Будапештський виклик

Липень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
19
739 переглядів

«Ми готові вмерти за Угорщину та Европу», — із цих слів, якими завершувалося звернення директора Угорської аґенції новин до міжнародної спільноти у трагічному листопаді 1956 року, розпочав боротьбу за звільнення Центральної Европи від совєтів Мілан Кундера у 1980-х роках. «Европа, не Москва», — знову лунало над Будапештом наприкінці квітня 2017 року під час демонстрацій на захист Центральноевропейського університету. В обох випадках Европа постає як бажаний вибір, вмістилище свідомо обраногo майбутнього, демократичного та з ґарантованими правами і свободами кожному громадянинові. Звичайно, ми тут також можемо прочитати апель до Европи, зрозумілої як Европа Західна чи то Европейський Союз, які зазвичай уособлюють ось цю «омріяну справжню Европу».

Однак тепер як ніколи раніше при наближенні цей образ омріяного, вивільненого від чвар минулого континенту розсипається на друзки. Розглядаючи їх сьогодні, мимохіть запитуєш, а чи не залишилася вже позаду нас та цілісна «омріяна Европа» періоду швидкого поглинання Европейським Союзом посткомуністичних країн? І чи не повертаємося ми тепер знову до Европи, колиски різних -ізмів та -фобій, від якої так стрімко тікали? До Европи зі звичною їй боротьбою за перемогу ліберально-демократичного проєкту? Можливо, ця безупинна боротьба і є нормальним станом Европи, в якій Угорщина Віктора Орбана чи Польща Ярослава Качинського, Австрія в кампаніях Партії свободи чи Франція — Національного фронту є цілком прогнозованими і невилучними явищами? Якщо ми сприймемо притаманність такого стану европейському проєкту, то, цілком імовірно, зможемо позбутися нав’язливого питання, яким супроводжується осмислення новин про згортання демократій у країнах ЕС: «Як таке можливо?» Можливо.

Розглядати ситуацію, яка склалася довкола Центральноевропейського університету в Будапешті, можна по-різному. Можна згадати, що університет був складовою частиною европейської культури вже в часи пізнього Середньовіччя, що закриття університетів — це прероґатива деспотичних і тоталітарних режимів, що право на власний університет народи багатокультурної Центральної та Східної Европи виборювали в особливо складних обставинах двох попередніх століть, що в часи «комунізму» так звані «летючі»/«таємні» університети ставали оазою академічної свободи і забезпечували тяглість вільної освітньої традиції. Можна також згадати, що, унеможливлюючи існування Центральноевропейського університету, Віктор Орбан уводить у дію власне символічне «остаточне рішення» щодо єврейського угорця/угорського єврея Джорджа Сороса. Услід за Тимоті Ґартоном Ешем можна вдаватися до фіксування метаморфоз молодого політика Орбана, який був на вістрі подій 1989 року, згодом соросівського стипендіята в Оксфорді, у теперішнього прем’єра Орбана. Можна також зіставити рішення орбанівської Угорщини з політикою путінської Росії щодо Европейського університету в Санкт-Петербурзі. Промовистими будуть і соцопитування, які фіксували поступове зменшення прихильників демократії, а також перелік антидемократичних дозволених кроків від змін Конституції, закриття медій, боротьби з неурядовими організаціями (і десь там постійний відголосок знання про те, що всі фашистські режими приходили до влади демократичним шляхом, і їх не було вчасно зупинено). Із другого боку, можна спостерігати, як поступово зміцнюється солідарність різних навчальних закладів та академічних спільнот континенту і — ширше — західного світу, які виступили на захист ЦЕУ, і гадати, чи вдасться академічним елітам «достукатися до політиків». Звісно, не без цікавости можна аналізувати й реакцію европейських політиків, очільників ЕС та евробюрократів, сподівано повільну і нездатну на адекватну відповідь тут і одразу ж. Одне слово, можна перетворити цю ситуацію в захопливий предмет дослідження, помістивши його в студії посткомуністичних трансформаційних процесів/модернізації/европеїзації тощо. І залишитися із запитанням: «So what?» Що нам дасть аналіз ситуації довкола Центральноевропейського університету для розуміння нас самих, наших травмованих комуністичним режимом, подальшою боротьбою пам’ятей і недолугими реформами суспільств? Що воно розповість про людство такого, чого ми ще не знаємо?

Єдину відповідь, яку маю на всі ці відкриті питання, сформулювала б так: це дасть нам змогу зазирнути у майбутнє. Часто кажуть, що історики не футурологи і не можуть передбачити, куди прямує світ. Заперечити можу хоча б тим, що історики навчені з фраґментів вибудовувати цілісну картину суспільств, у яких вони ніколи не жили. Тож є шанс спостерігати в сучасному ознаки того, куди цей світ із різною часткою імовірности прямує. Прямує ж він у напрямку дедалі більшої ваги великих міст, які стають осередками демократії (про що свідчать результати виборів) та якорями економічного розвитку (про що свідчить частка глобальних міст у світовій економіці). Це означає поступовий відхід у минуле парадигми «національної держави» і прирікає на відсталість ті країни, які обирають собі за керманичів ізоляціоністів.

Приклади компаній Силіконової долини переконують, що майбутнє — за вмілим привабленням талантів з усього світу, а не закриття перед ними (як це скандально намагався зробити у перші місяці президентства той же Доналд Трамп). Розквіт Синґапура — це ще одинприклад, але вже з іншої півкулі, успішного синтезу найкращих винаходів цивілізацій та сучасности. Центральноевропейський університет досі був осердям такої історії успіху в нашій частині континенту, що не може відзвітувати ані проривними інноваціями, ані потенціялом перетворення на потужні хаби (байдуже, авія чи енергетичні).

За нещодавно оприлюдненим «Times higher education world university ratings» ЦЕУ посідає другу сходинку серед університетів із найбільшою часткою міжнародних студентів у світі (перша в Европі). За роки існування університет став другою alma mater для вихідців зі 133 країн. А Будапешт без перебільшення перетворився для них на другу «малу батьківщину». Сказати, що ЦЕУ став магнітом для студентів та викладачів із різних країн Европи — це нічого не сказати. Завдяки успішному менеджменту, грамотно розробленій структурі та навчальному процесові, університет став академічною Меккою, особливо ж для вихідців із пострадянських країн. Тут вдалося добитися поєднання здобутків та інтеґрації академічних світів і уникнути тієї асиметрії в науці, з якої досі не виборсався, зокрема, жоден український університет. Окрім того, те, що завжди підкуповувало в політиці ЦЕУ — це мудре інвестування через кожного його студента в розвиток його/її країни. Стільки, скільки було зорганізовано різних програм для підвищення кваліфікації викладачів на його основі, скільки було вкладено в розробку навчальних програм випускниками ЦЕУ вже у їхніх університетах, скільки міжнародних академічних міні-середовищ створилося завдяки освітнім програмам, що їх ініціював Сорос, не створила жодна інша інституція чи меценат (включно з програмами ЕС). Завдяки цьому сьогодні склалася ситуація, за якої для більшости з нас Будапешт став уособленням Центральноевропейського університету, центром якісної освіти в Европі, а Центральноевропейський університет — Будапештом, містом-запрошенням, відкритою сторінкою різноманітних історій та автором тієї головної, яка пишеться про історію сучасної університетської освіти. Досі здавалося, що розділити їх уже неможливо.

Та кампанія, що розгорнулася на підтримку ЦЕУ, свідчить, що забрати Центральноевропейський університет в Европи не вдасться навіть Орбанові. Однак наразі під питанням, чи вдасться Орбану позбавити Угорщину найбільшого здобутку від часів 1989 року — символу академічної свободи без меж. Адже нічого іншого так не бракувало кадарівській Угорщині, як інтеґрованости в освітній простір Европи. Дьордь Конрад згадував про це в своїй автобіографії «A Guest in my Own Country»:

Ева еміґрувала того ж грудня і, очевидно, зустрілася з Камю та листувалася з ним. Між Евою та Камю були тільки витрати на подорож; між Евою та мною — Залізна завіса.

Той же Конрад в іншому місці писав:

Пам’ятайте, що Будапешт був першим містом у Східній Европі, яке проголосило свою свободу. Це місто значно витриваліше за уряд; воно ніколи не дозволяло аскетичній маячні перемогти язичницьку спрагу життя. У ньому є вдосталь упертих циніків, які не вважають страждання моральнішими за хороший настрій.

Тож боротьба за право Центральноевропейського університету залишитися в Будапешті має всі шанси перетворитися не в боротьбу Віктора Орбана із Соросом чи з ЕС, а в епічну боротьбу свободолюбного міста з деспотією (так чи інакше, після кожного 1948 року настає свій 1956-й, а згодом 1989 рік) і, без перебільшення, в зіткнення минулого із майбутнім. При цьому тут не йдеться про зіткнення поколінь. Тут ідеться про право не тільки молодих людей з різних континентів, але насамперед Будапешта, на якісне майбутнє, яке сьогодні закладають професура та студентство у стінах за фасадами будапештських вулиць.

Саме це майбутнє привабливого міста багатьох можливостей опинилося під загрозою. Адже, як пише Кшиштоф Варґа (популяризатор Угорщини в нашому просторі, оскільки текстів інших авторів про сусідню державу українською мовою годі знайти) у книжечці «Гуляш із Турула»,

Будапешт — це місто минулого, що розквітло сто років тому, розпускаючи найпрекрасніші квіти на межі ХІХ та ХХ століть… Будапешт неможливо уявити собі відірваним від того, як це місто виглядає вже сьогодні. Тому теперішнє Будапешта — це припорошена версія його майбутнього.

І якщо Варзі йдеться про те, що в щільно забудованому місті вкрай складно знайти простір для новозабудови, то я додала би до цього, що годі очікувати майбутнього в просторових отворах для будинків прийдешнього. Унікальність Будапешта якраз і полягає в тому, що «припорошені версії майбутнього» творяться не в публічному просторі його незмінного міського ландшафту, а в готових формах його давно споруджених будинків, доказом чого є ЦЕУ. Здається, що мешканці міста, які долучаються до вуличних акцій протестів та демонстрацій, це розуміють. Чи ж розуміння буде достатньо? А чи центральноевропейський Будапешт таки вартий більшої боротьби? Як і наше усвідомлення того, що апелювання до Европи — це не ознака вибору. Це лише продовження життя в ілюзії, в пошуках землі обітованої, в конструкціях доби Просвітництва, яка винайшла Европу неосяжної цивілізованости, розвитку та розуму. Адже свободи і права людини, включно з правом на якісну освіту, — це універсальні права, незалежно від географічних орієнтирів. І боротьба за них не є прероґативою світу, від якого ЕС відокремлюється шенгенським кордоном, але є і щоденною потребою країн–членів ЕС, які в кожну річницю Римських угод намагаються оголосити проєкт Европа досягнутим. Тому ситуація довкола Центральноевропейського університету — це не геополітичний і не символічний вибір між Европою та Москвою, це насправді вибір Будапешта як міста за право бути помітним місцем щонайменше на освітній мапі континенту, якщо не сучасного світу.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі