Чужа історія зі своєю мораллю

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
350 переглядів

Часи, коли минуле було джерелом позитивних цінностей, здається, вже давно й без вороття відійшли. Навряд чи сьогодні хтось може надихнути прийдешні покоління, посилаючись на чесноти й подвиги поколінь попередніх. Водночас, на противагу знеціненню морального капіталу минулого, його сентиментальна та комерційна цінність невпинно йде вгору. Щойно людство усвідомило своє відчуження від минулого, ця воістину чужа країна стала об’єктом фантазій, бажань і туризму. А що найбільша цінність для туризму – це відмінне, чуже й екзотичне, а не, скажімо, доцільне й добре, то ностальгія – віртуальна подорож до минулого – часто-густо викликає зніяковіння, а то й обурення та гнів тих, хто залишився «вдома» й дивиться на мандрівців крізь сітку моральних координат. Однією з найновіших гучних сутичок між моральним і комерційним підходами до історії є контроверсія щодо нової філії музею воскових фігур мадам Тюсо, яку було відкрито в Берліні в липні 2008 року. Предметом жвавих суперечок стало рішення організаторів додати до експозиції фігуру Гітлера. Заборона глядачам наближатися до скандального експонату й фотографуватися поряд із ним не погамувала пристрастей. Утім, уже за декілька годин після відкриття виставки проблему розв’язав котрийсь обурений відвідувач, відтявши голову восковій подобі фюрера. Цей випадок так само курйозний, як і повчальний, бо демонструє запеклу боротьбу та брак спільних знаменників між прибічниками різних поглядів на комерційне використання минулого навіть у такій країні, як Німеччина, де минуле є справою величезної політичної ваги й активного громадського зацікавлення.

Остальгія – сентиментальне й комерційне експлуатування комуністичного минулого – є прикладом мало не абсолютного відчуження минулого від моралі. Комуністичні символи набули цінности, оскільки після падіння комунізму вони уособлюють чуже й екзотичне, а не тому (й навіть усупереч тому), що вони відсилають до певної історичної системи значень. Звинувачувати підлітків, котрі носять футболки з написом «СССР», у симпатіях до совєтського режиму не випадає не тому, що вони нібито (а нерідко й справді) не знають про огидну та злочинну сутність цього режиму, і навіть не тому, що їм ця сутність глибоко байдужа, а просто тому, що акт носіння комуністичної символіки не має для них морального виміру. Це, однак, не означає, що такий вимір відсутній для тих, хто її бачить.

Я сама, коли йдеться про совєтське минуле, належу до тих, хто «не подорожує» і спостерігає за реінкарнацією колись загрозливих символів із різною мірою обурення, зніяковіння або звичайної гидливости. (Ця міра залежить від обставин, бо ті ж таки підлітки у футболках – досить невинне видовище проти портрета Сталіна на пакунках грузинського чаю в асортименті відомої мережі українських супермаркетів – видовища абсолютно для мене неймовірного, але ж побаченого кілька років тому на власні очі.) Отож мені не спало би на думку сперечатися з Олександром Мотилем, який у статті «Чому можливий бар “КҐБ”?» обурюється тим, що в наші дні у Сполучених Штатах, у самому осерді Мангетена, існує бар із такою назвою. Я не маю жодного наміру стверджувати, що в існуванні такого бару нічого поганого насправді немає, хоча й цілком припускаю, що власники бару та його відвідувачі не вбачають у цьому чогось поганого. Але мені йдеться не про моральну оцінку того факту, що хтось вирішив заробити, використовуючи назву совєтських спецслужб. Олександр Мотиль ідентифікує цей факт як симптом ширшого та серйознішого явища, а саме – публічної неуваги до злочинів совєтського режиму. Автор не лише засуджує цю неувагу, але й ставить питання про її причини. Однак поставивши це, цілком правомірне, запитання, він знаходить цілком хибні, як на мене, відповіді. Ба більше, арґументи подано в такий спосіб, що читач дізнається не лише про гадані причини прикрого становища, але й дістає досить недвозначні вказівки на винуватців. Отож, привертаючи увагу до відповідальности інтелектуальної спільноти за дії та погляди своїх менш освічених співгромадян, Мотиль сам переступає чи не головну заповідь публічного інтелектуала: «Не нашкодь». Це правда, що критика неґативних суспільних явищ як моральний імператив має стояти понад усілякі заповіді. Проте критикувати погляди чи висловлювання окремих осіб – це не те саме, що приписувати відповідальність за ці явища цілим суспільним групам, недиференційованим за жодною ознакою, окрім національної належности, реальної або ж уявної, що, втім, уже не так важливо.

Переходячи до змісту статті, треба визнати, що серед Мотилевих арґументів чимало таких, що їх годі спростувати або відкинути. Іноді ця неспростовність має моральне підґрунтя. І справді, не випадає сперечатися про те, який масовий злочин був страшніший, чиї страждання більші, чия пролита кров червоніша, бо будь-які спроби порівнювати злочини чи страждання несуть загрозу релятивізму. Однак деякі арґументи статті належать до категорії логічно нефальсифікованих, що їх так само годі спростувати, як і підтвердити, бо їхні засновки неможливо перевірити. Інакше кажучи, стаття містить чимало тверджень, що не надаються до спростування з моральних чи формальних причин, а не тому, що вони істинні. Приміром, Мотиль стверджує, що Голокост як історичне явище не є унікальним, однак це твердження так само неспростовне, а отже, й полемічно малоцінне, як і його протилежність: кожне історичне явище є унікальним за природою, бо історичні обставини, дійові особи та їхні мотиви у кожному випадку відрізняються. Тут, однак, може виникнути інакше запитання: який стосунок абстрактна проблема унікальности Голокосту має до конкретного нью-йоркського бару? Як уважає Мотиль, цей стосунок безпосередній.

Висловивши для початку обурення існуванням бару під назвою «КҐБ», Мотиль стверджує, що ця організація символізує злочини совєтського режиму такою ж мірою, як Ґестапо уособлює злодіяння нацизму. Тут, правда, можна зауважити, що безпосереднє ототожнення КҐБ саме зі злочинами сталінізму – ототожнення, до якого Мотиль удається мало не автоматично – насправді не позбавлене проблем: якщо асимілювати весь совєтський досвід із образом ҐУЛАҐу, то як тоді пояснити, в чому полягала злочинність і огидність совєтського режиму впродовж довгих десятиліть після смерти Сталіна, коли ҐУЛАҐу вже не було? Однак припустімо, що КҐБ і Ґестапо таки можна розглядати як відповідники, якщо не історичні, то бодай дискурсивні. Принаймні такими вони є в тексті Мотиля. Отож виходить, що, попри цей паралелізм, у публічному дискурсі зазначені організації та відповідні політичні системи потрактовано з разючою асиметрією: тоді як кожна позитивна згадка про нацизм перебуває поза межами прийнятного і cпричиняє бурхливі демонстрації протесту і навіть кримінальне переслідування, про совєтські спецслужби, винні в стражданнях і загибелі мільйонів, досі можна говорити в нейтральному та навіть позитивному контексті, не наражаючись на публічний осуд. Для Мотиля зазначена ситуація – аж ніяк не парадокс; якраз навпаки, табу на позитивні згадки про нацизм і відсутність такого табу щодо комунізму пов’язані причиново-наслідковим зв’язком. Інакше кажучи, бар «КҐБ» можливий не попри те, а тому що неможливий бар «Ґестапо». На думку Мотиля, обидва явища відображають одну дискурсивну систему, що її, своєю чергою, сформував публічний консенсус щодо комеморації Голокосту. Автор стверджує, що цей консенсус, ґрунтований на політичних інтересах Ізраїлю, Німеччини та США в повоєнні десятиліття, насаджує чорно-білу картину світу (за авторською термінологією, бінарну мораль), де жертви абсолютно невинні, а кати абсолютно винні, та пропаґує засаду позапоколіннєвої невинности й провини, згідно з якою невинними чи то винними є всі представники певної нації в усі часи. Інакше кажучи, Мотиль стверджує, що певна нація, привласнивши собі статус позачасової та універсальної жертви, у такий спосіб нав’язала всім іншим націям позачасову роль катів і кривдників. Та сама дискурсивна система, на його думку, створила поле невидимости навколо історичної реальности ҐУЛАҐу, оскільки ця реальність своєю складністю і неоднозначністю моральних оцінок нібито загрожує бінарній чорно-білій «моралі Голокосту», згідно з якою євреї були тільки жертвами.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі