціяльно зумовлену небезсторонність кожного історика, – цю залежність треба усвідомлювати й поборювати, водночас розуміючи, що повністю її подолати неможливо. «Всяка історія є тенденційною, а якби вона не була тенденційною, то ніхто її й не писав би», – іронізував із приводу суб’єктивности історика Робін Дж. Колінґвуд.

Проте у цій статті вестиму мову про політичну анґажованість іншого штибу. Саме необхідність і можливість відмови від неї, як здається, постулює Наталя Яковенко у своїй знаній тезі про «одну Кліо» та «дві історії» (чи в інших текстах – «дволикого Януса») – дослідницьку науку, яка має обстоювати (і здатна це робити) безсторонню правду, яка «партійною не буває», і дидактичне історіописання, що має суто практичну мету й «полемізувати з котрим – марна справа». Широкий резонанс, але, що типово для української інтелектуальної ситуації, у вузьких колах, викликала поява ґрунтовного дослідження Георгія Касьянова про голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості й історіографії минулих тридцяти років. Один із авторових головних висновків (якщо не найважливіший) полягає у твердженні про «злуку» сучасної «канонічної історіографії» голоду – Голодомору (курсив Касьянова) з державною історичною політикою, натомість дослідник не раз наголошує власну позаполітичну позицію – і в аналізі генези теми голоду як предмета зацікавлень політиків, суспільства та істориків, і у відтворенні власної версії трагічних подій початку 1930-х років, побудованої «без наміру здійснювати будь-яку місію». Отож для згаданих науковців не йдеться, зрозуміло, про віру в стерильність дослідницьких текстів у розумінні відсутности в них політичних та інших переконань і поглядів історика, бо ж, як висловився Касьянов (згадуючи афоризм, здається, Освальда Шпенґлєра), «історик не здатний поглянути на історію “оком Бога”». Не йдеться про таку «помірну» політизованість історіописання і мені. Під політично зацікавленим історіописанням тут розумію таку практику істориків, за якої продукт їхньої інтелектуальної діяльности – історіографічний текст – або виправдовує теперішній політичний порядок, або ж, навпаки, намагається його змінити й обґрунтовує інший, «кращий» і бажаніший. Саме з такої перспективи пропоную говорити про неможливість незалежности історіописання від політики.

Теза про іманентну політизованість історіописання в сенсі його вписаности в поточну політику не є новою. Тих небагатьох її прихильників, які роздумували (...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі