Черговий тріумф радянського літературознавства

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
259 переглядів

Українська літературна енциклопедія: в 5 тт. Редколеґія: І.Дзеверін (відп. ред.) та ін., Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії імені М. П. Бажана, т. 1, 1988; т. 2, 1990.

Українська література у портретах і довідках. Давня література – література XIX ст. Довідник. Редколеґія: С. Денисюк, В. Дончик, П. Кононенко та ін., Київ: Либідь, 2000.

П. П. Кононенко, Українознавство. Підручник, Київ: Либідь, 1996.

1

            У роки ґорбачовської перебудови Інститут літератури АН УРСР та видавництво УРЕ започаткували великий амбіційний проект – «Українську літературну енциклопедію». До її редколеґії ввійшли мало не всі тодішні зірки українського радянського письменства й літературознавства: Дзеверін і Вервес, Гончар і Дончик, Драч і Жулинський, Загребельний і Затонський, Мушкетик і Новиченко, Олійник і Павличко, ще кілька не менш видатних осіб.

            Перший том УЛЕ з’явився 1988 року. У вступному слові редколеґія повідомляла, що УЛЕ «є першою в історії українського народу фундаментальною енциклопедичною працею з питань художньої літератури», і навіть більше: «вона є національною літературною енциклопедією універсального типу і включає національну літературу в світовий контекст». Однак услід за цією амбітною, по-перебудовчому сміливою заявкою йшли добре знайомі ритуальні «мантри»:

Керуючись принципами марксистсько-ленінської методології й настановами КПРС з ідеологічних питань, спираючись на досягнення радянського літературознавства, редколеґія УЛЕ вбачає свою мету в тому, щоб дати читачеві всебічне й науково-обґрунтоване уявлення про історичний рух української художньої літератури, про діяльність її представників і дослідників – від найдавніших часів і до наших днів. При цьому велика увага приділяється взаєминам української літератури з літературами російського та всіх інших народів СРСР, визначенню її місця в світовому літературному процесі.

            Втім, тут редколеґія УЛЕ також виявила деяку перебудовчу сміливість, не назвавши російський народ ані «великим», ані навіть «братнім».

            Таку ідеологічну двоїстість не важко спостерегти й у змісті УЛЕ – власне, двоїстість є однією з наскрізних тенденцій цього видання. З одного боку – власне українській літературі присвячено не більше як третину тексту, а серед решти матеріалу переважають статті про численні «братні» літератури, від абхазької до корейської (далі середини літери К в радянські часи УЛЕ не дійшла), та їхніх чільних представників. З іншого боку – маємо чимало статей про колишніх «неосіб» української літератури, як-от Володимира Винниченка (у статті про нього чотири рази вжито вираз «бурж.-націоналістичний», по два рази – слова «антинародний» та «дрібнобуржуазний») чи Михайла Грушевського (якого чомусь названо «представником “державницького” напряму в укр. бурж. історіографії»; а втім, що тут дивного, статтю писали Євген Кирилюк та Юрій Римаренко), про Емму Андієвську та Богдана Бойчука, інших «діаспорників». Є навіть нелайлива стаття про Джеймса Джойса, в якій, утім, жодного разу не вжито слова «модернізм» чи похідних від нього. А в статті про Івана Дзюбу навіть згадано, також без лайки, його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», з роз’ясненням: «про проблеми нац. відносин у соціалістичному суспільстві». Про участь Дзюби у правозахисному русі – ні слова, але наприкінці сказано: «У 70-х рр. зазнав безпідставних переслідувань за погляди, висловлювані в окремих працях».

            Другий том УЛЕ з’явився 1990 року. Потім, як відомо, відбувалися епохальні суспільно-політичні події; розгорталася «розбудова державності» й економічна криза в незалежній Україні, тож третій том вийшов лише 1995 року, а дальші не з’явилися взагалі. Нині Видавництво УЕ ім. Бажана ледь животіє й не має ані сил, ані коштів, щоб продовжити видання. Та й в Інституті літератури НАНУ, кажуть, уже не існує робочої групи науковців, що працювала над УЛЕ.

