Чому ще трохи – і я ніколи не перекладала би з української

Березень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
134 переглядів

Я перекладачка, до того ж викладаю у вищій школі переклад як окремий фах, тому про питання перекладу розмірковую мало не щодня. Байдуже, чи натрапляючи на цікавий текст, чи відкриваючи для себе якусь нову мовну конструкцію, чи замислюючись, чому мої студенти зупинилися саме на такому, а не іншому перекладацькому розв’язку, – в епіцентрі моєї уваги завжди перебуває текст у його мандрівці з однієї мови в іншу, з культури в культуру.

А втім, те, що я вивчила в Україні українську й тому маю тепер нагоду перекладати з української, зовсім не є обставинами аж такими самоочевидними. Передумови для цього були які завгодно – за винятком сприятливих, що знову-таки має найрізноманітніші причини. Перед тим, як вирушити у вересні 2000 року до Києва лекторкою DAAD, Німецької служби академічного обміну, я досхочу наслухалася в Німеччині запевнень, буцімто в Україні й далі для щоденного вжитку цілком вистачає російської, ба більше: переважно мої співрозмовники навіть не здогадувалися, що існує якась така окрема мова – українська. Отож я вирішила, що вивчати тутешню державну мову – справа цілком зайва. Моє нехтування цією мовою ще підсилили дві групи українців, які в стосунку до власної мови поводилися вкрай дивно. Більшість киян, із якими мені довелося мати справу, всіляко намагалися втовкмачити мені, що навіть замислюватися над можливістю вивчати українську – марне гаяння часу, бо Київ і досі залишається містом російськомовним. Вони хотіли полегшити мені вживання в середовище і не обтяжувати зайвинами. Натомість друга група, яка змушувала мене переконатися в абсурдності рішення на користь української, складалася винятково з україномовних сучасників, що карали мене докірливим поглядом за кожне вимовлене російське слово й апріорно відкидали саму можливість спілкування москальською мовою. Особливо у філологічних колах така настанова вважалася виявом напрочуд доброго тону. Позаяк такою поведінкою мовні патріоти відрізали мені всі мости до української мови та культури, то на початку мого перебування в Києві я ледве її зауважувала. Та й молодь, яку представляли мої студенти-перекладачі, не надто сприяла зростанню моєї мотивації: той жахітний суржик, яким більшість із них немовби зумисно хизувалися і усно, і на письмі, змусив мене не на жарт перелякатися, що коли я візьмуся ще й за українську, тоді обидві мови остаточно й безнадійно перемішаються в моїй голові, і я жодної так до пуття і не опаную.

Відтак зовнішні обставини для здійснення проєкту «українська в Україні» були більш ніж несприятливі. Отож, як так сталося, що тепер, за мить до закінчення мого п’ятирічного перебування в Києві, серед того, що можна вважати здобутками, я – поряд із безліччю всіляких досвідів – можу згадати й українську літературу й навіть власні переклади німецькою? Завдячувати цим усім я маю літературі – і німецькій, і українській, а також тим людям, які тут цими літературами займаються. Та й мій перший проєкт в Україні теж був літературний: переклад новітньої німецької прози українською та російською. Тут передусім ішлося про вишкіл нового покоління зацікавлених перекладачів німецької літератури. Отак через два роки з’явилася збірка «Контакт із Заходом»/«Westkontakt», що стала для мене ще однією формою контакту зі Сходом, бо завдяки цим майстерням не лише перекладачі-початківці навчилися багато нового від таких визнаних майстрів, як Тимофій Гаврилів і Марк Бєлорусець, але і я зненацька познайомилася з літературними середовищами Києва та Львова й таки вивчила українську мову, аби запізнати українську літературу.

Мені дуже залежить на тому, щоби відкривати авторів: і для себе, і для інших, аби цікаве в літературі не ховалося десь у безвісті, доступне лише окремим утаємниченим. У випадку «Контакту із Заходом» так сталося з Катею Лянґе-Мюлер і Гансом-Йоахімом Шедліхом, і так тепер діється з моїми німецькими перекладами таких авторів, як Сергій Жадан, Олександр Ірванець чи Григір Тютюнник. Для перекладача літературний переклад завжди пов’язаний із...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі