Безумство Брекзиту

Липень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
13
1129 переглядів

23 червня у Великій Британії відбувся референдум щодо виходу країни з ЕС. Його результат був однаково несподіваний і для Британії, і для континентальної Европи. Уже через два дні стало очевидно, що лідери кампанії з виходу не мають уявлення, що його робити далі та як протистояти лавині неґативних наслідків їхньої перемоги.1 Не минуло й тижня, як один із найактивніших поборників виходу, Борис Джонсон, підібгав хвоста й відмовився балотуватися на пост прем’єр-міністра.

Однак після своєї фактичної коронації на прем’єр-міністра, що відбулася 13 липня, Тереза Мей почала владно та завзято встановлювати власні правила. Поміркована прихильниця ідеї збереження позицій в ЕС довірила перемовини щодо статусу Сполученого Королівства після виходу з Евросоюзу двом затятим евроскептикам – новопризначеному міністру з питань виходу із Европейського Союзу Дейвіду Дейвісу і міністрові міжнародної торгівлі Ліаму Фоксу. Цілковитою несподіванкою для більшости стало призначення Бориса Джонсона на посаду міністра закордонних справ – хоч і з вельми обмеженими повноваженнями.

Так новий прем’єр-міністр Великої Британії втілює своє кредо «Брекзит значить Брекзит». Водночас вона змушує колеґ-евроскептиків розділити з нею відповідальність за умови виходу, які неодмінно розчарують більшу частину її прихильників у Британії. Призначивши Бориса Джонсона відповідальним за «розгрібання» наслідків своїх дій, вона ефективно нейтралізувала цю політичну фігуру. «Команда з Нотинґ Гіла» Дейвіда Кемерона, що позиціонувала себе як втілення розважливости, зійшла з дистанції, а найзатятіший та найпідступніший із її колишніх політичних супротивників Майкл Ґоув не отримав у новому уряді жодної посади. Декілька сміливих ходів – і Тереза Мей зберегла єдність партії на власних умовах.

Критики звинувачують прем’єр-міністра в тому, що вона, як і Дейвід Кемерон, ставить єдність партії понад інтереси держави. Однак можливе й інше пояснення: на відміну від Дейвіда Кемерона, Тереза Мей не почувається відповідальною за результати референдуму і цілком справедливо вважає, що лише сильний уряд здатен упоратися з руйнівними наслідками виходу з ЕС.

Однак чи усвідомлює прем’єр-міністр увесь спектр цих наслідків на геополітичному рівні, нам іще належить з’ясувати. Її попередник, що свого часу належав до евроскептиків, довго не міг зрозуміти, як правильно діяти в такій ситуації. Аґітація, яку він вів на пару зі своїм канцлером скарбниці Джорджем Осборном, була вкрай однобічна та неґативістська. Вони не знайшли нічого розумнішого, як залякувати електорат страхітливими прогнозами щодо економічних наслідків виходу. Та що зловісніші ставали підозріло точні статистичні дані, то критичніше громадськість ставилася до позиції уряду і то привабливіше звучали основні гасла виходу з Евросоюзу: «суверенність» і «контроль». Вони здавалися панацеєю, і протиставити їм було нічого. Противники виходу товкмачили щось про безпеку, але це звучало заяложеним кліше. Наголошуючи, що «ми» можемо накласти вето на це, «ми» можемо накласти вето на те, Кемерон тільки погіршував ситуацію, формуючи уявлення, що є «ми» і є – на протилежному боці – «вони». Фактично обидві партії – і прихильники, і противники виходу – налаштовували народ проти Евросоюзу.

Та з часом цілком може виявитися, що за обіцяну суверенність Британії доведеться втридорога розплачуватися втратою політичного впливу в Европі та на світовій арені. Основним арґументом поборників виходу була впевненість, що Сполучене Королівство отримає змогу взаємодіяти із зовнішнім світом на власних умовах. Така переконаність ґрунтується на давно вже...

Про автора
Переклад: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.