2

            Але не сумуймо! Адже нова доба нового прагне слова, в тому числі й енциклопедичного. Та й на Академії наук світ клином не зійшовся: є й інші, не менш активні центри національної науки. От, наприклад, Інститут українознавства при Київському університеті ім. Шевченка. Саме там підготовлено довідник «Українська література у портретах і довідках», який хай і не так масштабно, але гідно продовжив справу, започатковану УЛЕ.

            Хоча статус цього видання й не такий високий (не академічна енциклопедія, а лише довідник), зате воно рекомендоване Міністерством освіти й науки (правда, не зазначено, для кого й для чого). В редколеґії немає стількох «зірок», як було в УЛЕ, зате маємо елементи здорової спадкоємності: присутність В.Дончика та В.Ф.Погребенника (який підхопив естафету від Ф.Погребенника), а серед авторів знаходимо В.Шевчука, П.Федченка та інших активних авторів УЛЕ.

            Трохи дивує, що автор багатьох статей у новому довіднику (позначмо його для зручності УЛ-2000) П.Хропко є водночас рецензентом книжки. Втім, може, це якийсь інший Хропко? Заплутатися неважко, бо серед авторів є ще й В.Хропко. Але то дрібниці. Головне – що УЛ-2000, як запевняє у своєму зверненні редколеґія, створено на цілком нових, сучасних методологічних засадах, хоча й «спираючись на досвід своїх попередників (як позитивний, так і неґативний)». Які ж це засади? А ось які: «Загальнонаукові принципи історизму, науковості, об’єктивності, всебічності розгляду»; до того ж вони «посилювались прагненням редколеґії увиразнити українознавчу спрямованість національної літератури, що становила її органічну сутність від найдавніших часів» (тут і далі курсив у цитатах мій. – О.Гр.).

            Якщо, дійшовши до цих слів, читач вражено завмер, намагаючись збагнути їхній сенс – значить, він не знайомий з іншими епохальними працями представників Інституту українознавства, зокрема – підручником Петра Петровича Кононенка «Українознавство», бо якби був знайомий, то не дивувався б: там і не таке органічно трапляється.

            Але не чіпляймося до «загальнонаукових принципів науковості» й перейдімо до змісту УЛ-2000, аби з’ясувати, куди ж реально спрямувала авторів довідника їхня «українознавча спрямованість» і чи далеко вони відійшли від «настанов КПРС з ідеологічних питань», що ними колись малопереконливо клялися редактори УЛЕ.

            Почнімо спочатку – від А. На цю літеру в УЛ-2000 16 статей, із них 13 повторюють (принаймні, за назвами) відповідні статті УЛЕ, ще три – нові, але дуже коротенькі: всі три належать Валерієві Шевчуку й розповідають про «давньоруського друкаря» Андрія Скульського, «київського друкаря» Івана Армашенка та ймовірну авторку єдиного акровірша Анастасію Парфенівну. В бібліографії до трьох цих статей указано давні праці, часом кінця XIX – початку XX століть, отож зрозуміло, що Шевчук не є відкривачем Андрія Скульського, Івана Армашенка та «інокині Анастасії»: видно, упорядники п’ятитомної УЛЕ просто вважали ці постаті надто малозначущими, аби вміщувати про них окремі статті.

            А кого й що вважають малозначущим упорядники однотомної УЛ-2000? В УЛЕ на літеру А було ще кільканадцять статей, які безпосередньо стосуються української літератури до початку XX століття. З них 9 – персональних: Орест Авдиковський (галицький письменник-москвофіл), Микола Александров (письменник і видавець, інсценізатор «Енеїди»), Митрофан Александрович (письменник, історик), Тихін Александрович (поет, професор Київської Академії XVIII століття), Георгій Андрузький (поет, член Кирило-Мефодіївського братства), Володимир Антонович (історик, діяч Старої Громади – можливо, його не згадано, бо не белетрист, хоча Антонович писав фольклористичні праці та критичні статті, та й вірші складав, і загалом – постать, м’яко кажучи, помітна); Кость Арабажин, Микола Аркас (теж не белетрист, але його опера «Катерина» 1891 року все ж має стосунок до укр. літератури XIX ст.) та Арсеній Еласонський (перший ректор школи Львівського братства). Отже, порівняно з УЛЕ скорочено майже кожну другу статтю, і всі вони про постаті, з якими важко зіставити доданих друкарів.

            А як змінилися самі статті?

            По-перше, помінялася більшість авторів, навіть якщо, скажімо, в УЛЕ віповідна стаття належала членові редколеґії УЛ-2000. По-друге, відбулася текстуальна «дерусифікація»: всім персоналіям відібрано ім’я по батькові; «зукраїнізовано» деякі терміни – наприклад, грецьке «акростих» скрізь замінено на «акровірш»; «казначейство» – на цілком невдале «скарбництво» (с. 199), а не історично обґрунтоване «державний скарб» чи «повітовий скарб»; у давньоруських (чи староукраїнських) назвах творів і цитатах, які в УЛЕ подавалися в ориґінальній орфографії, всі ∆ замінено на і. Однак помилок, допущених в УЛЕ (наприклад, «райдуся» замість «радуйся») не виправлено, зате зроблено чимало нових (наприклад, у польськомовних назвах творів у статті «Акровіршеві поети» та деяких інших статтях).

            Коли вже зачепилися за статтю про акростих (пардон, акровірш), зробимо про неї ще кілька спостережень. В УЛЕ, власне, статей дві – «Акростих» та «Акростихові поети», автор обох – В.Шевчук. В УЛ-2000 стаття одна – «Акровіршеві поети», автор – М.Сорока. Однак текстуально вона відсотків десь на 80 повторює статті Шевчука. Є кілька відмінностей: по-перше, це згадані вище «українізація» слова «акростих» та орфографія цитат; по-друге, Сорока розширює поняття «акровірш», додаючи, крім власне акростиха, «рядковий акровірш, зворотно-рядковий акровірш, перерваний акровірш, азбучний акровірш» тощо. Це дозволяє йому розширити на кілька позицій повний перелік українських акровіршевих поетів (який і в УЛЕ, і в УЛ-2000 складає понад три чверті тексту відповідних статей). Тож виникають два запитання: чи варто було міняти Шевчукову статтю на «нову» статтю Сороки й навіщо взагалі вміщувати той самий довжелезний перелік акро-авторів та їхніх акро-творів у довіднику на 358 сторінок, викидаючи звідти Антоновича, Аркаса та інших поважних діячів рідної культури?

            Але облишмо акропоетів і звернімо погляд на вагоміші постаті – от хоча б на Афанасьєва-Чужбинського. В УЛЕ статтю про нього написала Л.Мороз, в УЛ-2000 – Ж.Ляхова. Однак зміст статей, як і в акро-випадку, збігається майже дослівно, за винятком кількох прибраних чи доданих фраз та двох допущених при переписуванні помилок – у псевдонімі (Лубенц, а треба – Лубенець) та в році видання газети «Петербуржский листок» (1846, а треба – 1864). Зате Ляхова додає кілька деталей, яких немає в Мороз: що у Чужбинського були «батько – росіянин, мати – українка», що він із Шевченком «проживав у Києві по Хрещатицькому провулку», а також наводить слова Франка про «немалий і дуже гарний ліричний талант» Чужбинського. Зате викинуто перелік російськомовних творів Чужбинського (зокрема «Коротку російську історію для простолюду», сама вже назва якої мала би викликати в сучасного культуролога гостре зацікавлення: адже йдеться про історію, що її фольклорист написав для «об’єкта» своїх досліджень) та згадку про Чернишевського, який «позитивно оцінив» одне з його оповідань. Може, в такій «дерусифікації» напівросіянина Чужбинського полягає «органічна українознавча спрямованість» нового довідника

3

            На літеру Б увагу привертає чимала стаття Валерія Шевчука «Бароко». В УЛЕ стаття «Барокко» Дмитра Наливайка була майже вдвічі менша за розмірами, й українському бароко відведено лише другу її половину. Натомість у Шевчука саме українському бароко, переважно літературному, з детальною характеристикою основних його «підвидів», присвячено майже всю статтю. Зіставлення опису зародження бароко в Україні добре ілюструватиме зміну дискурсу.

Наливайко:

Риси бароккового стилю з’являються в укр. поезії і полемічній літ-рі вже на поч. 17 ст. Борючись із шляхетсько-католицькою експансією, укр. письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів худож.-стильові засоби.

УЛЕ, т. 1, с. 132.

Шевчук:

Із суспільно-світоглядного погляду українське бароко утворилося при з’єднанні ренесансної традиції, що її культивувала так звана католицька русь, і місцевої середньовічної на формах, створених у Київській Русі-Україні. Формуванню бароко сприяв вплив західноєвропейського, насамперед польського мистецтва.

УЛ-2000, с. 19.

 

            Як бачимо, у Шевчука вже немає тих вульґарно-соціологічних атавізмів та конфронтаційної лексики, які вживав (гадаю, не з власної доброї волі) Наливайко.

            Аби оцінити стриманість Шевчукового стилю, варто згадати, що в деяких сучасних підручниках трапляються твердження, що, мовляв, стиль бароко Україна перейняла прямо з Італії (жодного посередництва «ляхів» не потребуючи).

            Після літератури бароко Шевчук розповідає ще й про архітектуру, музику, живопис і графіку, явно виходячи поза формальні рамки літературного довідника, зате досягаючи повноти опису важливого культурного явища, й завершує узагальненням:

Українське бароко хоч і було зв’язане із загальноєвропейським, творилося в основному на православному ґрунті, що й змушувало його модифікуватися відповідно до умов, через що воно й стало самодостатнім мистецьким явищем.

            Сказано цілком спокійно й обґрунтовано, хіба що замість «самодостатнім» доречніше було би сказати «самостійним».

            Високої оцінки заслуговує ще одна Шевчукова стаття в УЛ-2000 – «Мазепа». Власне, приписувані Мазепиному авторству вірші, пісні та листи до Кочубеївни лише побіжно згадані в останньому абзаці статті, а вся вона розкриває цікаву тему – постать Мазепи в українській літературі, кількавіковий процес творення цього героя/антигероя. Шевчук спокійно й навіть дистанційовано розповідає про основні про-мазепинські й анти-мазепинські вірші, поеми, драми та романи, й завершує короткою, але влучною типологією:

У творенні літературного образу Мазепи простежується кілька традицій: романтична (як лиходійного й любовного героя), патріотична (як героя України), костомаровська (як проміжна) й безоглядно ідеологічно-осудлива.

            Мимоволі думаєш: якби наукові й творчі засади Шевчука-автора поширилися на роботу всіх інших членів редколеґії УЛ-2000, вийшов би чудовий, збалансований, сучасний довідник. Але так не сталося: інші керівники проекту українознавчо спрямовані вочевидь інакше.

4

            У цьому пересвідчуємося, дійшовши до літери В й натрапивши тут на дві напрочуд яскраві статті – «Велесова книга» (Анатолій Погрібний) та «Володимир Мономах» (Петро Кононенко).

            Зайве нагадувати, що в УЛЕ ніякої «Велесової книги» нема. Мономах є – як автор «Поучення», а ще листа й молитви, які також дійшли до нас. Автор коротенького тексту в УЛЕ, відомий знавець давньоруської літератури покійний Л.Махновець, констатував: «Твори В.М. мають історично-докум. та худож.-естетичне значення і належать до видатних пам’яток письменства Київ. Русі». У списку літератури названо три монографії, видані в Москві та Петербурзі між 1900 і 1946 роками.

            Не те у Кононенка! Його стаття уп’ятеро довша й сповнена суперлятивів на адресу «продовжувача традицій Володимира Великого та Ярослава Мудрого». Твори В.М., твердить автор, є «взірцями художньої словесності, побудовані на основах вітчизняних творів, зокрема історіософської (літописна) та проповідницької прози й поезії». Погляд, м’яко кажучи, суперечливий, хоча б тому, що про «проповідницьку прозу» Київської Русі можна говорити лише з дуже великими натяжками.

            Але автор сумнівів не має – у творах, приписуваних В.М., його «вражають синтез форми і змісту», «наснаженість роздумами, переживаннями, порівняннями, метафорами, багатством інших поетичних тропів» і таке інше. Після двох колонок такого аналізу природно звучить і синтез: «Закономірно, що твори Володимира Мономаха стали невичерпним джерелом української педагогіки, філософії, поезії та прози».

            Закономірним виглядає й список літератури: до нього, крім видання літописів, увійшли лише дві праці самого Кононенка – стаття в газеті «Освіта» та книжка «Від коріння до крони». Та й справді, навіщо нам, щирим українознавцям, писанина московських та петербурзьких учених...

            Поруч із таким Мономахом, основоположником наук і мистецтв, природно виглядає й чималенька стаття про «Велесову книгу» – «найдавнішу з нині відомих пам’яток давньоукраїнського письменства дохристиянської доби, що охоплює події (справжні та міфологічні) історії України орієнтовно від 640 р. до н.е. до 70-х років IX ст.».

            Майже на трьох сторінках (це більше, ніж, наприклад, про Костомарова чи Кропивницького, Котляревського чи Куліша) автор захоплено оповідає про «унікальну українознавчу значущість» цього тексту, про його героїв – богів Яву, Наву, Праву, князів Буса та Ора, про наших славних предків – «укрів, оріїв, роксолян, русів, русичів»; сперечається з тими, хто вважає цю «книгу» підробкою.

            Не будемо сперечатися з Анатолієм Погрібним, згадавши слова Пріцака: «Немає сумніву, що для прихильників ориґінальності “Влес книги” жодні арґументи не промовляють». Втім, мабуть, це все ж не зовсім так – свою статтю Погрібний закінчує примирливо: «Як питання автентичності, так і багатство змісту й стилю “Велесової книги” потребують широких історико-літературних студій».

            Виникає підозра, що саме отакі переборщування з патріотизмом, сміливі приписування деяким культурним явищам (та й самій українській нації) тисячолітніх, а то й значно довших національних родоводів і складають суть «українознавчої спрямованості» редакторів УЛ-2000.

            Ось лише кілька деталей, які зміцнюють цю підозру.

            У загалом цілком кваліфікованій і спокійній статті про Іоанікія Ґалятовського її автор І.Чепіга все-таки визнає за можливе ствердити, що в сімнадцятому столітті «боротьба проти католицької експансії та унії, за зміцнення православ’я в тодішньому розумінні була ... утвердженням національної та державної цілісності українського народу». А появу в Україні місцевої проповідницької традиції пояснює «зростанням національної самосвідомості українців у середині XVII ст.».

            У статті про Гоголя (В.Бичко, В.Погребенник) ідею «Мертвих душ» не надто зграбно пояснено прагненням автора «вказати шлях від несправжнього світу “мертвих душ” до реальності “душ живих”, людської духовності», ключ до якої – «у власних душі й серці як головних чинниках життя і творчості (типова риса українського менталітету й мислительної культури)».

            А загальні висновки цієї статті – що, мовляв, трагедію Гоголя спричинила «ментальна несумісність Гоголевої творчості зі світоглядною орієнтацією його російських сучасників» і що російській літературі «великий полтавець прищепив органічно їй не властивий екзистенційний дух української ментальності».

            Мимоволі дивуєшся: як міг настільки «ментально несумісний» письменник бути настільки популярним серед «російських сучасників» і як так сталося, що «органічно невластивий дух» прищепився набагато успішніше ніж, скажімо, дух органічно рідних «Повістей Бєлкіна»?

5

            Отак ми поволі дісталися літери Д й надибали ще одну ключову постать національної культури – Михайла Драгоманова. Детально розглянути обидві великі статті про нього в УЛЕ та в УЛ-2000 тим доречніше, що їх написав той самий автор – П.Федченко (в УЛЕ – у співавторстві з В.Сарбеєм).

            Перший, поверховий висновок від порівняння двох текстів – той-таки, що й з «акро-поетами» та Афанасьєвим-Чужбинським: статтю в УЛ-2000 створено зі статті в УЛЕ шляхом викидання або заміни окремих слів та фраз, а також доданням кількох біографічних деталей.

            Скажімо, у перших кільканадцяти рядках (до закінчення освіти в університеті) маємо такі зміни: викинуто дати народження й смерті Драгоманова за «старим стилем», викинуто слова «син П.Я.Драгоманова» (бо немає окремої статті про батька-белетриста, яка була в УЛЕ); зате у фразі про родину додано слова «нащадків козацької старшини». Мабуть, тепер для П.Федченка це важливіше, ніж згадати батька в переліку знаменитих родичів Драгоманова (Олена Пчілка, Леся Українка).

            Далі додано дванадцять рядків – про те, які курси читав Д. в університеті, названо тему його маґістерської дисертації (що, як на мене, варто привітати), згадано, що він як доцент із правом відряджень за кордон «відвідав чимало наукових центрів, університетів Європи, познайомився з багатьма проґресивними ученими». А з реакційними, виходить, не знайомився. Так їм і треба.

            Далі знову дослівно повторено фразу про участь Д. в Півд.-Зах. відділенні Рос. географічного товариства, а потім – додано цілий новий абзац про те, як Д. «в рос. періодичній пресі виступав зі статтями про політичний стан України, полемізував з рос. та польськими шовіністичними виданнями. ... Обстоював потребу введення в народних школах рідної мови. ... Готував популярні книжки для народу рідною мовою. ... Спільно з В.Антоновичем видав 2 томи “Исторических песен малорусского народа”» тощо. Дивує, власне, те, що всього цього Федченко не написав 1990-го року в УЛЕ. Втім, там і так чимало цікавого...

            Після вставки – знову кільканадцять рядків майже незмінними перенесено з УЛЕ, лише з переліку «заборонених царизмом творів», що їх видавав Д. на еміґрації, викинуто згадку про «вперше надр. окремим виданням лист Бєлінського до Гоголя», а в реченні про співробітництво Д. з львівськими журналами «Друг», «Світ», «Народ» викинуто означення їх як «революц.-демокр.».

            Далі йде фраза про те, як «Всеєвропейське визнання Д. здобув доповідями на захист переслідуваної російським царизмом укр. літератури...» – з переліком місць, де робилися доповіді. В УЛЕ теж була ця фраза, але замість «визнання» там стояло «популярність». Вочевидь, за десять років нашої незалежності популярність М.Драгоманова в Європі переросла у визнання... Решта цього абзацу (про працю Д. в Болгарії) залишилася незмінною (викинуто лише посилання на джерела).

            А далі йде абзац про світогляд Д., що його Федченко, як і десятиліття тому, вважає «складним і суперечливим». Чому? А тому, що хоча Д. і був «знайомий з теоріями соціалістів-утопістів і наук. комунізму» (в УЛ-2000 замість «наук. комунізму» – «марксистів»), але «його філософсько-політичні погляди вирізнялися ориґінальністю й протистояли суб’єктивізму та волюнтаризму народницької ідеології, з одного боку, та тенденціям еволюційного об’єктивізму – з іншого. Вони були значним завоюванням укр. філософської і політичної думки на шляху утвердження діалектичного історичного мислення». (УЛЕ, т. 2, с. 101; УЛ-2000, с. 92.)

            Тут українознавча спрямованість УЛ-2000 демонструє гідну похвали спадкоємність щодо «настанов КПРС з ідеологічних питань», за якими писалася УЛЕ. Незрозумілим залишається тільки, в чому ж «суперечливість» світогляду Драгоманова? Варто було б авторові ясно сказати: в тому, що він хоча й ішов «шляхом утвердження істмату-діамату», але – не дійшов...

            Далі автор незмінними переписує з УЛЕ слова про те, як Д. «войовничо виступав ... проти реакційних теорій і практики галицьких «москвофілів» і «народовців», проти різних форм політичного, соціального, національного гніту, релігійних забобонів, клерикалізму, національної обмеженості, за суспільний проґрес, пов’язаний із визвольним рухом народних мас, за політичне, духовне єднання братніх народів». У контексті радянської УЛЕ такі слова звучали цілком нормальненько, але в контексті УЛ-2000, поряд із панегіричною статтею про «Велесову книгу», вони виглядають, сказати б, пікантно... Та й згадка про «братні народи» якась неконкретна... Що це за народи такі? Заглядаємо у відповідне місце УЛЕ – а там стоїть: «єднання укр. та рос. народів». Отепер усе на своїх місцях!

            Далі – до кінця статті в УЛ-2000 практично нічого нового не додано, лише зроблено кілька купюр та замін слів. Основні купюри такі:

     Антицарською публіцистикою Д. цікавився К. Маркс, критику в ній рос. самодержавства підтримували в своїх працях Г. Плеханов і В. І. Ленін.

     Д. творчо сприйняв традиції рос. проґрес. літ. критики і, зокрема, ідеї революц.-демокр. просвітництва...

     І. Франко називав Д. “бичем божим” проти реакції...

     Називали Д. одним із своїх учителів А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський...

     Розкриваючи споконвічні органічні зв’язки укр. і рос. культур, внутр. спорідненість багатьох провідних тенденцій і процесів, Д. сприяв дальшому зміцненню дружби і взаємодії братніх л-р, боровся проти вульґарно-соціол. догм і формальної естетики.

            А втім, останню з процитованих фраз викинуто не повністю: починаючи від слів «Д. сприяв дальшому...» вона збереглася, тільки замість «братніх л-р» тепер стоїть «з культурами інших народів».

Отже, хід думок автора й редакторів загалом ясний: про укр.-рос. братерство, про Плеханова, Желябова й Леніна тепер писати не треба, а про боротьбу з «вульґарно-соціол. догмами» та всілякими формалізмами й клерикалізмами – чому ні?

            А втім, із клерикалізмом теж не все просто: замість слів про те, що «Д. різко виступав проти бурж.-націоналістичних, клерикальних та ін. фальсифікаторів світогляду поета (Шевченка. – О.Гр.) і його літ. спадщини» бачимо в УЛ-2000 такі слова: «Особливе місце у працях Драгоманова відводилося творчості Шевченка, ... спростуванню всіляких фальсифікацій літературної спадщини поета». Втім, далі збережено фразу про те, що Д. «іноді й сам висловлював неправильні думки про поета».

            Бачимо, що хоча автор іще не остаточно подолав неприязнь до клерикалізму та реакції, але став на правильний шлях українознавчої спрямованості, не втративши при цьому вміння розпізнавати «неправильні думки».

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі