Битва російського флоту з Кримським ханатом

Березень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1915 переглядів

Намір позбутися на території України в 2017 році російського флоту ставить перед українським керівництвом не лише зовнішньополітичне завдання домогтися згоди на це від Росії, яка вдає, нібито не розуміє, про що тут мова, але й не менш складну внутрішню проблему: подолання кримського сепаратизму, який виростає з проросійських симпатій. Інакше кажучи, йдеться про інтеґрацію населення півострова в політичну українську націю, себто формування його української громадянської свідомости. Інакше спроба вивести російський Чорноморський флот із Севастополя наражатиметься на протест проросійськи налаштованої частини населення, яка, з огляду на її чисельність і політичну вагу на півострові, може спровокувати сама чи радше з російською допомогою чергову спробу відділити Кримську автономію від України. Така перспектива мала би тримати в полі зору аналітиків кримського політичного життя й національну політику української держави в Криму та її наслідки.

Насправді ж у поясненнях кримського сепаратизму неодмінно домінують лише теми «руки Москви» та «ісламської загрози»[1]. Зрозуміло, що їх складно оминути. Зрештою, сама Москва не надто ховається, тому про інтерес Росії мати в Севастополі свою воєнно-морську базу, контролювати Крим, а з ним і Україну, цілком прозоро (хоча й із різними інтонаціями) говорять і вповноважені російські політики й експерти, і самозванці в особі Юрія Лужкова та Константіна Затуліна, і, звісно, коментатори, серед яких можна почути й гостя «Критики», історика Російської імперії Алєксєя Міллєра[2]. Поява чисельної та політично активної ісламської громади, яку представляють кримські татари, збіглася в часі зі зростанням ролі ісламу й ісламського тероризму в світовій політиці, що додатково поглиблювало неприязнь до кримських татар із боку росіян Криму, які й без того були невдоволені репатріяцією, а після падіння войовничо-атеїстичного радянського режиму серед них ще й поширилися християнські віровчення – історичні антагоністи ісламу.

Тривіяльне пояснення кримських реалій лише оцими зовнішніми чинниками заважає усвідомити важливість потужних внутрішніх рушіїв кримського сепаратизму. Не можна забувати, що мешканці Криму – і ті, які сповідують великодержавний російський шовінізм та російський/радянський реваншизм, і кримські татари, що становлять кістяк мусульманської громади Криму, і свідомі українські громадяни – всі є громадянами української держави. Вона ж, як і всі держави, є головним творцем національної та громадянської свідомости своїх громадян. Інша річ, що її політика може бути як свідомою, так і несвідомою, мати і прогнозовані, і несподівані наслідки, бажані й небажані, зрештою, позитивні й ні, причому навіть у тому випадку, якщо держава не проводить ніякої національної політики.

Можна з прикрістю констатувати брак активної національної політики української держави в Криму. Винятком є хіба що репатріяція кримських татар. А от мирна нейтралізація спроби Криму вийти зі складу України в минулому десятилітті й відсутність у Криму масштабних конфліктів на національному ґрунті не повинні створювати враження мудрої державної політики, хоч би як українським політикам подобалося наводити ці факти на користь своїх уявних заслуг. Розкол населення Криму від початку 1990-х років на національні громади, що мають різні політичні інтереси, є найочевиднішим доказом банкрутства кримської політики української держави, перед якою стоять завдання протилежного, інтеґраційного характеру. Та брак продуманої політики теж є політикою зі своїми наслідками. Тому ці спостереження мають на меті з’ясувати, як відсутність української політики щодо Криму підтримує розкол кримського населення на етнічні громади, і спробувати пошукати вихід із цієї ситуації.

Шляхом демократичного імперіялізму

Національна свідомість російської громади Криму пережила з розпадом СРСР болючу трансформацію, яку, з розрахунку на переважну кількість росіян у кримському електораті, й використали місцеві політики для виокремлення росіян у національну громаду. Суть цієї трансформації полягала в пристосуванні до політичних реалій, що принесли втрату імперського статусу. Свідома або інтуїтивна симпатія до демократичних цінностей, яку розбудили ґорбачовська перебудова й демократичні процеси в Україні та Росії одразу після розпаду СРСР, не компенсувала цієї втрати, адже російська національна свідомість традиційно зростала на імперських ідеалах. Російська імперія та СРСР були для неї предметом національної гордости, національні та імперські цінності – тотожними. Тому логічно, що сьогодні національна свідомість росіян знову набула свого звичного імперського характеру, і її, завдяки поширенню російського інформаційного простору на Україну, прищеплювали й росіянам в Україні.

Проте якщо в самій Російській Федерації ілюзорна втіха від збереження імперського статусу компенсувала росіянам зречення демократичних свобод, то за її межами втрата статусу імперської нації потребувала складних узгоджень національно-імперських ідеалів із привабливими ідеалами демократії. Росіяни України без особливого внутрішнього конфлікту змогли з гідністю пишатися історичною батьківщиною як джерелом своєї культури, але водночас звільнилися від захоплення імперським минулим Росії та солідарности з імперськими амбіціями її сучасних політиків. Тому від росіян України тепер нерідко можна почути відверту незгоду з рецидивами імперіялізму в політиці їхньої історичної батьківщини щодо України. А в Криму повернення кримських татар на батьківщину стало наочним свідченням того, що місцеві росіяни самі були знаряддям імперської політики, фактично її жертвами, адже, на відміну від вільної міґрації в Україну, Крим заселяли росіянами організовано-примусово, щоби компенсувати наслідки депортації кримських татар. Так у Криму злочин Радянського Союзу кинув виклик національній гордості росіян.

Потрясіння від цього виклику можна дорівняти до того виклику національній свідомості, що його пережили німці внаслідок краху ідеалів нацизму. Проте воєнна катастрофа нацизму не залишала німцям іншого вибору, крім визнання хибности й злочинности нацистських ідеалів, тоді як перехід до демократії в Криму, навпаки, навіть створив місцевим росіянам вигідні умови для їхньої політичної консолідації та консервації звичної імперської свідомости, адже більшість електорату, а отже, важелі влади, виявилися, попри нові політичні обставини, за ними. Фактичне збереження свого імперського статусу в Криму й породило спекулятивні заяви про небажання росіян перетворюватися на громадян «другого сорту», а також відверте заперечення злочинів Російської імперії та СРСР, у тому числі й депортації кримських татар. Цю депортацію щораз частіше цинічно кваліфікують як міґрацію, навіть у досить м’якій як для радянської практики формі, виправдовують її потребами воєнного часу і не менше, ніж у сталінські часи, прагнуть переконати у її справедливості як акту помсти за колаборацію з нацистами. Нещодавнє опитування студентів у Симферополі виявило, що 43% із них схвалюють виселення.

Ось так без належного звільнення від радянських імперських стереотипів і в умовах зміни етнополітичної ситуації на півострові демократизація України відкрила можливості для консолідації громади росіян, які утворили найчисельнішу групу виборців, на політичну силу. Не викликає сумніву щирість російських політичних еліт півострова за таких умов виступати в ролі поборників демократії та рівноправ’я, але фактично це означає продовжувати імперську політику в межах півострова – зокрема тримати на півострові військово-морський флот Росії як ілюзію російської величі й слави, гнобити кримських татар і незрусифікованих українців.

Та навіть попри розпорядження електоратом, у кволому, але дедалі сильнішому демократичному середовищі України цього було замало, щоби дозволити російській громаді відкрито заявити про відновлення себе в статусі колишньої імперської нації. В Україні це сприймалося би як пережиток колоніяльного минулого і дало б урядові моральні, а головне правові, підстави реаґувати. Російським політикам Криму було конче потрібно відмежуватися від неґативних асоціяцій з імперським минулим, якому вони служили. І от у російській громаді в межах Криму виникла ідея утворити територіяльний російський субетнос, який, бувши пов’язаним із російською нацією культурно й історично, формувався в Криму під впливом унікальних місцевих умов, зокрема сусідства з іншими народами. Це надавало будь-яким явищам, пов’язаним із минулим цієї однієї громади «кримських росіян», самостійної та неодмінно позитивної вартости, незалежно від їх причин і цілей, не кажучи про наслідки для інших громад Криму.

Ідея про осібність кримських росіян, спираючись на факт поширення російської мови серед населення півострова (зрозуміло, нехтуючи насильним характером русифікації), далі розвинулася в ідею кримської багатонаціональної нації кримчан, що нібито природно утворилася на російському культурному ґрунті. Саме вона поки що втілилась у державному ладі Кримської автономії. Звідси характерна для кримських росіян така щемка ностальгія по Росії та СРСР як культурному й історичному джерелу нової нації. Ось, наприклад, що проголошує резолюція мітинґу в Симферополі на честь 225-річчя маніфесту Єкатєріни II про анексію Криму, 19 квітня цього року:

«Маніфест Єкатєріни II дав Кримові змогу стати складовою частиною одного економічного, культурного й політичного простору, що існував у рамках Російської імперії, а відтак – у рамках Радянського Союзу. На жаль, на початку 90-х років союзну державу, що існувала віками, було зраджено, зруйновано й розорено. Триєдиний російський народ – сучасні росіяни, українці та білоруси – сьогодні розділений кордонами незалежних держав, які проходять по серцях і душах людей».

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі