Блиск і злиденність багатопартійних виборів

Березень 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
41 переглядів

1

Перехід України до нової системи парламентських виборів був просто-таки неминучим: мажоритарний принцип виявив свою неспроможність іще перед виборами 1994 року й остаточно здискредитував себе в їх перебігу. Вони фактично так і не закінчилися: попри численні спроби, близько 40 народних депутатів дообрати до Верховної Ради не вдалося. Марно витрачено бюджетні гроші, «згоріло» чимало перспективних політиків, які, не змігши подолати бар’єру, не мали за чинним законодавством права вдруге виставити свої кандидатури.

А можна було цього уникнути. Якби навесні 1994 року правоцентристська опозиція – Народний рух та його союзники – закликала бойкотувати недемократичні (за мажоритарною системою, ще й із добрячими радянськими домішками – от хоч би роль трудових колективів як суб’єктів політики) парламентські вибори, то за тодішньої активності електорату вони таки не відбулися б. Не набралося б не тільки обов’язкових для початку роботи сесійних засідань 300 депутатів, а й 226 (50%+1). Проте ані Рух, ані хтось інший не наважився тоді змінювати виборчу систему в такий спосіб. Потрібно було майже чотири роки роботи нинішньої Верховної Ради, щоб необхідність переходу до нової виборчої системи унаочнилася остаточно.

На початок осені 1997 року на європейському посткомуністичному просторі мажоритарну виборчу систему зберегли тільки Україна, Білорусь та ще Македонія, яка, втім, відмовилася від очевидних реліктів комунізму, як-от політична роль трудових колективів. Усі інші посткомуністичні європейські держави перейшли до партійно-пропорційної або змішаної систем: демократія в її класичних європейських зразках неможлива без політичних партій як суб’єктів політики, як посередників між електоратом і владними структурами. До того ж, світовий досвід уже довів, що перехід від тоталітаризму до демократії найефективніше відбувається саме там, де виборча система стимулює становлення багатопартійності.

Врешті-решт торік восени й Україна отримала новий виборчий закон, який вивів її з числа держав із мажоритарно-радянською системою. Багато хто, очевидно, вважає це торжеством демократії та розв’язанням багатьох складних проблем. Така оцінка справедлива, але неповна. Принципово нові умови виборчої гонитви враз створили для всіх тридцяти зареєстрованих її учасників нові ризики й нові небезпеки.

Першу загрозу нормальному становленню багатопартійності свідомо чи несвідомо заклали самі автори виборчого закону, забувши чи не схотівши закласти до нього норму, подібну до тієї, яку містить закон про вибори Президента: кожний виборець може підтримати своїм підписом лише один виборчий список. Така вимога без жалю відсікала би від змагань дрібні політичні сили ще на етапі їхньої реєстрації. Щоб отримати право висунути список своїх кандидатів у загальнонаціональному окрузі, партії (чи блоки) мали би подати до Центвиборчкому двісті тисяч підписів виборців, що вже зробили свій однозначний вибір. Як це непросто, добре видно на прикладі останніх парламентських виборів у Російській Федерації: впливовий блок «Яблуко» ледве встиг подати належну кількість підписів (до речі, сто, а не двісті тисяч) за кілька годин до кінця обумовленого законом терміну. Тож якби й український закон забороняв виборцеві ставити свій підпис на підтримку більш як одного списку, то в поєднанні з вимогою зібрати не менш як по 10 тисяч підписів виборців у чотирнадцяти областях це або взагалі усунуло нечисельні загальноукраїнські та численні регіональні політичні сили з політичної арени ще до виборів, або ж змусило їх об’єднуватися, розпочинати переговори й консультації задля активізації наявних і створення нових блоків. Цього не сталося, і це означає, що закон про вибори вже не виконав однієї зі своїх функцій: не посприяв політичній структуризації суспільства ще до голосування. Дуже ймовірно, що комусь у владних верхах потрібна була така невизначеність: заплутати пересічного громадянина, розпорошити голоси виборців між десятками...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі