Час читати ретро

Травень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
36 переглядів

Складається враження, що кожен успішний сучасний український письменник, щойно пожавши успіхи одного-двох перших своїх романів (чи чогось іншого), одразу ж поспішає зробити три речі: 1) надовго перестає писати в аналогічному жанрі, переходить на інші або ж узагалі замовкає; 2) активно починає просувати успішний(ні) роман(и) на Захід (не забуваючи, втім, і про Росію), турбується їхніми перекладами та популяризацією своєї попередньої творчости; 3) задля заспокоєння домашньої читацької авдиторії потроху підгодовує її різноманітними збірниками та компілятивними виданнями зі своєю участю. Направду, така тенденція популяризації «себе колишніх» останнім часом переросла в закономірність. Пояснити її причини – значить спробувати охарактеризувати, що діється нині в нашій літературі. Або, принаймні, як діють ті, з іменами яких звикло асоціюють нашу сучасну літературу.

Феномен ліквідности

Хоч поняття ліквідности морфологічно загрозливо наближається до дієслова ліквідувати, воно насправді означає можливість швидко і без додаткових зусиль реалізувати той чи інший товар. Саме це сьогодні в нас і відбувається: швидко, майже враз ринок наздогнав і хапанув за плечі наш кволий літературний процес, імена багатьох письменників перетворилися на бренди й ці бренди стали ліквідними. Перед усіма, хто опинився на гребені (а хто – це вже річ мало чи не випадкова), постала несамовито гостра вимога, до якої більшість наших літераторів (разом із критиками) готові не були: більше писати – такою є цілком закономірна логіка ринку. Видавці не можуть дозволити літературній зірці на якийсь час пригаснути: тут потрібна не так творчість, як продукція – нові тексти повинні з’являтися достатньо часто, аби публіка не встигала забути зоряного імені, бо ж на це місце грядуть нові. Але звідки ж нам узяти швидких на письмо «найманців пера», якщо з цим класом так довго боролися? Дотепер у свідомості більшости літературного люду сидить стереотип, до якого нашим европейським та російським сусідам, схоже, зовсім байдуже: писати багато і швидко, видаватися часто – це для нас надто ризиковано. Адже справжня Велика Література твориться довго, виношується в муках, зате ж і породжує не якісь там романи-одноденки – літературні брили і монолітні різьблення! Ні, наші письменники дотепер не мають права на помилку, і не писатимуть, якщо всіма своїми фібрами не відчують Високого Поклику Слова. Детектив? До цього метрам зась. Це ми залишаємо для конкурсів та іноземців. Самі ж надалі творитимемо лише серйозне, концептуальне, тривке. Або...

...або навіщо нам це все взагалі? Цікавіше і куди принадніше поклопотатися своїм норвезьким перевиданням, набагато легше скомпілювати кілька своїх давніших текстів у збірочку і відбути, пропаґуючи її, кілька презентацій. Справжній постмодерний спорт: творчість переписана і доповнена. Чи перестанемо ми коли-небудь гратися в класики? А може, варто вийти поза межі кількох клітинок нашого утлого гіт-параду?

Надзвичайно показовою, з огляду на сказане, є поява антології «вибраної української прози та есеїстики кінця XX століття», якій укладач Василь Ґабор дав захисну назву «Приватна колекція». Що привертає увагу? Найперше, неодноразово наголошувана «авторськість» видання (як у тому анекдоті – «Це приватна бійка, сер? Чи я можу взяти в ній участь?»). Схоже, упорядник надто вже переоцінює нашу критику, мовляв, зараз же нападуть, чому той і той опинилися тут, а отого немає. Втім, вряд чи цього варто остерігатися: всім подібним закидам поламала зуби ще достопам’ятна МУЕАЛ, яка сьогодні викликає хіба що ностальгійні спогади. Подібність цих двох «проєктів» прямо стосується сказаного вище: ці (та й інші, так люб’язно згадані паном Ґабором у передмові) антології виконують одну й ту саму наголошено утилітарну подвійну функцію: з обов’язковими обмовками пропонують нам реєстр «доброго читва» й потверджують цим реєстром факт присутности певного кола імен у сучасному «...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі