Чому неможливо збагнути російську історію, не збагнувши історії руської

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
339 переглядів

Дозвольте мені одразу повністю себе викрити, повідомивши, що я з походження не є ні українцем, ані білорусом і, наскільки мені відомо, не споріднений із цими національностями ані кровно, ані родинно. (Обоє дідусів моєї дружини народилися в Білостоці чи десь поблизу, але після еміґрації приблизно 1900 року зв’язків із батьківщиною, як я знаю, не мали.)

Проте я щораз більше усвідомлював – і це усвідомлення дедалі зростає, мабуть, відтоді, коли на третьому році навчання в коледжі (1955–1956) прочитав класичну працю Михайла Грушевського «Історія України-Руси», – що майже всі традиційні тлумачення цього питання та цього періоду спотворює прикрий москвоцентризм, який обіймає, безумовно, і його заперечення, антимосквоцентризм. Ці тлумачення, як усі історії, тяжіють до «презентизму», але це окрема тема.

Маю сказати, що останнім часом і в Росії, і в Україні та Білорусі відродилася цікавість – подеколи в ширшому інтелектуальному спектрі – до суспільних обговорень цих справ. Утім, тут я пропоную по-новому поставити ці традиційні запитання, чого не було зроблено у відомій мені літературі. Дозвольте мені пояснити свою позицію, спочатку запропонувавши декілька дефініцій.

Говорячи – якщо скористатися висловом Грушевського – про «звичайну схему» російської історії, я покликаюся на уявлення про те, що «російська» історія починається у Києві в X столітті (що засадничо сумнівно) і з неминучістю рухається до Москви XV століття, ненадовго відвідавши Владимир/Суздаль. У такому погляді багато що – майже все – є хибним, особливо іґнорування різних періодів реґіонального розквіту, але тепер розгляньмо лише «волгоцентризм», який, звісно, влаштовував московитів XV століття і якому хочу протиставити своєрідний «дніпроцентризм».

Щодо більшости років тієї чверти тисячоліття, про яку тут говоритиму (тобто періоду приблизно 1475– 1725 років), украй важко розрізнити означення «українець» чи «білорус», що їх нині вживаємо щодо носіїв цих сучасних мов, – деякі дуже обережні науковці воліють термінів «руський» або «східний слов’янин немосковит». Термінологічні складності виникають не лише через загальну подібність сучасних східнослов’янських мов, але й через специфіку культурної історії Дніпровії, де до нового часу зазвичай існував один культурний центр, що також зазвичай був центром політичної та адміністративної влади певного конкретного періоду – хоча їх було декілька поспіль.

Упродовж цих століть центр культурного і мовного тяжіння змінювався, інколи частіше ніж один раз за життя одного покоління. Якщо в середині XV століття тим центром було Вільно (Вільнюс), тривалий час адміністративна та культурна столиця сформованого здебільшого зі східних слов’ян Великого князівства Литовського і, зрештою, місце мешкання Франциска Скарини, видавця першої східнослов’янської друкованої Біблії1, через кілька десятиліть він змістився південніше, на Волинь. Тому якщо в 1520-х роках заможні «руські» маґнати посилали синів навчатися на північ до Вільна, то приблизно в 1620-х ці ж родини (вже дуже сполонізовані) відсилатимуть юнаків на Волинь або до Києва, якщо не до Кракова, Венеції чи Болоньї. (Дівчата, наскільки мені відомо, здобували освіту переважно вдома.)

Така міґрація столичних культурних центрів має чимало історичних паралелей – наприклад, зміна рівнів культурного розвитку між Ричмондом і Бостоном у XVIII столітті. Моя улюблена аналогія – з новітньої доби – стосується ролі висоти і сили радіостанцій у зміні стосунків між шведською та данською мовами або між фінською та естонською. (Нарощування на кілька метрів телевежі в Гельсинкі означало, що приблизно 1980 року совєтські естонці могли дивитися «Далас» та ще й незле опанувати фінську мову.) У нашому випадку можна сказати, що руська «вежа передач» пересунулася з Вільна, столиці Вітовтового Великого князівства Литовського зі значним білоруським елементом до головних міст на українській території, аж доки її перекрили сиґнали з Москви, Варшави чи Санкт-Петербурґа.

Звісно, оті тогочасні рухомі передавачі транслювали тексти, витворені, на відміну від «Даласа», не розмовними, а двома доволі стандартизованими і – різною мірою – штучними мовами. (Більшість населення, безумовно, розмовляла мовами «природними», переважно східнослов’янськими діялектами, а також діялектами їдиш.) Спочатку поширенішою та впливовішою стандартизованою мовою була білоруська, вживана у діловодстві Речі Посполитої й особливо в її законодавстві, у якому формули, створені під впливом західного права, співіснували із записами свідчень розмовною мовою. Пізніше цей панівний стандарт заступило щось дуже подібне, але сформоване на українській основі.

Відносно менш важливою до Контрреформації та супутнього їй безладу була церковнослов’янська, дещо змодифікована південнослов’янська мова, мова православних священних книг, літургії та гомілетики – мова, якою, на відміну від латини на Заході, ніхто ніколи не розмовляв, навіть у монастирях2. Плутанина у цих справах, що самі по собі є вкрай складними, виникла в нові часи спочатку як наслідок релігійного і, згодом, «національного» конфлікту, проте досліджуючи окреслений період, важливо не забувати про ці відмінності, надто коли йдеться про «звичайну схему російської історії».

Коли я раджу чітко розмежовувати ці дуже подібні мови, я водночас хочу сказати щось цілком відмінне: що насправді існує лише одна історія західної культури. Я не зупинятимуся на тому, чому я дотримуюсь такого дещо нетрадиційного погляду (хто може схарактеризувати «західну культуру » в короткому нарисі?). Упродовж ранньомодерних часів московитська культура та література була віддаленим аванпостом цієї спільноти, й до петровських часів «дніпрянські» тексти були головними миттєвими передавачами або культурними мостами від Ренесансу, Реформації та Контрреформації до Московії. (Безумовно, існувало також багато не таких прямих стежок – через сербське, чеське, польське й інші посередництва.)

Під «культурою» в цьому контексті я розумію формальну – не антропологічну – культуру, хоча якби залишилося більше свідчень, так само можна було би писати історію народної культури. Окрім того, механізми культурного передавання (NB: не «запозичень ») є переважно міськими; вони приходять слідом за торгівлею і технологіями (такими, як друкарство) від міста до міста, у часи, що їх ми розглядаємо, від Венеції до Кракова, Праги, Вільна та Києва, і нарешті до Москви3.

Тепер дозвольте мені зробити невеликий відступ про те, що я колись назвав «Втраченим континентом Дніпровією », загублений нині світ, рештки якого довго мене бентежили, відколи я почав стикатися з ними наприкінці 1950-х років. Я назвав цей світ «Дніпровія », аби заразом заперечити наявні термінологічні конвенції та привернути увагу до культурної та географічної єдности великого й досі родючого басейну Дніпра і паралельних річкових систем, які впадають у Чорне море. Отже, «Дніпровія» – це територія, на східному кордоні якої розташовані Смоленськ, Брянськ і Полтава, на західному – Львів, Холм, Берестя і Заблудів, а на північному – Вільно, Полоцьк і Вітебськ. Я цілком свідомо поширив цю територію на південь до Криму, Кафи – сучасної Феодосії. (Не забуваймо, що сучасна Одеса розвинулася у XVIII столітті в межах цієї системи.)

Фернан Бродель у своїй важливій книжці «Середземне море і середземноморський світ у добу Філіпа II» не вперше показав колосальну інтелектуальну користь, яку отримують історики, коли розглядають такі великі культурно-географічні сфери чи комплекси як єдине ціле, попри сучасні політичні чи етнічні кордони. У випадку Броделя це було Середземномор’я, і обґрунтувати вибір реґіону було нескладно. Але він також звернув нашу увагу на дрібніші комплекси, як-от Балтику та Причорномор’я, і на окремі річкові басейни. Броделів погляд до помагає висвітлити багато які інакше незрозумілі реалії нашого «втраченого континенту», і я сподіваюся це продемонструвати.

Безумовно, можна заперечити, що, зрештою, всі світи є втраченими, і, звісно, цей «втрачений континент» не зник під водою, ніби Атлантида (за винятком декількох міст, затоплених через реалізацію гігантських совєтських гідрологічних проєктів). Натомість через прикрі події нового часу його було втрачено для історичної уяви. Ті цунамі були переважно наслідком теперішніх способів ведення війни, але найзгубніше вони позначилися на інтелектуальній історії.

Дозвольте я перерахую деякі зі згаданих «решток»: їх можна уявити як уламки кораблетрощі, зацілілі від цього затонулого континенту. За першої зустрічі кожна з них на свій лад здавалася мені парадоксальною або дещо недоречною, і такими вони можуть здаватись і читачам, бо всі ми дивимося на цю частину світу в той спосіб, якого нас усіх учили. Але якщо глянути на них під адекватним кутом, вони всі стають на свої місця у спільному історичному контексті.

Перелічені далі «рештки» я вибрав великою мірою навмання, й не конче в тому порядку, у якому початково з ними зіткнувся.

Першим із цих уламків минулого є незабутньо красиве Пересопницьке Євангеліє, – як на мене, найвартісніший естетично і найгармонійніший витвір мистецтва східнослов’янського рукопису. Воно було створене за великі кошти та з неймовірною майстерністю приблизно 1556 року в північно-західному українському торговому селі Пересопниці і дивом збережене в доброму стані, і сьогодні на цій Біблії президенти України складають символічну посадову присягу. Науковці знали і вивчали його мову як дуже ранній і дуже цікавий зразок староукраїнської: ранню спробу запровадити високу літературну мову з простонародними елементами, зрозумілу письменним українцям і білорусам (яких ми могли би називати дніпрянами, але задовільнімося «руськими»).

На мою думку, найцікавішим щодо Пересопницького Євангелія, яке я вивчав і бачив на власні очі, є не краса напівпрозорого пергаменту, приголомшлива каліграфія чи навіть цінні лінґвістичні деталі, а очевидний, однак майже повністю іґнорований факт: цей текст вірогідно є протестантською Біблією; якщо ж ні, то це, безумовно, місцева відповідь на виклик протестантського проєкту перекласти тексти Святого Письма народною мовою, проєкту, який у Богемії та Польщі породив подібні, але значно відоміші тексти, які зрештою було надруковано.

Українські протестанти в середині XVI століття? Так, справді. А чому ні? Якщо і польський, і руський нобілітет подавали приклад, по-прямувавши до реформаційних церков найрізноманітніших типів.

Звернімося до іншого, разюче відмінного прикладу: історії Тристана й Ізольди. Цю історію, як знає більшість читачів, не Ваґнер вигадав: вона походить від любовної історії принаймні XII століття, надзвичайно популярної в середньовічній Европі, майже на всьому континенті; існували її німецька, французька, бретонська, іспанська й середньоанглійська та, безумовно, інші версії. Проте, як знаємо, через певні причини ця історія не дісталася Росії аж до Ваґнерових часів і загалом майже не мала відгуку в ранній східнослов’янській літературі.

За одним винятком: десь, вірогідно, у XVI столітті Тристан досяг Білорусі. Й одинока рукописна копія, відома сьогодні, виявляє низку цілком несподіваних складників у своїй культурній історії: як свідчить колофон, по-білоруському твір було перекладено «із сербських книг».

«Сербські книги»? Так, текст відповідає цій заяві, і новітнє дослідження показало, що наш «Трищан» передає італійську версію леґенди, з правильними власними та географічними назвами, перекладеними на венеційський діялект і переданими фонетично за допомогою далматської кирилиці. Це означає, що якийсь білоруський поціновувач літератури XVI століття переклав своїм несформованим і неусталеним народним високим стилем текст, перекладений на якусь форму південнослов’янської мови з італійської за часів так званого далматського відродження. З невідомих причин він не потрапив до Московії – або принаймні ми не маємо про це відомостей.

Сторінки3

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі