Чому я не антиамериканістка

Жовтень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1313 переглядів

«Я живу в часи комунізму», – можна було сказати п’ятдесят років тому. «Я живу в часи холодної війни», – можна було сказати тридцять років тому. «Я живу в часи падіння залізної завіси», – можна було сказати сімнадцять років тому. 

«Я живу в часи антиамериканізму», – мушу сказати я.

Любити Америку й американців немодно. Ба більше: у наш час визнати свою любов уголос у пристойному товаристві, а в непристойному то й поготів, – це ніби признатися, що ти хвора/хворий на сифіліс. В Европі на щось таке зважився, здається, тільки Андре Ґлюксман, і це, певно, єдина нагода бути збоченцем у сучасній Франції.

Натомість модно насміхатися з гамбурґерів, наминаючи пельмені та голубці. Модно відпочивати на Кубі, «поки туди не прийшли американці й усе не спаскудили своїми макдоналдсами». Модно докоряти цим американцям за жадібність і гонитву за грошима, і самим при цьому красти й брати хабарі та «відкати». Модно виходити на демонстрації проти війни в Іраку, доти жодного разу в житті не поцікавившися долею бодай одного іракця. Модно вважати американців тупими й неосвіченими – це автоматично додає інтелекту авторові висловлювання. Модно зневажати американську культуру – всіх цих мікі-маусів – це так вишукано по-европейськи!

Це «европейське» ставлення нагадує мені, як маленька дитина хоче приєднатися до гуртка старших дітей – різниця в чотири-п’ять років у такому віці дуже суттєва, вона практично унеможливлює гру на рівних, і старші зневажливо відмовляють малюкові в товаристві. Діти, які вже ходять до школи, відштовхують чотирирічного. Тому коли мої европейські приятелі та знайомі вкотре презирливо висловлюються на адресу американців, я почуваюся відстороненим від дитячого світу дорослим і, зрозуміло, амбіції старших дітей видаються мені смішними, їхня жорстокість – безглуздою. Мої симпатії на боці скривдженого малюка.

Америку не люблять домогосподарки, далекобійники, університетські викладачі, керівники художніх гуртків, політики, журналісти, вахтери, панки, пенсіонери, інтелектуали різного штибу, водії маршрутних таксі, ведучі телешоу, Міхаіл Задорнов, Владімір Путін і Наталія Вітренко. Тобто вони не просто її не люблять, вони її ненавидять. Америку ненавидять усі, хто дивиться і хто робить російське телебачення. І подекуди українське.

Америку не люблять еміґранти з території колишнього совка, навіть якщо там живуть і заробляють гроші. Америку не люблять їхні родичі, яким вони надсилають гроші, і ще лютіше – ті, яким грошей не надсилають.

Найстійкішими до всеохопної нелюбові до американців є музиканти. Можливо, їм не випадає аж так її не любити, тим, хто виростав на американській музиці: на блюзі, на джазі, на рок-н-ролі, навіть на репі, хто вірив у цю музику як у доказ, що справжнє, негівняне життя існує, таке життя, яке варто прожити. Особливо якщо погодитися, що добра музика – найкраще мірило істини, лакмусовий папірець, який указує або на беззмістовність життя, або на його попадання в ритм.

Не рідкість, коли Америку не люблять навіть самі американці. Правда, їхня нелюбов у більшості випадків або починається і закінчується Джорджем Бушем-молодшим, або поширюється на республіканців загалом, або стосується бюрократів чи податків. Хоча американці, напевно, таки не люблять саме Буша. Вони, американці, розуміють, що Америка надто велика, аби не любити її всю.

Америку в більшості випадків не люблять ті, хто ніколи там не був. Навіть більше: чим дужче людина не любить Америку, тим менше вона про неї знає. Про байдужість американців до культури говорять ті, хто не бачив натовпу – натовпу! – в американському музеї, не шукав вільного місця на ґазоні перед початком оперного...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі