Безсмертний селеп

Грудень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
129 переглядів

«To Ви зі Львова, а з якого села?» – вирвалося в пані старшого віку, яка доти тільки чемно кивала, розмовляючи з черговим новоприбулим до Нью-Йорка «львів’янином».

«Якщо це президенти університетів, то чому вони не знають жодної европейської мови і виглядають, як таксисти?» – іронічно прошепотів клерк нью-йоркського аеропорту «Ла Ґвардія» до англомовного відпоручника НТШ, котрий супроводжував українську делеґацію. Делеґація, на 98% номенклатурно-академічна, рушала до Іліноя на українознавчу конференцію після такого собі веселенького бізнес-класового перельоту через Атлантику влітку 1993 року.

Декілька років тому апогей кучмівського режиму визначило значне досягнення вітчизняної культурології: публікація «з-під даху» Національної академії наук цілої теорії суспільної еліти, в якій почесне місце посіли «брамини» (мислителі-автори теорії) та «кшатрії» (державні чиновники, які напевно знали рецепт культурного списування коштів на таке теоретизування).

Екс-посол до США Юрій Щербак у експрес-ліфтовому інтерв’ю програмі «5 копійок» (етер 28 червня 2005 року) на запитання про те, що Україна могла би дати Америці, відповів чітко – «культуру». Шановний посол, мабуть, не спостеріг, що в Україні від «синього Дону до сивих Карпат», від Сум до Херсону чи від Києва до Лубен немає жодної радіостанції з класичною музикою, зате процвітає «Радіо Шансон» із уркаганськими баладами та пихатою Вєркою Сердючкою, що «дражнить хахла». А в «некультурній Америці» хоч куди поїдеш автомобілем, завжди зловиш на радіо одну, а то й дві та більше радіостанцій винятково класичних, чимало з них – цілодобові з власними ретрансляторами. Скажімо, перетинаючи 800 кілометрів із заходу на схід від кордону Огайо до Східного узбережжя, постійно перебуваєш у зоні громадських радіостанцій із класичною музикою, базованих у великих і малих містах: Янґстаун, Пітсбурґ, Ґров Ситі, Трежер Лейк, Дюбойс, Стейт Коледж, Скретнон, Вілкс Бері, Алентаун, Балтимор, Вашинґтон, Філадельфія, плюс ціла мережа штату Західної Вірджинії. А до того – цілий букет програм із різноетнічною народною музикою. Шановний посол, певно, також не спостеріг, що в Україні книгарні, не згадуючи вже вуличних кіосків, захаращені російським бульварним читвом, а поважні академіки обговорюють на телебаченні так званий «Болонський процес» і щиро вважають, що «бакалаврат – це на рівні нашого технікуму» (мабуть, із обмеженого досвіду перебування «в Европах»: в іспано- та франкомовних країнах термін «бакалавр» уживається щодо випускника академічної гімназії). Отож випускники Єйлу старший і молодший Буші – такі собі середні спеціялісти з технікуму, а Колумбія, Гарвард, Оксфорд і Кембридж, де бакалаврат є першим високоосвітнім ступенем, – це, мабуть, профтехучилища. До речі, в розмовній американо-англійській мові «Болоні» означає не тільки сорт вареної ковбаси, а й нісенітницю.

Що може поєднати такі нісенітні фраґменти життя, уривки розмов і вражень? Як міряти глибини культури, яку збираємося пропонувати світові? Як міряти глибини культурного шоку від нашої зустрічі зі світом, а також шок протестантсько-етичних нащадків Макса Вебера від зустрічі з нахабними нами?

Здається, одну константу для вимірів можна визначити. А саме – феномени селепка та селепа. Хто такий селепко? Автор «Щоденника національного героя Селепка Лавочки» Юрій Тис, видаючи 1954 року в Буенос-Айресі цю книжку, написав від імені свого героя: «Коли моє ім’я буде виглядати комусь дивним, і він спитає мене, чи воно справді моє, я відповідаю на цьому місці: Так, моє! З браку кращого!». Запущений в обіг у 1940-х роках термін «селепко» взяли до бою «хлопці з Дивізії». (Так-так, саме ветерани тієї Дивізії «Галичина», від зустрічі з якими в Англії наша знайома херсонська акторка мало не зімліла зі страху.) І було чого злякатися.

Зі щоденника Селепка Лавочки: «Я мав їхати на роботу до Німеччини. Питали: Яку роботу знаю? Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром. Призначили мене доглядати...

Автори

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі