Чому в українській літературі немає любовних романів

Серпень 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
42 переглядів

Микола Бабак. Вільхова кров. – Київ: АртЕк, 1998.

Матері чотирьох доньок Мар’яні Рубчак і просто Мар’яночці, моїй подрузі, під радикальним впливом якої зародилися ці роздуми...

1.

У мене давно була думка поміркувати на тему культової материнської любові в українській літературі й браку в ній справжніх любовних романів. Мова не про еротичний, або відверто сексуальний твір, сучасну літературну моду на який Тарас Кознарський назвав «комплексом забужко» (див. четверте число «Критики» за цей рік). Мені здається, що в нас зовсім не випадково немає жодного письменника, який своєю творчістю виразив би, як це зробив американець Гемінґвей, мужню чоловічу чесноту, необхідність чоловічого життя – любов до жінки.

В Черкасах, де на цьогорічних шевченківських святкуваннях я познайомилася з Миколою Бабаком, культова материнськість нагадала про себе в місцевому краєзнавчому музеї. Там височіє монументальна скульптура здоровенної жінки з могутніми грудьми, могутніми руками й ногами; біля неї інфантильно юрмляться постаті відомих українських діячів – Хмельницького, Шевченка... Ця Жінка втілює маскулінну мужність, її груди змусили пригадати міркування психолога Еріха Ноймана про «уроборічну», тобто чоловічо-жіночу велич матері щодо дитини, яку вона виношує, захищає, годує грудьми, котрі є нічим іншим, як фалічними символами, й дитина щодо них, незалежно від її статі, є об’єктом запліднення, «жінкою», а мати – заплідником, «чоловіком»*. Може, властива нашій культурі містична прив’язаність українського чоловіка до матері робить його на все життя таким інфантильним хлопчиком біля материнських грудей, такою прихованою «жінкою»? І йому важко полюбити чужу жінку, бо для цього треба стати мужчиною? Мені здається, в українській культурі ми маємо справу з комплексом матері, або, як говорив Нойман, патологічною «інфантильною» зацикленістю на її образі, яка робить неможливим повноцінне чоловіче життя.

Новий твір української літератури – роман черкаського письменника і художника Миколи Бабака «Вільхова кров» – дає унікальний матеріал для розмови на цю тему. Типово символічно-українською видалася мені посвята цієї книжки:

Цілую твої руки, мамо,

І стелю тобі в ноги

Мою синівську любов,

Омиту щемом вільхової крові.

Роман написано з претензією на страшенну серйозність (чого вартий лише суворий портрет автора!). Художник удався до письменства, щоб сказати про страшну приреченість своєї батьківщини, про палку любов до матері, про неминучу смерть і безконечну трагічність життя... – слушна нагода для критичної розмови про те, що є український народ, український чоловік і український письменник.

2.

Частину роману складає текст, який би я назвала химерою на тему «модерністський мазохізм». Автор називає свій твір «романом із чернеток згорілого сценарію» – він і справді скидається на уривчасті щоденникові записи. Демонстративний герметизм майстерно відчужує читача від тексту, часом роблячи присутність читача цілковито зайвою, а самий текст – типово нарцистичним, у якому автор залюблено задивляється на власні біль і самотність.

Ліричний герой поетичного тексту роману перебуває в постійних пошуках утраченої матері. Його туга малює печальний образ сина-любовника

(– МАМО!

Не відштовхуй!

Я замерзну від холоду.

Наші могили поряд.

Кожний день я гладжу твоє

волосся і обціловую твоє

обличчя.

То я! Твій син!)

і вивищує загалом некрофілічний пафос твору. Адже «Вільхова кров» – це роман кривавих смертей. Тут гори мертвих лелек, мертвих дітей, тут людські обличчя вмерзають у...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі