Чорна книга ображеного бібліографа

Серпень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
113 переглядів

Ярослав Грицак, «Чорні книги червоного терору», «Критика», 2000, ч. 5.

 

До написання цієї статті мене спонукала опублікована в «Критиці» рецензія історика Ярослава Грицака, в якій він проаналізував кілька праць, присвячених репресіям в СРСР. (Серед авторів цих книжок – римський професор Андреа Ґраціозі, якого рецензент помилково називає Андреас. Але мова піде не про нього.) Грицакові, мабуть, достеменно відомий стан усієї сучасної української історичної науки, тому він розпочинає з рішучого твердження, що вона «не може похвалитися частою появою таких праць, як книжка Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР». От про це видання мені й хотілось би поговорити. Проте почну цитатою не з Білоконевої книжки, а зі статті молодого німецького дослідника Дітера Поля.

Прискіпливо й критично (що особливо цінно) аналізуючи тенденції в сучасній українській історіографії, Поль у публікації «Сталінські масові злочини в Україні, 1936–1953 роки» констатує, що як колишня українська еміґрантська історіографія, так і сучасні історики України, тяжіють до того, щоб «більше займатись історією українців, ніж історією України»:

При цьому створився різновид “міфу про жертву”, який покриває багато складних взаємозв’язків, а особливо те, як сталінізм просотав ціле суспільство. Час від часу в публіцистиці, а також в історіографії робляться спроби назвати масове винищення українців “голокостом” і співвіднести з масовим винищенням євреїв. Суперечки про участь українців у нацистських злочинах приводять єврейських і українських істориків до жорсткого протистояння і взаємних обвинувачень. Як позитивну противагу до “міфу про жертву” України висунуто національно-визвольну боротьбу, що проходить червоною ниткою через українську історію XX століття. Найвищим виявом цієї боротьби виступають ОУН і УПА. <...> Все це сприяє певному чорно-білому зображенню й показує, наскільки необхідною є концептуальніша та методичніша дискусія про історію України в тридцяті й сорокові роки.

Можна погодитися лише з тією частиною цього твердження, де йдеться про необхідність дискусії. Одначе при цьому не можна іґнорувати той факт, що в останні роки з’явились нові узагальнювальні праці з історії України, спроби інтелектуального демонтажу того, що писалося в попередні роки. Навряд чи варто скидати з рахунку також реалії безнадійно «реформаторської» посткомуністичної України, які ще більше ускладнюють переосмилення минулого. Складається враження, що багато хто з іноземних дослідників, хто тільки бував тут «ґастрольно», просто не в змозі це зрозуміти.

Тепер – про «пожертовлення» України. Так, це правда, що виник і подекуди підтримується міф про українців як про жертв тоталітаризму, які тільки те й робили, що підставляли голови під комуністичну ґільйотину. Однак документи свідчать, що спротив комуністичному режимові в Україні тривав увесь час, поки той режим існував. Українці не були безмовними жертвами, і надзвичайно важливо звернути увагу на дослідження руху опору більшовизму.

Є й неприємний аспект: ще й досі, на жаль, ніхто не взявся дослідити, якою мірою й чому українці йшли на службу комуністичному режимові. Прикладів такого служіння відомо чимало, тож було б неправильно просто відмахнутися від цього історичного феномена. Не вивчивши (чи, принаймні, не поставивши) цього питання у дослідженнях тоталітарної доби, не можна зреконструювати більш-менш правдиву історичну картину. Ось чому гаряче вітаю те, що Грицак звертає увагу на співвідношення між рисами, спільними для всіх територіальних відмін комунізму й зумовленими місцевими культурними та національними традиціями.

Тепер – про чорно-білий підхід у сучасній українській історіографії. Ніде правди діти – така проблема існує. Одначе, на превеликий жаль, її породжують не лише ті обставини, на які вказав німецький дослідник. Є й інші чинники. Дедалі більшої сили набирають такі собі автори-риґористи, які чомусь уявили себе...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі