Безадресна енцикліка

Грудень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
26 переглядів

Євген Пашковський. Щоденний жезл. – Київ: Генеза, 1999.

Починаючи розмову про Євгена Пашковського, варто при початку з’ясувати його ідеологічні симпатії та антипатії. Вже самий факт, що Пашковського зробили своєю корогвою нечисленні прихильники журналу «Українські проблеми» на чолі з Сергієм Квітом, свідчить про антизахідну налаштованість прозаїка. Але процес цей зустрічний: Пашковський із Квітом знайшли одне одного на «платформі» неонародницької ідеології, що сповідує повернення ad fontes, – тугу за втраченим раєм. Натомість модерн, надто ж його сучасну іпостась, постмодерн, наші «неохуторяни» органічно не переносять (поширюючи свою зневагу й на західників-«ґрантоловів»).

Романи традиціоналістів просякнуті ненавистю до цивілізації, що знищила патріархальний український світ, перетворивши народ на змарґіналізований натовп, інтереси якого обмежуються здобуттям сяких-таких матеріальних благ, а вітальність зводиться до елементарного фізичного виживання не без допомоги алкоголю. Ось і «Щоденний жезл» Євгена Пашковського насичено описами змарґіналізованого міського населення. Не можна сказати, що тільки цим (на відміну від «Сталінки» Олеся Ульяненка, де немає жодної світлої плями). Це твір не лише амбівалентний (улюблене слівце Пашковського), – він полівалентний, багатозначний, і це робить його повновартісним художнім текстом, що надається до різних тлумачень, у тому числі й криво-. Перше його прочитання – тяжка фізична праця. Здолавши якусь сотню сторінок, хочеться закинути «Щоденний жезл» у найдальший куток і більше до нього не повертатися. Дратує насамперед пунктуація. Це «фірмовий» знак Євгена Пашковського: уміння в пошуках крапки довести читача до тихої люті, а втулити ту крапку в геть несподіваному місці. Отже, перше зусилля, якого вимагає текст Пашковського – подолати роздратування, «в’їхавши» в манеру письма автора. Це зусилля має сенс: продершися крізь пунктуаційні хащі, читач поринає в якийсь ряхтливий, рясний, химерний світ одномоментної рецепції.

Коли вважати прикметою роману його обсяговість, то цю вимогу «Щоденний жезл» задовольняє. Але й тільки. Звісно, визначаючи жанр цього твору, можна посилатися на традицію модерного та постмодерного роману (Пруст, Джойс і Павич – улюблені письменники Пашковського), проте роман передусім усе-таки оповідь із героями головним й другорядними, епізодичними персонажами, з вибудуваним сюжетом, із перипетіями. Ні тобі фабули в «Щоденному жезлі», ані системи образів із поділом їх на позитивних і неґативних персонажів, ні тобі зачину, інтриґи, кінцівки. Одне слово, жодної наративності. У «Щоденному жезлі» – двоє героїв: автор-оповідач і час. Сам письменник претензійно означує свої писання як романи-енцикліки, себто послання. І тим самим цілком уписується в неонародницько-традиціоналістичну ідеологію, спираючись на кількасотлітню (в контексті української літератури) або тисячолітню (в контексті старозавітної історії) традицію. Автор бере на себе роль майже Папи Римського, котрому одному належить прероґатива писати енцикліки. Проте навіть не понтифік, який уособлює ненависний католицький (бо ж західний) світ, править для автора за взірець. Найбільше відповідає йому поза старозаповітного пророка Єремії з його плачами, названими єреміадами.

Жанр послань-єреміад-глосолалій завжди з’являється в літературах пограничних станів, у суспільствах, що переживають певні катаклізми, надто у так звані перехідні часи від ладу до ладу, тобто устрою. Шаманські глосолалії покликані, напевно, відвернути злих духів від країни, що переживає переломні часи, а заразом примусити сучасників услухатися в недорікувате бурмотіння шамана в надії почути в цьому наборі безладних слів якесь оптимістичне пророцтво. За доби постмодерну, яку нині переживає й Україна, будучи якою-не-якою, але ж нацією, глосолалії-послання-єреміади сприймаються в кращому разі як блюзнірство, в гіршому – як постмодерністська гра. Позаяк Євген Пашковський задекларував свою нелюбов до постмодерну й усього,...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі