Бідні люди в малинових штанях

Лютий 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
806 переглядів

Чверть століття тому на екрани вийшов фільм Ґеорґія Данелії «Кін-дза-дза». Ми, сміючися, прощалися зі своїм минулим – часом безпросвітного убозтва в усіх сферах життя, і попереду, здавалося, нас чекає тільки радість. Чи міг тоді хтось подумати, що за 25 років молодий німецький кінорежисер Якоб Пройс зніме фільм майже про те саме, і при цьому йому не доведеться мобілізувати бурхливу фантазію сценариста й художника, використовувати майстерність великих акторів. Досить буде просто уважно дивитися довкола, адже фільм буде документальний.

Якоб Пройс уперше приїхав до Донецька 2004 року спостерігачем на вибори. За декілька років він повернувся вже як режисер-документаліст і зняв повнометражний фільм про вболівальників донецького «Шахтаря» – робітників шахти «Путилівська» і секретаря міськради Миколу Левченка, якого у фільмі кличуть просто Коля.

«Інший Челсі. Історія з Донецька» – а так називався цей фільм – отримав декілька престижних премій в Европі й у квітні минулого року розпочав турне Україною: Київ, Донецьк, Харків, далі всюди – не залишаючи, як-то кажуть, глядачів байдужими.

Із непроникним, як у Путіна, обличчям Микола Левченко в одному з численних інтерв’ю сказав журналістам, що Якоб Пройс був і є його другом, про жодні образи не може бути й мови, врешті, це його робота. Хоча, звісно, образливо, що німецький документаліст обрав для зйомок шахту «Путилівську», яку востаннє реконструювали 1973 року. Міг би обрати і якусь іншу…

Цікаво, яку? За офіційними даними, понад двадцять років не модернізували 95% українських шахт. Майже на всіх рівнях запилення перевищує норму в 300 (!) разів. Щодо травматизму, то і тут ми «впереди планеты всей». Ну, майже: трохи відстаємо від Китаю і ледь випереджаємо Росію, так би мовити, входимо в трійку світових лідерів, сплачуючи кожні 2 мільйони тонн вугілля п’ятьма людськими життями. Тож хоч куди поткнися, майже всюди те саме. Різниця тільки в тому, що десь мусять рубати вугіллячко на колінах, десь лежачи; десь води по литки, десь по коліно, а десь, жартують шахтарі, з води тільки зуби стирчать.

26 грудня

На шахтах знову трагедії. На «Краснолучській» працівників спускали корбою похиленим стволом. Барабан обмерз, гальма не спрацювали, і вони помчали вниз із прискоренням майже вільногопадіння. Всі повистрибували на ходу, один не встиг. А в нас двох прохідників побило. А на «Ізвестіях» несподівана радість – видали заборгованість [у зарплаті. – С. Ф.] за три місяці.

Це зі «Щоденника гірника», опублікованого на особистому сайті Дмітрія Кравцева, який декілька місяців пропрацював на шахті.

Завантажуючи вагони, я протягую їх під конвеєром корбою. Коли канат увесь намотається на барабан, його треба розтягувати. Двічі-тричі за зміну, і це справжня кара. Тягну, впираючись рогом, брудний сталевий трос, надриваюсь, оступаюся, падаю. У голові постійно крутиться рядок Нєкрасова: «Этот стон у них песней зовется…». Це щоденне катування справді нагадує працю бурлаків.
Інша неприємність – дорога до робочого місця і назад. До нашої другої західної лави (на неї кажуть «дикий захід») кілометрів три водою й грязюкою. У козу всі не влазять. Таким скромним хлопцям, як я, часто треба йти на своїх двох. Усе б нічого, але мої чоботи більше нагадують лахміття жебрака, ніж взуття шахтаря. І не лише мої.
…Респіратор («намордник») спокійно носити не можу: колеґи налякали хворобою серця через утруднене дихання. І не одягати страшно, коли бачиш суцільну стіну пилюки, а в лазні випльовуєш чорне харкотиння.
Лежачи у лаві, говорили про різні дурниці: вік Землі, походження людини, релігію.
– Цікаво б у раю побувати. У пеклі ми вже були. Як думаєш, ми в рай потрапимо?
– Навряд. Імовірно, знову в пекло. А там знову лава. Мокра, низька, нагору не випускають. І так цілу вічність.

У надра шахти Якоб Пройс зазирнув мигцем. До лави він не дійшов. Напевно, шлях до неї йому перепинили Янголи-Охоронці його майбутніх европейських глядачів. – Є речі, яких людям не показують, навіть за вашими земними законами, – суворо сказали Янголи. – Данелія, між іншим, знімав «Кін-дза-дза» не у вугільній шахті, а на будівництві метра, де принаймні сухо.

І Пройс зупинився. Що робили в цей час Янголи Охоронці українців, не знаю, але якось проґавили вони цю важливу мить. Вигляд мокрої та брудної шахти навряд чи когось глибоко травмував би. Мало ми їх бачили, цих фільмів про суворі шахтарські будні, де очевидно, хто винен, але незрозуміло, що робити! А ось те, що в ре зультаті Пройс зняв на поверхні, багатьох вибило з рівноваги.

Зліва і справа пролунав клич: «Наших б’ють!». «Наші» в усіх були різні, і приводи для обурення теж. Одні кричали про безсоромну пропаґанду «донецьких цінностей»; інші вимага ли примусити відповісти за все того дядька Сема, який фінансував цю «помаранчеву заказуху». Але перед обличчям спільної небезпеки всі об’єдналися – і перемогли.

Якось раптово все змовкло. Із тією ж одностайністю ліві й праві, «сині» й «помаранчеві» вирішили вважати фільм добрим. Хтось сказав, що це фільм про нездоланну прірву між багатими і бідними; хтось стверджував, що фільм про те, як багатих і бідних об’єднує любов до футболу. «Батьки» міста Донецька похвалили Колю Левченка за мужню чесність і пообіцяли працювати, не покладаючи рук, над розв’язанням проблем, зауважених під час перегляду фільму.

Так, це була перемога. Яка ще раз довела, що коли ми разом, ми непереможні. А об’єднує нас особливий, фірмовий спосіб мислення.

Мешканці планети Плюк із галактики Кін-дза-дза вміли не думати зайвого, бо вміли читати думки одні одних. Тобто просто зі страху. Ми пішли далі. Ми вміємо думати те, чого на справді не думаємо, і не думати про те, про що думаємо, для себе, щоб завжди, у будь-якій ситуації доходити правильних висновків, які не заважають жити.

– Я взагалі до цих ось мільйонерів ставлюся, як до злодіїв і бандитів, бо я все життя пропрацював на шахті й чомусь не заробив мільйонів. Чесна людина ніяк не може за робити мільярди за якихось кілька (років). Значить, чиїмось коштом він вийшов, когось, значить, прибрали… Наша система, ось ця наша влада – вона кримінальна. Уся влада кримінальна, –

каже герой фільму Стєпанич. І закінчує свої роздуми так:

– Якби при владі був Янукович, люди краще жили би. Бо він хоч і кримінал, але він, як кажуть, керував цими бандитами.

Що означає жити краще, чи йдеться винятково про матеріяльний добробут, чи про щось більше, цього Стєпанич не уточнював. Та й не заведено у нас філософувати на цю тему. Той, хто ризикнув би озвучити питання, з чого конкретно складається уявлення українця про краще життя, почув би у відповідь обурено-патетичне: «Та ви озирніться довкола!». Однак ніхто не знає, чи не хлібом єдиним живе людина відтоді, коли цього хліба достатньо, чи навпаки, хліба стає більше, коли вона починає про щось таке думати.

Пройс знімав фільм понад три роки. За цей час Стєпаничеві мрії збулися: Янукович прийшов до влади. Але люди жити краще не стали, хоч із якого боку глянь. Утім, герої «Іншого Челсі» на нещасних не виглядають. Навпаки, вони, схоже, цілком задоволені своїм життям, сповненим маленьких людських радощів і великої пристрасти до футболу. До того, що відбувається на шахті, ставляться філософськи, як ескімос до завірюх чи африканець до спеки. «Головне – перемога [“Шахтаря”]», – кладе край Пройсовим спробам заговорити про події грудня 2004 року один із героїв фільму. До речі, ви знаєте (я ось, на приклад, не знала), що, коли чуєш церковні дзвони, треба перехреститися і загадати бажання? Яке? Щоб «Шахтар» переміг, звісно ж. Яке іще бажання можуть мати справжні вболівальники?

Як і належить фанам, вони готові йти лава на лаву проти всіх, хто не з ними; і не лише у дні матчів, але й під час президентських виборів. Це очевидно й особливих пояснень не потребує. Але є одна деталь.

Футбол любить багато хто. Але футбольними фанатиками, як правило, стають ті, кому недоступні дорожчі розваги. Хоча б тільки тому, щоб впровадити елементи субкультури футбольних фанів у ментальність усього реґіону, тут не мають жити люди щасливі, надто ситі, якщо хочете.

Це взагалі пекельно складне завдання – дотриматися потрібного балансу. Якщо зовсім не годувати, піднімуть голодний бунт, та й працювати не зможуть. Але в ситих, позбавлених болісного страху перед завтрашнім днем людей неминуче з’являться вищі потреби. А це вже початок кінця – і то неминучого! – тієї системи, яку так просто схарактеризував Стєпанич. Я не стверджую, що хтось чорний і страшний спеціяльно рахує, скільки кружалець ковбаси українець має право покласти собі на бутерброд. Але погодьтеся, те, що в країні з багатющим природним потенціялом якість життя більшости наближається до норм планети Плюк, простіше припи сати впливові потойбічних сил, аніж пояснити раціонально.

За рівнем добробуту Україна посідає одне з останніх місць в Европі, випереджаючи лише Молдову. Нині за межею бідности живуть 26% родин, які мають лише одну дитину, і 70% тих, хто ризикнув подарувати країні чотирьох і більше майбутніх патріотів. Загальні цифри теж вражають: за цією клятою межею живе кожен четвертий українець. Це за підрахунками місцевих спеціялістів. За даними статистиків ООН, за межею бідности в Україні живе 78% населення. Таку суттєву розбіжність у підрахунках пояснити просто. Европейські спеціялісти за відправну точку беруть те, що людина не може жити поза процесом пізнання і творчости, вона на це запрограмована. І якщо цього процесу не забезпечують прибутки, які вона отримує, значить, вони недостатні; значить, це вже така бідність, що просто рятувати треба людину, так стоїть питання. Ми ж у своїй масі навіть не зовсім розуміємо, про що це вони. Інакше кажучи, ми люди не просто бідні, ми такі бідні, що аж не знаємо, наскільки.

Ну, а ті 22%, які мають доступ до всіх земних благ? Чи можуть вони розвинутися в готовність до подвигу і, потому як отримають хорошу освіту, маючи ідеальну фізичну, інтелектуальну й моральну форму, здійснити ривок і витягнути всю країну з прірви?

Теоретично можуть. Але я не ризикну фантазувати на цю тему, бо не знаю відповіді на головне запитання: як вони уявляють собі багатство? Як далеко їхні уявлення про нього віді йшли від мрії бідняка, який, якби став королем, щодня їв би кашу із салом?

Батьківський дім Колі від зовнішнього світу відокремлює високий паркан – сірий і похмурий, схожий на огорожу володінь ецилопів на Плюці. Через паркан заглядає нещасне самотнє деревце і відчайдушно, з останніх сил, цвіте, намагаючись згладити картину. Але якби над воротами був напис: «Хто йде сюди, покинь усі на дії», – стилістично парканові це більше пасувало би. А що там, за ним? Пройс не помітив і, відповідно, не по казав нічого такого, через що можна було би не спати уночі. Це не розкіш Медичі, яку екзистенціяльно виправдав геній Мікелянджело, Ботичелі, Челіні. І навіть не казкові молочні ріки й киселеві береги, адже тут важко говорити про чисту дитячу віру в перемогу справедливости, притаманну будь-якій казці. Це радше КЦ. Пам'ятаєте?

Якщо у мене є трішки КЦ, я маю право носити жовті штани, і переді мною пацак мусить не один раз, а двічі присідати. Якщо у мене бага то КЦ, я маю право носити мали нові штани, і переді мною і пацак мусить двічі присідати, і чатланин КУ робити, і ецилоп мене не має права бити вночі.

У галактиці Кін-дза-дза це були сірники, які існували зовсім не для того, щоб ними щось запалювати. У нас на Землі функції КЦ і почасти жовтих і малинових штанів в останні роки почали виконувати цілком по збавлені сенсу в умовах великого міста дорогі бездорожники, годинники за сотні тисяч доларів, які не є витворами мистецтва і від яких ніхто не чекає, що вони працюватимуть справніше за ті, які в сто і навіть у тисячу разів дешевші. Вони – лише розпізнавальний знак, що дає можливість швидко й непомильно визначити на лежність власника до касти всесильних.

До речі, українці, помітивши такий годинник на руці патріярха Кіріла, засмутилися не тому, що мають схильність до гріха рахувати гроші в чужій кишені. Врешті-решт, годинник Ріната Ахметова, який у сорок (!) разів дорожчий за патріярший, ні в кого особливих емоцій не викликає. Хто такий Ахметов, ми й без годинника знаємо, на його руці він виглядає при родно, як мундир на залізничникові. Але християнський священнослужитель не може носити на собі розпізна вальні знаки олігархів; не може так відверто демонструвати, що він з‑поміж них, а отже, як простодушно вирішили українці, не з тими, до кого його послав Христос.

І вже якщо сивочолий патріярх не стримався і відгорнув рукав перед телекамерами у найпатетичніший момент своєї промови про згубність «нестримного споживання», то що казати про Колю Левченка, зовсім молоду людину, для якої належність до касти обраних забарвлює юнацький романтизм.

Я знаю, що якщо хтось спробує проти нас щось вдіяти, все одно рано чи пізно, хоч би скільки років минуло, його буде покарано. Це такі дії, які захищають усіх решту, примушують почуватися у безпеці.

Потім він збагне, що бовкнув зайве, і попросить Якоба Пройса уточнити, що під карою він мав на увазі переслідування за законом. Імовірно, щиро забувши, що за хвилину до цього пояснював іноземцеві-нетямі:

У вас в Европі правоохоронні органи захищають і владу, і опозицію. А в нас правоохоронні органи захищають тільки політичну силу при владі. Хто програє на президентських виборах, сяде до в’язниці.

Нащо потрібна влада, в Україні знає кожна дитина: щоб мати гроші. А гроші нащо? Щоб мати владу. А влада…

У галактиці Кін-дза-дза все було просто: «Вони будуть рачки повзати, а ми на них плюватимемо. – Навіщо? – Втішатимемося».

У нас на Землі, звісно, більше різноманітних джерел утіхи. Близький друг і права рука Октавіяна Авґуста, Ґай Цильній Меценат, наприклад, був найправдивішим епікурейцем. Але при цьому знаходив особливу втіху в тому, що був покровителем поетів і філософів, переважно тих, які перебували в немилості.

Трохи пізніше в Ґранаді жив собі чернець (Йоан Божий), який збирав пожертви для хворих бідняків, звертаючись до заможних громадян такими словами: «Зробіть добру справу для себе – допоможіть бідним». Коли він помер, за його труною ішло все місто, представники найвпливовіших сімей Ґранади сперечалися за право нести його домовину. Гайдн присвятив йому месу, Льопе де Веґа написав про нього п’єсу. Ймовірно, як подяку за те, що відкрив для себе не знану раніше втіху.

У наші дні в селі Банчени Чернігівської области живе священик о. Михайло Жар, можливо, єдиний у світі власник багатотомного паспорта. За минулих двадцять років о. Михайло всиновив 253 дитини. Зрозуміло, якоїсь миті у нормальному паспорті забракло місця, щоб вписати ім’я чергового чада. Отцеві Михайлу видали вкладку, потім іще одну, потім іще… Недавно о. Михайло видавав старшу доньку заміж. На весіллі розмріявся: от як матимуть усі власні родини, як приїдуть до нього на свято з онуками – «Оце щастя!»…

Про смаки не сперечаються. Хтось має втіху від гальби холодного пива, хтось – від думки про вічність зоряного неба над головою і морального закону всередині нас. І перше, і друге саме по собі не можна вважати ні добрим, ні поганим. Але дуже важливо знати, від чого мають утіху ті, кому ми довіряємо владу. Бо якщо у тих, хто називає себе елітою, уявлення про життя немудрі, як на Плюці, де улюбленою грою були змагання, хто кого переплюне, то ми муситимемо рости вниз. А це суперечить законам природи.

Страх перед цим протиприродним процесом вивів Україну на п’яте місце в світі за кількістю еміґрантів. Попереду лише Мексика, Індія, Росія і Китай. 15% українців, тобто 6,6 млн людей, постійно живуть за кордоном.

Мрії про солідний статок і блискучу кар’єру здійснюються аж ніяк не в усіх; відомими науковцями, музикантами, художниками стають одиниці. Але збирати полуниці й підмітати хідник теж можна краще чи гірше. І людині дуже важливо, щоб «краще» зна чило саме «краще» зі всіма наслідками, що з цього випливають.

Дозволю собі доволі розлогу цитату з інтерв’ю Миколи Левченка, яке з’явилося на сайті Don.ua задовго до виходу на екрани Пройсового фільму, у 2007 році.

– Миколо Олександровичу, нині Ви є еталоном успішности й самореалізації. Вас від раннього дитинства готували до завоювань і до сягнень поставлених завдань?
– Ні. У мене було дуже хуліганське дитинство, батькам зі мною було несолодко. Тоді, коли мої однолітки старанно вчилися у школі, я вирішував свої життєві проблеми. Якщо я отримував трійку, це було свято в родині, від мене нічого іншого ніхто й не чекав. У мене був невеликий вибір: два або три. Тобто крайнощі: погано або добре. Тож зі шкільної лави у моєму житті з’явився глобальний принцип: «Усе або нічого!». Вчепився до мене з дитинства і супроводжує досі.
Я постійно йшов проти течії, хоч би в якому спротиві опинявся. Мене всі не любили: вчителі й директор. Батьки вдома постійно сварили. Кожна контрольна була для мене випробуванням, перевіркою на міцність. Адже для відмінника усе просто: йому несуттєво, де сидіти і який варіянт писати. А двієчнику? Ось тут і треба виявити розум, хитрість, винахідливість і кмітливість. Важливо все: місце, на котрому ти сидиш, хто сидить попереду, позаду, з боків, у кого який варіянт. Я намагався зібрати всю інформацію у класах, які писали цю контрольну раніше. Успіх роботи залежав від якихось продуманих переміщень і правильних розрахунків.
Така ситуація відбувається і в житті. Для мене кожна людина становить небезпеку. Я постійно щось долав і далі долаю. Ось таке життя двієчника, саме воно готує людину до реального життя.

Авжеж, реальне життя людей у малинових штанях важке й небезпечне. А ви думали, вони мед п’ють? Прописані закони до наступних виборів можна не думати, це правда. Але існують сотні неписаних законів і правил, які треба знати назубок і вміти вчасно здогадатися про їхні неоголошені зміни. І на виході – два чи три, тобто цілковитий провал або посередній результат як вінець успіху. Але й нам не легше. У шкільну програму одкровення молодого Левченка поки що не ввійшли, але подивіться довкола: всі ми, від дошкільнят до міністрів, живемо життям двієчників. На те, щоб якось викрутитися, проскочити, прошмигнути, витрачаємо стільки сил, що їх із лишком вистачило би не тільки на те, щоб іти до мети спокійно і прямо, але й на те, щоб прокласти до неї битий шлях через наші сьогоднішні байраки.

Іноді я думаю: а що як гнаний російський олігарх Міхаіл Ходорковський зчинив бунт на кораблі, бо захотів, щоб результатом зусиль були не вічні 2 чи 3, а 5 чи принаймні 4 (наголошу: це моє особисте припущення і не більше)? Захотілося забезпечити майбутнє своїм онукам і правнукам. А для цього треба було подбати, щоби за 20–30 років Земля не стала схожою на планету Плюк із галактики Кін-дза-дза, стимулювати у тих, хто працює сьогодні й працюватиме завтра, появу вищих потреб, які з часом принесуть плоди у вигляді геніяльних ідей. Захотілося, нарешті, щоб еліта світової бізнес-спільноти прийняла нас як рівню. А це означало необхідність грати за правилами, усталеними в усьому цивілізованому світі, розірвавши злочинний зв’язок бізнесу і влади й ставши самодостатнім сучасним капіталістом.

Україна, звісно, не Росія. Але не шукаймо десять відмінностей. Бо навіть мільйон їх не скасує залізного закону: зв’язок бізнесу та влади плодить двієчників. Адже, підтримуючи одні одних, і олігархи, і народні обранці на трієчку якось витягнуть. А більше їм і не треба. Відмінник тут – третій зайвий. Украй неприємний, бо самий факт його існування промовисто свід чить, що може бути інакше, а це, погодьтеся, псує свято.

Ми всі ризикуємо залишитися всередині зачарованого кола, коли чергова зміна влади означатиме лише одне: ті, хто повзав рачки, плюватимуть на тих, хто вчора плював на них. Не тому, що вони такі мстиві, а тому що люди з фантазією і кругозором двієчників просто не знають інших радощів.

А ми?

А що – ми? У суспільстві, де існує кольорова диференціяція штанів, кожен має свою мету. Будь-хто може по класти життя на те, щоб назбирати на жовті штани, а там, дивись, і про малинові помріяти…

Тож усім тричі КУ. 

Светлана Филонова. «Бедные люди в малиновых штанах». Із російської переклала Оксана Снігур за рукописом. У публікації використано кадри з фільму «Інший Челсі. Історія з Донецька» («The Other Chelsea – Eine Geschichte aus Donezk»; 2010; Німеччина, Україна, Kloss & Co Medien GmbH, режисер Якоб Пройс).

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі