Чоран/Сьоран: одна людина, два життя

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1123 переглядів

1965 року в маленькому румунському містечку Сибіу професор естетики бухарестської консерваторії Жорж Балан, гостюючи у приятеля, під час пообідньої сієсти знаходить на полиці біля каміна стару занедбану книгу без обкладинки і багатьох сторінок, яку, вочевидь, використовують, щоби розпалювати вогонь. Захоплений її «метафористичною магією», він хоче дізнатися, хто її автор. Господар, молодий румунський поет, байдуже зізнається: стара книга належала його батькам; автора він не знає…

Сорок років потому, 2005 року, у паризькому готелі «Дрюо», що влаштовує авкціони антикваріяту, паризька перекупниця Симона Болєз виставляє на продаж 37 рукописних зошитів. 1997 року вона винесла їх із порожньої квартири на вулиці Одеон після загибелі власниці помешкання, 78‑річної Симони Буе (її знайшли мертвою на пляжі біля власного будинку в Ванде). Продаж блокує представник Бібліотеки Жака Дусе. Він подає позов до суду, стверджуючи, що Симона Буе, співмешканка автора зошитів, перед смертю подарувала їх бібліотеці. Окрім чернеток і варіянтів уже опублікованих творів, папери містять нікому не відомий щоденник автора: він вів його протягом останніх двох десятиліть життя. Судова тяганина між бібліотекою та Симоною Болєз триває роками, а цінність зошитів тим часом зростає: їх оцінюють уже у пів мільйона еврів.

Іронія долі полягає в тому, що книга, приречена тихо згоріти в печі у провінційному румунському Сибіу, і рукописи вартістю у пів мільйона еврів у Парижі мають дещо спільне. В них один автор, але дві історії; цього автора любили й ненавиділи, ним захоплювалися, його зневажали, його перекладали іноземними мовами й назавжди викреслювали із пам’яті поколінь. І все це він, імовірно, заслужив.

* * *

У Франції цього автора звали Сьоран*.

Або, вишуканіше, Е.-М. Сьоран: відтоді, як йому припали до душі ініціяли англійського письменника Едварда Морґана Форстера, свої французькі книжки він підписував саме так. Рідне ім’я «Еміль» занадто нагадувало йому типове ім’я французького перукаря. У Парижі, куди він приїхав 1937 року за стипендією Французького інституту в Бухаресті, ніби- то щоби писати дисертацію з філософії Берґсона, він прожив понад дві третини життя і написав півтора десятка франкомовних книжок, серед яких «Трактат про розпад» (1949), «Силогізми гіркоти» (1952), «Спокуса існування» (1956), «Історія та утопія» (1960), «Падіння в час» (1964), «Про незручність бути народженим» (1973), «Вправляння у захопленні» (1986), «Зізнання та прокляття» (1987). Він приятелював із Анрі Мішо, Семуелем Бекетом, Еженом Йонеско, Паулем Целяном та Бенжаменом Фонданом.

Цей французький Сьоран, «Ніцше, дистильований крізь Шамфора» (за словами біографа І. Зарифополь-Джонстон), досягнув слави письменника – «найбільшого письменника, що уславив нашу мову після смерти Поля Валєрі» (Сен-Жон Перс), і філософа – «найвизначнішої постаті утрадиції Кіркеґора, Ніцше та Вітґенштайна» (Сюзен Зонтаґ). Його смерть 1995 року спровокувала бурхливе обговорення у французькій пресі: безліч статтей, численні радіо- ітелерепортажі, біографії та монографії. Його твори, зрештою, було видано в серії «Плеяда» видавництва «Gallimard»: ознака остаточного визнання.

«Перейти з румунської на французьку – це ніби перейти з молитви на контракт», – пише Сьоран: він почав писати мовою Паскаля лише у тридцять шість років. Писати іноземною мовою, за його висловом, – це «приректи себе на свідомість», або «писати любовного листа зі словником»: він наважиться на цей вирішальний крок 1947 року, коли зіткнеться із проблемою перекладу Стефана Малярме румунською. І вже першу його франкомовну книжку, «Трактат про розпад», переписану від початку до кінця щонайменше чотири рази, нагороджено премією Ривароля за найкращий франкомовний текст, що його написав іноземець. Він уперто відмовлятиметься від усіх наступних літературних відзнак: премії Комба, Сен-Бева, Роже Нім’є та ґран-прі імені Поля Морана Французької академії.

Його...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі