Бром і провина

Листопад 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
115 переглядів

 

Історію України неможливо читати без брому.

Володимир Винниченко

 

Nemo malus felix.

Ювенал

 

Свобода – це відповідальність. Ось чому більшість людей боїться її.

Джордж Бернард Шоу

 

Як і будь-яка спроба критики ідеології, ця стаття є почасти самоаналізом. Неможливо говорити про ідентичності й моральні чесноти, не маючи перед собою власних орієнтирів. Критика ідеології – вкрай некомфортна справа. Щоби якось притлумити некомфортність аналізу підстав, у яких проявляється тотожність особи в сучасній українській ситуації, намагатимуся говорити про дражливі речі в філософських категоріях. Вони дозволяють редукувати і почасти деперсоналізувати особистісність тез і висновків.

Докладніше, цю статтю присвячено особливостям, яких в Україні набуває основна морально-етична контроверза нашої епохи, що її Чарлз Тейлор у праці «Джерела себе» сформулював так: «Чи мораль не змушує платити за себе надто високу ціну за рахунок нашої цілісности?».

У цій контроверзі артикульовано суперечність чинних національних ідеологій, що зберігають розмаїття та утримують інтеґральність національних ідентичностей, з одного боку, а з другого – стережуть вимоги модерної моральности, до яких слід зарахувати й відчуття універсальної справедливости і доброчинности, а також чутливість до тверджень про рівність, вимоги свободи та самоуправління, запобігання передчасній смерті й стражданню.

Розгортання цієї контроверзи в контексті сучасної України має свою специфіку. По-перше, усвідомлення і здійснення вимог національної ідеології та модерної моральности відбувається в умовах посттоталітаризму і посткомунізму. По-друге, сучасна національна ідеологія репресує травматичний досвід українського комунізму, вимагаючи від історії як суспільного інституту зідентифікувати й персоніфікувати відповідальних колективних аґентів за злочини тоталітарного минулого в логіці національної історії, при цьому уникаючи юридичного розгляду індивідуальної відповідальности осіб. І, нарешті, третя специфіка українського контексту полягає в тому, що новітня українська ідентичність постає в суміші вірувань націоналізму XIX століття і наукових концепцій, що приходять у наш контекст із суспільно-політичних дискурсів так званих постідеологічних спільнот, дезорієнтуючи особу в її моральному виборі й стратегіях збереження власної тотожности. За цих умов часто цитована Винниченкова фраза про неможливість для свідомого українця читати історію України без брому, здобуває діягностичної зловіщости:

життєвий інтерес особи залишатися собою – і в моральному сенсі, і в сенсі належности до певної групи – виявляється під сумнівом, здолати який можна лише доброю дозою заспокійливого.

Споконвічна українська мрія про спокій – чи то в аґрарних термінах хуторянської благодаті, чи в урбаністичній мрії про welfare state (сучасний відповідник літописному «вертограду») – виявляється основною загрозою для української ідентичности як інфантильне бажання уникати напруги дорослої та повнолітньої політичної раціональности.

Розглянемо українську специфіку докладніше: як ситуація посттоталітарности й посткомунізму впливає на усвідомлення і здійснення вимог національної ідеології та модерної моральности?

Наявність префікса «пост» у намаганні пойменувати епоху говорить про відсутність визначальности духу часу або, що навіть гірше, про нездатність усвідомити цей дух. Ця неспроможність – лише один із симптомів амнезії, яка виникла між нашим уявленням про країну та спільноту, де ми живемо, та світом, що терпить нашу присутність. Скасування марксистської ідеології, що структурувала соціяльну дійсність за класовою логікою, означало певний ідеологічний вакуум, який заповнили декілька конкурентних ідеологічних проєктів. Серед них лише один претендує на те, щоби посісти місце державної ідеології: проєкт новітнього українського націоналізму. Претензію націоналізму підкріплює поширене переконання в тому, що він сприяє впорядкуванню. Скажімо, Тисманяну говорить про націоналізм як важливий чинник встановлення соціяльного ладу в посткомуністичній Европі1, проте ця теза виглядає досить проблематичною з огляду і на Балканський досвід, і на перебіг подій у Східній Европі. Річ у тім, що націоналістичний проєкт співіснує з кількома іншими потужними ідеологічними спрямуваннями сучасности. В нашій країні йдеться про те, що Микола Рябчук називає русо- чи совєтофільським націоналізмом. Рябчукові йдеться про те, що Україна є полем боротьби пам’ятей про «тоталітарні та колоніяльні спадки» радянського минулого. Однак, на мою думку, помилково говорити про совєтофільство як про націоналістичну ідеологію: цей проєкт не тільки не має рис, характерних для націоналізму, а й просто незалежного значення. Він існує завдяки наявності українського націоналізму й пов’язаний із ним як реакція неприйняття вимог, що їх висуває сучасний націоналістичний проєкт. Якщо це так, то не варто говорити й про справжню конкуренцію: ці проєкти разом утворюють єдиний ідеологічний ландшафт сучасної України.

Хоч ці проєкти й пов’язані, однак їх перспективи різні. Націоналізм претендує на майбуття. Цю претензію він зреалізовує в політичній боротьбі за контроль над тим суспільним інститутом, який зазвичай називають «офіційною історією». Совєтофільство натомість живиться біографічним матеріялом, особистим ресентиментом, який з плином часу природно зменшується, послаблюючи й арґументаційну базу совєтофільства.

У цій ситуації цікавим є те, як сучасний український націоналістичний дискурс сприймає свого партнера й «конкурента», що базується на його політиці «пам’яті» про радянське минуле. І минуле, і совєтофільство реінтерпретується в логіці етнонаціонального колективізму. Ця логіка спрацьовує, приміром, коли дії, що спиралися на класову логіку, тлумачаться в термінах етнонаціоналізму. Тоді злочини радянського тоталітаризму стають злочином проти українства: етносу та ідеї. При цьому потреба персоніфікації відповідального за злочини також проходить процедуру заміщення: замість комуністичної партії та радянської держави відповідальність із необхідністю приписується іншій етнонаціональній спільноті. У випадку з радянським минулим його відповідальність переноситься на росіян і Росію. Тож і совєтофільство тлумачиться як русофільство, а отже, набуває ознак націоналізму, як, приміром, у Рябчука.

Вплив націоналістичного дискурсу можна помітити навіть у слівці, що довгий час зберігалося в еміґрантській літературі, а з початку дев’яностих з’явилося й в Україні. Мова про слівце «совєтський», котре, вочевидь, напряму відсилає до російської мови, робить радянське минуле російським. Прикладів такого ґатунку можна навести ще чимало. Вони вказують на дві важливих для цього дискурсу процедури: тлумачення соціяльної реальности в термінах 1) груп загалом, 2) і етнокультурних груп зокрема. Етнічність та колективність – ось ключові категорії націоналістичної інтерпретації сучасного українського проєкту.

Крізь ці риторичні ігри прозирає одна важлива для нас ідея: ідея відмови сучасної української пам’яті від радянського спадку. Та чи можна відмовитися від того, що, навіть проти волі, визначає біографії людей та суспільно-політичні практики сьогодення, а отже, й саму соціяльну дійсність. Сам факт відмови я інтерпретую як промовляння репресії, витіснення радянського минулого з пам’яті. Це витіснення націоналістична ідеологія унормовує як ефективний засіб самоідентифікації. Проте це не означає, що українці позбуваються свого минулого: мережі провини та відповідальности й надалі визначатимуть суспільно-політичне життя2. Заплющувати очі на причетність до радянського минулого – це механізм самозбереження паростків тоталітарної логіки. Націоналістичний проєкт у тому вигляді, якого він набув в останнє десятиріччя, не ґарантує, що тоталітаризм не повернеться. Натомість він сприяє можливості тоталітарного майбуття, створюючи ілюзію, що тоталітарне минуле!– справді в минулому.

Контроверза між національною ідентичністю та модерною моральністю в українських умовах стає вкрай важливою, оскільки відповідь на неї визначатиме майбутнє і країни, і людей, які в ній живуть. Людський вимір, на який націоналістичне тлумачення українського проєкту звертає так мало уваги, може стати його ахілесовою п’ятою. Суперечність між чинністю моралі та національною ідентичністю в нашій ситуації, на мою думку, визначатиме українську сучасність і майбуття через особистий вимір. Саме тут відбувається боротьба проєктів. Саме тут приймаються рішення щодо орієнтирів учинків. Націоналістичний проєкт, разом з іншими вдавано-конкурентними проєктами, не забезпечив того, щоби творення нинішньої спільноти пройшло через люстрацію. Провини конкретних людей за вчинки в умовах тоталітаризму не було розглянуто. Тим самим було створено та засвоєно процедуру видавання індульґенцій людям, що несуть особисту відповідальність за події часів тоталітаризму. Люстрація, яка зазвичай не призводила до жорстоких покарань, однак, спричинялася до своєрідного психотерапевтичного катарсису, суспільного очищення.

Нелюстрація стала визначальним чинником для сучасної України. Нелюстрація виявилася підставою для особистого, часто раціонально обґрунтованого вибору на користь української ідентичности. Відтак нелюстрація уможливила, скажімо, позицію людини, котра брала активну участь як радянський офіцер у військовій операції в Чехословаччині 1968 року. Після 1991 року така людина щиро звинувачувала радянський лад у злочинах проти чехів. Сам націоналістичний проєкт якоїсь миті почав влаштовувати лідерів радянської України. Відбувся ідеологічний симбіоз, коли особистий вибір нової ідентичности ставав підставою для звільнення від відповідальности за вчинки в радянські часи. Саме в цій логіці можливе твердження, яке висловила помітна публічна фігура: «Так, Кравчук не випустив дітей з Києва, вигнав піонерів під чорнобильський дощ вісімдесят шостого, але ж він здобув незалежність!». Українська авдиторія нормально сприйняла це твердження. Дискомфорту від таких речень чомусь не виникає.

Особистий вибір на користь позиції, де моральні важелі маловпливові, став можливим не тільки завдяки націоналістичній інтерпретації. Велике значення для цього має створення підстав для саме такого вибору. Почасти їх створила офіційна історія. Сучасний націоналізм, репресуючи травматичний досвід українського комунізму, вимагає від історії як суспільного інституту зідентифікувати та персоніфікувати відповідальних колективних аґентів за злочини тоталітарного минулого в термінах своєї логіки, тобто в термінах національної історії.

Вже йшлося про ту гадку, що націоналізм у Східній Европі відіграє роль упорядника, тобто інстанції встановлення порядку. Проте за наших обставин бути свідомим українцем – значить відмовлятися від спокою. Потреба в бромі, про яку колись говорив Винниченко, після XX століття значно зросла. У минулому столітті досвід України підтвердив, що світ та історія, простір і час є трансцендентальними умовами випробувань і бід українства. Офіційна історія не без суперечностей і цехової боротьби посіла місце інстанції приписування оцінкових суджень. Вона підбирає та оприлюднює арґументи на користь приписів щодо надання статусу позитивности чи неґативности факту минулого. Однак ці приписи «залежать від того, наскільки минуле розглянутих інститутів стає цілями й інструментами боротьби, що ведеться за допомоги цих самих інститутів у соціяльному просторі, де перебуває історик», тобто в полі ідеологічної боротьби, про що писав П’єр Бурдьє в «Соціології соціяльного простору». Історія в полі ідеологічної боротьби є знаряддям, що структурує ретроспективні ілюзії, а вони й є тим чинником, що сприяє виборові саме на користь націоналістичних орієнтирів. Адже ретроспективна ілюзія в історичному пошуку призводить до встановлення джерела провини та міри відповідальности індивідуальних аґентів чи персоналізованих колективів.

Сплеск розвитку та впливовости національно-свідомої історії наприкінці 1980-х остаточно оформили націоналістичний дискурс в історичній науці. Риторика – замість Перманентної Революції та Класової Боротьби – оперує тепер ідеологемами Національних Змагань та Незалежности як принципово незавершуваними аспектами суспільного життя. Історія також активно послуговується категорією нації – структурою, всупереч якій відбувався історичний процес. Із погляду історичної онтології української нації, вся історія була помилковою та неправильною.

З огляду на ці тези, стає очевидним, як сучасний національний проєкт зазнає диктату з боку націоналізму. Наразі український проєкт виявляється дезорієнтованим: з одного боку, він тяжіє до Европи, що перебуває в постідеологічному стані, а з другого – зазнає надзвичайного впливу вірувань націоналізму XIX століття. За таких обставин напруга між ідеологічними та моральними вимірами життя людини стає вкрай нестерпною. Запізнілість українського проєкту, про яку так часто говорять історики й політологи, ввела наше суспільство в ситуацію, коли націоналізм як ідеологія намагається втримати й посилити свою впливовість в Україні за умов неоднозначности перспектив в Европі загалом.

Успіх українського проєкту, як на мене, безпосередньо залежить від того, наскільки політична раціональність перебере на себе відповідальність за зближення моралі й ідеології. Тільки політична раціональність дасть змогу стоїчно й чесно дивитися в очі реальності. Тільки раціональна політика спроможеться на обґрунтовану довгострокову стратегію укладання та втілення національного проєкту.

  • 1.V. Tismaneanu. Fantasies of Salvation: Democracy, Nationalism and Myth in Postcommunist Europe. – New York, 1998.
  • 2.Про провину як породження мереж відповідальностей, що поєднує людей, покоління і народи, докладніше див.: Hanna Arendt. Tagebuecher (Hrsg. Hans Maier). – Muenchen, 2003 (2 Bde).
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі