Чому я можу не бути критиком

Грудень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
183 переглядів

У передмові до недавно виданої у Львові збірки своїх ювенільних оповідань я пояснив як умів, чому ось уже кільканадцять років не пишу ані прози, ані поезії. Якщо звести ті всі розлогі автобіографічні пояснення до короткої формули, то виглядатиме вона приблизно так: я втратив натхнення, себто моцартіянську зухвалість і впевненість у своєму покликанні; я зрозумів, що можу бути лише добрим ремісником, але не творцем, і загалом безболісно скорився стоїчній формулі покійного Грицька Чубая: «Можеш не писати – не пиши».

З літературною критикою справа виглядала дещо інакше. Я зайнявся нею років на десять пізніше, ніж прозою і поезією, і зробив це не так із натхнення (just for fun), як із цілком практичних потреб. Уже на першому курсі Літературного інституту мені довелося писати курсову роботу з предмету «Поточна радянська література»; я обрав собі тему «Поезія 1977 року» і ледь не половину огляду присвятив самвидавній збірці Олега Лишеги «Зима у Тисмениці». Природно, я не писав, що збірка ця – самвидавна; я розглядав її серед інших книжок, леґально опублікованих: українських, російських і зарубіжних (в українських та російських перекладах); я щедро посилався в своєму аналізі на праці Еліота – і все це минулося безкарно, я отримав п’ятірку і зрозумів чи, радше, відчув, що в жанрі літературної критики можна леґально висловлювати досить неблагонадійні естетичні (і не лише естетичні) погляди.

Після того я опублікував кілька статтей у «Всесвіті» – єдиному на той час більш-менш пристойному українському журналі, низку рецензій у журналах московських, а від початку 80-х років «засвітився» як полеміст у «Літературній Україні» та «Вітчизні». Оскільки про мою самвидавну прозу й поезію мало хто знав, імідж критика закріпився за мною доволі швидко й беззастережно. Років десять я грав цю роль, не маючи, однак, при тому жодних сумнівів щодо її суто ремісничого, сальєрівського, а не моцартіянського, характеру. Літературна критика, в принципі, – різновид газетярства; літературний критик не пише «на вічність», його читач – середній інтеліґент, що цікавиться літературою не більше (але й не менше), ніж спортом, політикою й безліччю інших справ, про які прагне довідатися зі щоденних газет.

Саме в цій, основній своїй, «газетній» іпостасі літературна критика в Україні ніколи не існувала. Досить зіставити «Нью-Йорк таймс» чи «Жеч-посполіту» з будь-якою газетою в Україні, аби побачити, що жодна наша редакція не відстежує з дня на день книжкових новинок із тією самою ретельністю, що й події в парламенті чи на футбольних полях. А тим часом саме щоденні газети, та ще тижневики, витворюють той мікрорівень, на якому формується повноцінний літературно-критичний дискурс, саме вони інвентаризують його основні теми й позиціонують учасників. Без цього повсякденного, суто інформативного рівня літературна критика (як і література загалом) приречена на ґеттоїзацію в «товстих журналах», на ізольоване існування у межах касти самих літераторів і літературознавців – із їхнім жарґоном, текстами й нагородами, про існування яких більшість людей навіть не здогадується.

За умов політичної несвободи ця ґеттоїзація могла мати принаймні ознаки якоїсь шляхетности, обраности; «товсті журнали» в Росії, а почасти й Україні, нерідко були своєрідними оазами вільнодумства, а літературна критика – способом говорити про все, а не лише про структурні особливості того чи того твору; власне, твір був, як правило, лише приводом поговорити про суспільні проблеми і патології, про традиційно-російське «хто винен?» і «що робити?». Саме ця політичність, політизованість літературної критики і, взагалі, літератури, гадаю, й робила «товсті журнали» у Східній Европі досить популярними, піднісши їхні наклади під час перестройки на просто-таки фантастичний рівень.

Сьогодні літературні журнали у Східній Европі стали практично тим самим, чим і в Західній: явищем загалом елітарним і загалом літературним. В Україні, однак, ці журнали животіють, як рослини на гідропоніці: з корінцями в повітрі, не зануреними в газетний, телевізійний і книжковий маскульт, не пов’язані навзаєм із тим, що пересічні люди щодня читають, дивляться, обговорюють. Я не протиставляю тут елітарного еґалітарному, ані не намагаюся зняти межу між ними; я лише нагадую тезу мудрого Еліота, що елітарне й еґалітарне у повноцінній культурі мають бути безліччю ниток, на безліч способів пов’язані одне з одним. Це сполучені посудини – хоча й різної форми та розмірів.

В Україні вони роз’єднані. Українська елітарна культура майже не проникає на рівень масового повсякденного дискурсу (за неї це робить російська – у вигляді певних імен, назв творів, фраґментів, примовок, натяків, походження яких часто ніхто не знає, але які функціонують за законами маскульту як такий собі квазі-фольклор). І навпаки: масовий повсякденний дискурс майже не впливає на українську елітарну культуру, не підживлює її своїм «протокультурним» матеріялом. Відчутний брак українського (україномовного) маскульту не лише істотно збіднює та обмежує українську елітарну культуру, а й фатально розмиває у ній критерії: кожен суто сектантський часопис, наприклад, має шанс потрапити в «елітарний» контекст з огляду на обмежений, квазі-елітарний спосіб свого функціонування – безвідносно до інтелектуального рівня його публікацій.

Фактично ми маємо сьогодні цілком непогану літературу – як суму певних опублікованих текстів, і водночас ми не маємо повноцінного літературного процесу – як складної системи взаємодії між текстами, їхнім читацьким і літературно-критичним сприйняттям, поцінуванням, обговорюванням, винагороджуванням, публічною канонізацією (і деканонізацією) тощо. Сукупність цікавих літературних явищ не перетворюється на функціональну систему з двох причин. По-перше, через фатальну розрідженість освіченого україномовного середовища в більшості міст, зокрема у столиці, де, власне, й формуються панівні культурні смаки й зацікавлення. (Під україномовністю я розумію тут не формальне знання української, а володіння певними культурними кодами чи, принаймні, позитивне бажання ці коди засвоїти.) А по-друге, панівний мас-медійний дискурс радше перешкоджає, аніж сприяє цілісному функціонуванню культури, займаючись головним чином ретрансляцією московських культурних кодів для провінційних «малоросійських» споживачів.

За совєтських часів повноцінного літпроцесу, звісно, теж не було, але була його видимість, імітація – у межах літературного ґетта, під невсипущим партійно-державним наглядом, із жорстко реґламентованою системою інституцій та суворо обмеженою кількістю літературних видань. Цей симулякр, однак, був чи не єдиним леґальним місцем, де все «свідоме» (а не лише «літературне») українство мало змогу поговорити (півсловами й чвертьнатяками) про свої українські справи. Таким чином і саме ґетто, і його складники набували певного символічного значення: який-небудь «Собор» у контексті «української справи» набував ваги значно більшої, ніж він міг об’єктивно мати у контексті суто літературному. Після падіння цензурних мурів жодного дива, проте, не сталося: ерзац-літпроцес так і не перетворився з потенції на реальність, скоріш навпаки – втратив навіть ту видимість цілісности, яку зберігав (імітував) у замкненому інституційному просторі, в системі жорстких реґламентів та ієрархій.

Літературна критика, голос якої в замкненому просторі резонував досить лунко (як і взагалі голос кожного більш-менш вартого уваги твору), виявилася майже нечутною у широкому і безмірно фраґментованому, атомізованому просторі, де більшість освічених читачів навіть не підозрює про існування цілком модерної української літератури, і де навіть самі літератори (українські) не знають про існування більшости українських часописів. (Я, правду кажучи, й сам не знаю, чи існує ще «Київ», «Вітчизна», «Дніпро», «Літературна Україна», – мого часу вистачає лише на «Сучасність», «Критику», «Кур’єр Кривбасу» з «Літературою плюс», «Український гуманітарний огляд», «Дух і літеру», «Ї», літературну сторінку Андрія Бондаря в «Дзеркалі тижня» й сторінки Сергія Васильєва в «Столичных новостях», іноді ще на «Всесвіт», «Книжник-review» й «Березіль»; припускаю, що й мої колеґи встигають не набагато більше; відчуття фраґментарности посилюється ще й тим, що в усіх цих виданнях майже нема посилань на публікації в інших часописах: враження таке, ніби кожен журнал має своїх авторів, яким діла нема до інших.) Літературна критика за таких обставин виявляється закономірно такою самою, як і література: тусовочною. У тусовках є добрі письменники і цікаві критики, є варті уваги тексти, є навіть зацікавлені читачі, але немає між усіма ними ефективної взаємодії, званої літпроцесом, – як немає горіння за наявности палива, але браку кисню в нашому розрідженому, заповненому інертним газом українському просторі.

Чи може окремий критик змінити цю ситуацію? Чи може взагалі критика організувати літературний процес там, де абсолютна більшість населення переконана, що українська література почалася з Шевченка й Шевченком закінчилася і що ніякої іншої української літератури не було, нема й бути не може? Джозеф Бродський колись блискуче озвучив подібну позицію, відповідаючи на запитання про письменників з інших совєтських республік: «Слава богу, що вони взагалі навчилися писати».

Що може в цій ситуації український критик і, взагалі, український інтелектуал? «Міняти правопис», – як сформулював цю дилему Юрій Андрухович, – «чи відразу міняти владу?»

Я схиляюсь до думки, що зміною правопису мають займатися фахівці, а зміною влади – всі громадяни, зокрема й ті, що займаються винятково проблемами правопису. Порівняно з літературною критикою, публіцистика має, звісно, безпосередніший вихід на повсякденне життя, зокрема й на те, що ми дещо метафорично (чи евфемістично?) називаємо «зміною влади». Але злободенність – не єдиний (а може, й узагалі – не) критерій важливости. У тривалішій часовій перспективі повноцінна літературна критика, повнокровний літературний процес і цілісна, функціональна національна культура можуть виявитися речами незрівнянно істотнішими, ніж політична доля якихось там медведчуркісів, про існування яких через десять років, сподіваюся, ніхто уже й не згадає. Тому я з увагою і повагою ставлюся до зусиль своїх колеґ-критиків відновити чи, радше, налагодити в Україні повноцінний літературний процес; ба більше, я навіть вірю, що за досягнення певної критичної маси імен і текстів це стане можливим, для чого згадана критична маса професійної української критики має з’явитися насамперед у провідних мас-медіях, зокрема російськомовних, принаймні на рівні і в обсязі колишнього «Дня» чи, скажімо, сьогоднішніх «Столичных новостей» та «Зеркала недели». Так довго, як найтиражніші в Україні газети і найпопулярніші телеканали з провінційною хохлацькою запопадливістю («помрем, матінко, а з колін не встанемо») розповідатимуть про кожен чих безнадійно марґінальних (у світовому контексті) московських «зірок» і водночас не вважатимуть за потрібне повідомити про справді престижну премію Гердера для Андруховича, чи нагороду американського ПЕН-клубу для англомовної книжки Олега Лишеги, чи фестивальний «Кристал Віленіци» для Наталки Білоцерківець, чи новий, кільканадцятий за ліком закордонний переклад прози Оксани Забужко (не кажучи вже про внутрішньоукраїнські літературні новини), ми матимемо дисфункціональну літературу, якість якої жодним чином не конвертуватиметься у відповідні тиражі й належний суспільний розголос.

У принципі, я не зрікаюсь ані літератури, ані літературної критики; просто від певного часу мене більше цікавить контекст, у якому література (дис)функціонує і без зміни якого вона навряд чи зможе повноцінно функціонувати. Власне, важливість контексту я завжди усвідомлював, але можливість реально, безпосередньо впливати на нього з’явилась допіру під час перестройки, тож саме тоді я й перейшов поступово від літературної критики до політичної публіцистики. Властиво, я й далі займаюся «критикою», просто об’єктом мого аналізу стали дещо інші сюжети, структури та персонажі. Життя, зрештою, – це теж текст, який пишеться на наших очах і спокушає до інтерактивної участи. Я завжди намагався в своєму житті робити головно те, що мені цікаво, і якщо я сьогодні замість прози, поезії чи літературної критики займаюся політологічними чи культурологічними студіями, то роблю це лише тому, що в одних жанрах сказав уже все, що міг, а в інших (мені здається) ще ні.

За великим рахунком, усяка творчість, усяке писання є гординею, котра з віком, я сподіваюся, пригамується. Але творчість є також утечею – від небуття, від зникнення, від розпаду, від якихось неусвідомлених психологічних травм і прихованих комплексів. І навряд чи цей підсвідомий страх і потреба психологічної компенсації ослабнуть із віком. Хоча можна на все це поглянути й трохи інакше: як на намагання захистити свій космос від хаосу, що насувається зусібіч; зменшити довколишню ентропію; покотити ще один камінець угору задля короткого відчуття свободи, поки він скочується униз.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі