Чом не співає огірок?

Жовтень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
161 переглядів

Чом огірок не співає?

Проблему, поставлену руба

питанням цим непосильним

нам розв’язати треба

конче і неухильно.

 

Якщо не співає він пісні

ні взимку, ні літом гожим,

хоч лопни він, а чи трісни

він цього зробити не може.

 

Константи Ільдефонс Ґалчинський,

З незакінченої цілости «Милосердя»

 

В останньому, вересневому числі «Критики» з’явилася стаття Андрія Савенця – як зазначено в довідці, перекладача, критика, автора двох поетичних збірок, аспіранта Люблінського Европейського колеґіюму. Автор дебютував у «Критиці» статтею «Віслава Шимборська: розфасовано в Україні» (2003, ч. 6), в якій проаналізував українські переклади поезії Шимборської, вказавши, зокрема, на лексичні та стилістичні огріхи перекладачів. Стаття «Від України до Ukrainy, або Мова політики в перекладі» – друга публікація молодого автора. Безумовно, дебютанти мають свої права, про що як викладач із майже двадцятилітнім стажем достеменно знаю, тому репліка на цю статтю мусить не тільки бути м’якшою за будь-яку з моїх полемік, а й мати додаткову, дидактичну мету, за що заздалегідь перепрошую. Незайве буде також вияснити, що з-посеред тих, хто здійснив видання перекладу «Від Малоросії до України», я найменш заслужена, бо переклала лише один текст, який походить з-поза ориґінальної книжки, тому саме мені найлегше відповісти на висловлені в рецензії докори.

Для початку слід зазначити, що критика перекладу – жанр, який сьогодні в нашому реґіоні Европи майже не функціонує. В Україні його намагалися відродити під час перекладацьких семінарів, зорганізованих Марією Габлевич, але вийти поза коло спеціялістів не вдалося. Тому слід вітати той факт, що редакція «Критики» вирішила приділити увагу цій ділянці гуманітарних наук.

Андрій Савенець першу третину статті присвятив історії теорії перекладу. Позаяк це всього лише три неповні нормалізовані сторінки тексту, годі сподіватися від автора якихось відкриттів; він не окреслює навіть найголовніших етапів цієї історії, а лише перераховує імена німецьких, французьких та англомовних авторів, додаючи ще й двоє польських.

Можливо, цей непропорційно довгий вступ був потрібний, аби подальший текст мав теоретичне підґрунтя, яке дало б авторові змогу глибше проаналізувати матеріял? Або був претекстом, який дозволяв би йому трактувати свої подальші міркування як case study? Однак з усіх тристорінкових міркувань автор використав лише останнє речення – цитату з Антуана Бермана, яка могла би стати перекладацьким афоризмом: «добрим перекладом є той переклад, який тяжіє до обмеження власної етноцентричности», – і додає власний коментар: «Обійдемося наразі без оцінок». Кожен, хто знається на основах риторичної науки, розуміє, що таким чином автор висуває, хоч і непрямо, певну тезу, водночас прикидаючися об’єктивним рецензентом, чиї висновки не передують докладному аналізові тексту. Отже, маємо першу прикмету доброго рецензента: об’єктивізм.

Перелік «модних» імен (є тут і Гумбольдт, і Дерида, Дельоз і Ґватарі, Бодлер і Беньямін), якими рясніє текст, виконує не менш важливу риторичну функцію: має підтвердити компетентність автора, показати, що він володіє новочасним інструментарієм, а отже, зміцнити його авторитет і допомогти здобути довіру читача. У першому ж абзаці виринає польська фраза, яка має звучати буденно,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі