Біженці та гідність

Квітень 2019
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
170 переглядів

Коли в грудні 2018 року я приїжджаю до турецького Ґазіантепа, то не знаю там жодного сирійця. І не планую знайомитися: нехай це й прикордонне із Сирією місто, та я тут, аби писати про Туреччину. Але швидко стає зрозуміло: не розповісти про біженців із Сирії, коли перебуваєш в Ґазіантепі, неможливо.

Можете уявити 400 тисяч людей? Я — ні. Можу хіба що зіставити з населенням Маріюполя (460 тисяч жителів) чи довоєнного Луганська (420 тисяч). У провінції Ґазіантеп, а переважно в її головному промисловому місті-мільйоннику з тією ж назвою, сьогодні живуть близько 400 тисяч утікачів із Сирії. А всього в Туреччині на кінець грудня 2018 року зареєстровано понад 3,6 мільйона біженців — таку цифру годі уявити.

Тимоті Снайдер у «Кривавих землях» писав про жертв Голокосту, що голі заокруглені цифри загиблих чи постраждалих — подібні до тих, які я навела вище, — ні про що не говорять. Тому краще вести мову про 3 622 366 біженців із Сирії. Тоді можна уявити, хто ці останні шестеро. Може, велика родина. Або брати-сестри, які залишилися без батьків і декілька тижнів ночували на автостанції прикордонного міста, поки якась добра душа забрала їх до себе.

Отож я погоджуюся з думкою, що про сирійців таки писатиму. Знайду цих шістьох людей, подивлюся в їхні обличчя і спробую показати їх вам.

Виникає наступна проблема: відшукати тих, із ким можу говорити англійською. Моя арабська закінчується на абетці, вітанні та подяці — навіть прощатися не вмію. На перекладача не маю грошей. З одного боку, знайти англомовних людей просто: в Антепі є кількасот неурядових організацій, які працюють із сирійцями. Із другого — писати офіційні запити про інтерв’ю я не маю часу й охоти. Краще зробити за звичаєм, спільним для України та Близького Сходу: через особисті контакти. Мій знайомий Кемаль Тарлан, фотограф, дослідник культури та знавець спецій із Ґазіантепа, знає все про меншини в Туреччині. І готовий познайомити мене з молодими сирійцями.

Один чоловік і чотири жінки

1

Домовляємося про зустріч на 11 ранку в суботу, але Кемаль переконує запізнитися бодай на півгодини. «Побачиш, вони прийдуть на годину пізніше і скажуть: “Ми живемо за сирійським часом”». Тому рівно об 11:30 стукаю в металеві двері, а менеджер цього простору на ім’я Тамім уже чекає на нас.

Коротка екскурсія будинком — і я дізнаюся, що ось тут буде мультимедійна студія, тут коворкінґ, а тут займатимуться підлітки в робоклубі; на другому поверсі — зала для кінопоказів і вистав. Днями в ній читали поезію, а сьогодні ввечері тут відбудеться вистава інтерактивного театру, «як у Брехта». Такий ось культурний хаб. Зазираємо до маленької кухні. «Чай чи каву?» — колеґа Таміма, Махмуд, варить у джезві щось темне, тому я вибираю друге. І шкодую після першого ковтка: розчинна кава, ще й страшенно міцна.

Сідаємо на терасі, звідки видно безконечний хаос будинків майже до обрію. Краєвид обмежують голі пагорби, на одному підноситься гігантський державний прапор. Це звична річ у Туреччині — так маркувати простір. Кілометрів шістдесят на південь — і вже Сирія.

«Знаєш, тут усе таке ж, як у Дамаску: вулиці, будинки, їжа і навіть люди», — Тамім ніби прочитав запитання у моїй голові. Що схожі, не дивно. У різні періоди існування Османської імперії Ґазіантеп — тоді ще Айнтаб, або Антеп, як його називають і сьогодні, — був частиною Османської Сирії. Тамім жив у передмісті Дамаска, Східна Гута, про яке ми чули в новинах через хімічну атаку. Режим пообіцяв заарештувати там кожного чоловіка, тому повертатися додому в найближчі 10–15 років чоловік не планує: «У Сирії не скрізь війна, є міста, десь можна жити. Але якщо тебе заарештують, пиши пропало».

Тому треба будувати життя тут, у цьому місті, яке хоч і нагадує Сирію, але є турецьким. У Стамбулі чи Анкарі про Антеп вам скажуть: страшенно націоналістичне місто. Кемаль Тарлан на це тільки усміхається: для нього це останній форпост ліберальности перед консервативним Сходом. Так чи так, турецьку треба вчити.

Турецький уряд і неурядові організації впроваджують різні програми з інтеґрації сирійців, але спільнота біженців усе одно залишається доволі закритою. Таміму це відомо, бо він працює в благодійній організації, яка допомагає жінкам-біженкам. Та незнання мови — це тільки один бік проблеми. «Справжні проблеми починаються тоді, коли сирійці хочуть жити в Туреччині за своїми правилами», — чоловік пояснює, що біженці намагаються жити тут так само, як у Сирії, а там уже декілька років як немає правил. Скажімо, в Сирії можна відкрити продуктову крамницю без реєстрації, не платити податків. У Туреччині ж треба діяти за законами.

Що ще? Багатоженство. У Сирії можна мати чотирьох дружин. Тут це неприйнятно, і Тамім уважає, що це погано впливає і на місцевих, якщо вони бачать такі родини. Крім того, є ранні шлюби. «Але це все стосується жінок, давай познайомлю тебе з ними, сама розпитаєш», — несподівано пропонує він.

 

2

У будь-якій подорожі є місце для дива. Буває, приїздиш до міста, не знаючи нікого, бо не завжди можна знайти потрібні контакти онлайн і не завжди ці контакти найкращі, і раптом зустрічаєш людину, яка відкриє тобі такі брами, яких ти сама ніколи не знайшла б. Це я і називаю дивом.

Того ж вечора після нашої розмови Тамім пише мені в месенджері план на завтра. «11:00 — Джумана, 13:00 — Любна, 16:00 — Мона». Він домовився про зустріч із трьома жінками різного віку і соціяльного статусу, і я обіцяю цього разу прийти вчасно.

Сьогодні неділя, його вихідний. Замість того, щоб відпочивати й дивитися серіяли, Тамім іде зі мною на зустрічі із жінками, щоб допомогти з перекладом. Я знаю, що іноземні журналісти за такі послуги платять сто доларів на день. І знаю, що сто доларів — це мій тижневий бюджет у Туреччині. Мене заспокоює лиш те, що Тамім працює в неурядовій гуманітарній організації, тобто заробляє вдосталь. Та про всяк випадок уточнюю, для чого він допомагає мені. Він відповідає і очікувано, і ніби щиро: «Ти вже знаєш, що я із Дамаска. Дамасці відомі своєю добротою».

Нехай буде так. Тамім паркує велосипед біля торговельного центру, і ми йдемо на перше інтерв’ю, до Джумани. Він нагадує, що це — його шефиня. У цей день я рухатимуся соціяльною і віковою драбинами згори донизу.

3

46-річна Джумана виступає на конференціях у Женеві, де розповідає про мир у Сирії. У неї п’ятеро дітей, вона покриває голову і має при собі два смартфони. Джумана стала біженкою режиму Асада понад тридцять років тому. Як таке можливо? 1983 року вона з мамою та сестрами — чоловіків із її родини вбили — тікала із Сирії від режиму Хафеза Асада, батька нинішнього президента Сирії, Башара Асада.

Джуману видали заміж у п’ятнадцять років. Відтоді жінка з незакінченою вищою освітою з літератури ісламу працювала в гуманітарних організаціях у Йорданії. Бувало, що за день вислуховувала історії сотні жінок: «Я постійно слухала про вбивства, зґвалтування. Бо жінки — найперші жертви будь-якої війни».

Чи було їй складно це витримати? З одного боку, так, а з другого — вона чітко знала, що цим жінкам потрібно. Вона робила для них те, чого сама потребувала двадцять років тому, коли втекла із Сирії.

Віднедавна Джумана керує організацією, яка підтримує жінок-біженок у Туреччині. Підтримка, яку надає організація, дуже різна: від тимчасового притулку до тренінґів із виступів перед авдиторією. Для неї важливо, щоб жінки навчилися говорити про те, що пережили, щоб вони були самостійні й самодостатні. До речі, про самостійність. П’ять років тому Джумана розлучилася: «Жінка має бути сильною, байдуже, з чоловіком чи ні».

Наступна зустріч із сорокарічною Любною — про те, що жінка має бути сильною також для чоловіка.

Біженка з Алепа відкрила крамницю-кав’ярню із шоколадом… для свого чоловіка. Той побував ув асадівській в’язниці, нещодавно вибрався до Туреччини, але не міг знайти в цій країні ні роботи, ні спокою. Щоб допомогти йому подолати травму, Любна розпочала цей бізнес. Тепер колишній інженер варить каву, викладає на тарілки пончики з шоколадною глазур’ю і цукерки із сухофруктів. Усе це Любна готує вдома, а ще треба розвивати бізнес і виховувати двох доньок-підлітків.

Хатніх обов’язків ніхто не скасовував. Треба балансувати, викроювати час і сили на бізнес-тренінґи, спілкування з родиною і елементарне прибирання.

«Але вчора він приготував вечерю!» — напівжартує вона, поки чоловік несе каву. Кава смачна, пончик трохи засолодкий, але в неділю в малій кав’ярні з відвідувачів — лише ми з Тамімом і брат Любни. Чи то ідея з шоколадною шаурмою не пішла, чи то річ у тім, що меню в кафе — арабською. Знов та клята інтеґрація, я маю перестати на це зважати і змиритися з тим, що в Антепі сирійців уже стільки, що вони можуть робити бізнес для себе й так ніколи не вивчити мови.

Хіба що вони дуже молоді. Як-от 21-річна Мона, яка приїхала до Туреччини у сімнадцять років і вже тут стала дорослою людиною. Дорогою до ательє, де працює Мона, Тамім розповідає, як вони познайомилися. Шукав житло, зателефонував до аґенції — очевидно, сирійської, — дівчина підняла слухавку. «Розумієш, тут ріелтер — це чоловіча робота, жінки цим узагалі не займаються!» — розповідає Тамім. Тож він не стримався й запитав жінку на другому кінці дроту, чому вона робить цю «чоловічу справу». «А в чому проблема?» — пролунала відповідь. Мона тоді сказала, що не визнає жіночих чи чоловічих робіт. Тамім із повагою киває головою.

Ріелтерська контора не була її першим місцем праці. Мона змінила їх стільки, що й не пам’ятає всіх. Але пригадує перше: в пекарні. Прийшла туди, коли ще не знала мови. Сьогодні ж працює в ательє з дизайну інтер’єру. Не лише достатньо заробляє, а ще й робить те, що любить.

Але історія Мони — це, звісно, не одновимірна історія емансипації та успіху. Дівчина працює, замість навчатися. Вона не отримала атестат зі школи і через роботу не має часу на університет. Батько помер, а в мами десятеро дітей. Мона — найстарша. І наразі єдина в родині, хто працює. «Я мрію, що одного дня стану повністю незалежною, зможу підтримувати сім’ю і не потребуватиму нічиєї допомоги», — каже Мона в оточенні картинок зі зразками «ісламського дизайну». Слово «мрія» арабською має трохи інший, діяльніший відтінок.

4

Усі три жінки, з якими мене познайомив Тамім, покривали голову. Я не спитала його про це, але зрозуміло: таке його середовище. Хоча про релігію ми таки розговорилися.

У перерві між інтерв’ю зайшли до кафе. Замовили чаю і розмовляли про життя. Зайшла мова про віру. Я сказала: «Я не віруюча людина». Спитала, як у нього з вірою, бо не могла вгадати. 28-річний, борода радше модна, сорочка у стилі ґрандж і вільні джинси, на роботу їздить на велосипеді. Але у відповідь на моє запитання Тамім занервував: «Я вірю», — відрубав зрештою. Мені відомо, що мусульманам краще сказати, що я християнка, аніж сказати, що не визнаю Бога. Але що вдієш, не стрималася. Тамім вирішив пояснити, мабуть, щоб не здатися радикальним: «Це модерний іслам, тому я можу ось так вільно розмовляти з тобою, бо взагалі-то це харам — заборонено».

Ми ще трохи поговорили про «вірю — не вірю», потім змінили тему, допили чай, погуляли парком, знову зайшли до кафе і замовили тост. Було по третій, із мечеті пролунав езан — заклик на молитву, що звучить п’ять разів на день. Ми мовчки жували. Я відчувала якесь напруження в співрозмовникові.

Урешті, коли спів муедзина майже змовк, Тамім вибачився: «Я мушу збігати до мечеті, за десять хвилин буду». Просив у Бога пробачення за відверту розмову з невірною?

5

Я написала, що жінок — четверо. Джумана, Любна, Мона. Хто іще? Це дружина Таміма, але я бачу тільки її фото. Тамім теж ніколи не бачив її наживо, хоч уже практично рік, як вони в шлюбі. Одружилися онлайн. На моє здивоване: «Та ну!» — усміхається: війна внесла свої корективи навіть у найтрадиційніші практики. Тамім працював HR в одній компанії і побачив її резюме. Прочитав — і зрозумів, що дівчина йому пасує. Знайшов її сторінку в соцмережі. Написав: «Хочу надіслати своїх батьків до твоїх».

Вона відповіла, як і наказує традиція: «Нехай приходять». У Дамаску їхні батьки зустрілися, підписали за дітей шлюбний контракт. «Її родина багатша за мою. Батькам я сказав, що це моя знайома з університету. Вони зраділи». Дівчина навчається в европейському університеті, а Тамім уже подав документи на навчання в Нідерландах. Якщо його приймуть, він поїде до неї за програмою об’єднання сімей. Нарешті поцілує дружину. І потрапить до Европи. Запитую, чому він обрав саме цю дівчину. «Знання — це був мій критерій. Поважають тих, хто має освіту. Якщо хочеш, щоб твій народ був сильний, тобі потрібна добра освіта». — «Це все?» — «Також важлива зовнішність. І щоби була родом із Дамаска. Ми маємо приказку: хто одружиться з чужинкою, помре», — ці слова Тамім спершу вимовляє арабською, а потім перекладає для мене англійською. На цьому прощаємося.

«Refugees welcome» або ні

Коли ввечері повертаюся до квартири Кемаля і його дружини Айшеґюль, де зупинилася на ці декілька днів у Антепі, мене переповнюють почуті за день історії. Розумію, що і чоловік, і всі жінки, яких я слухала, вже пройшли перші найскладніші роки життя в чужій країні. І тому сьогодні випромінюють упевненість та оптимізм.

Кемаль ставить на програвачі платівку ліванської зірки Фейруз і пропонує раки — турецьку горілку. До неї додають води, і рідина каламутніє. Раки п’ють без поспіху, за довгими розмовами про політику.

Наші з Кемалем та Айшеґюль розмови цього вечора, звісно, про біженців. Водночас, коли в країні живуть декілька мільйонів негромадян, це питання неодмінно стає політичним. Турецькі політичні сили розділилися у ставленні до них, і то доволі несподівано, з европейського погляду. Сирійців прийняла до країни чинна влада на чолі з тепер президентом, а до 2014 року — прем’єр-міністром Реджепом Таїпом Ердоґаном із Партії справедливости й розвитку, яка представляє політичний іслам. Президент у промовах постійно наголошує гуманістичні наміри Туреччини, покликаючись на те, що серед держав-сусідів Сирії саме його країна прийняла і врятувала найбільше біженців, «наших сирійських братів», одновірців. Натомість опозиція — секулярні кемалісти — обіцяє своїм виборцям, що сирійці скоро повернуться до Сирії.

На чільному фото Кемалевої організації «Kırkayak Kültür» у соцмережах — банер із написом «Refugees welcome». Такий, що його можуть тримати активісти в Греції чи інших країнах ЕС і що став особливо популярним у США після того, як вони 2017 року обмежили в’їзд біженцям. Але серед турецького середнього класу й навіть інтелектуальної публіки це непопулярна позиція. Щорічний кінофестиваль, що його робить «Kırkayak Kültür», має програму турецькою, англійською і арабською. «Це Туреччина, навіщо написи арабською?» — запитують глядачі, роздратовано позираючи на письмо, якого часто не можуть прочитати.

Стіл, за яким говоримо, освітлюють зелені ліхтарі мечеті, мінарети зазирають до вікон. Кажуть, в Антепі є квартал новобудов-висоток, які з певного ракурсу виглядають як напис «Аллаг» — الله —арабською. Але район, де живуть Кемаль та Айшеґюль, інакший: ліберальний, студентський. Проте й тут мене вдосвіта розбудить голос муедзина. Айшеґюль укотре повторить, що треба переїхати, бо ця мечеть за вікном не дає спати. А вона займає ледь не ціле подвір’я. В українських пострадянських мікрорайонах на її місці було би футбольне поле, гаражі чи якийсь пустир, а в нових житлових районах точно стояла би церква. Кемалю мечеть не заважає. А якби й так, куди переїдеш із власної квартири, весь другий поверх якої займає бібліотека? Та я прошу екскурсію не бібліотекою, а їхньою колекцією картин. Ось панно вірменського художника, далі — роботи митців із Сирії. Один дитячий малюнок зіперто на стіну: на ньому контур мапи Сирії, до якої веде вервечка слідів, і напис: «Одного дня ми повернемося додому». У 2011–2012 роках, каже Кемаль, у творчості його знайомих сирійців було ще багато символів опору, але що далі від Революції, то рідше вони трапляються.

Кемаль багато працював із сирійцями, але займався не гуманітарною, а професійною допомогою, ніби заперечуючи те, що в ситуації війни культура не потрібна. У культурному центрі «Kırkayak» сирійські митці могли працювати, влаштувати виставку, показати свій фільм — тобто займатися звичною для себе творчою діяльністю і принаймні на якийсь час забути, що вони є тими, хто стоїть у довгих чергах по дозвіл на проживання, що вони є навіть не біженцями, а людьми, яким належить лише «тимчасовий захист» — так офіційно називається їхній статус у Туреччині. Кемаль уважає, що це було необхідно, аби люди відновили почуття гідности, людської і професійної. А згодом біженці почали засновувати й власні культурні осередки, на кшталт того, де я зустріла Таміма.

Після декількох років співпраці Кемаля Тарлана із сирійцями хтось із европейських партнерів сказав йому, що його культурний центр працює за концепцією радикальної гостинности Жака Дериди. Не як толерантности, а такої гостинности, коли і гість, і господар добровільно «вчаться жити разом». Якщо вірити Кемалеві, це життя поруч змінює обидві сторони. Я хотіла би побачити, якими вони вийдуть із цього випробування.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.