Без конвою

Червень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
159 переглядів

Оскільки Микола Рябчук, критикуючи статтю й позицію Вадима Дивнича, раз у раз посилався на мій торішній текст у «Критиці», редакція попросила мене відповісти. На відміну від Дивнича, мені не надто приємно підтримувати цю розмову. Свою позицію щодо торішньої правописної, з дозволу сказати, дискусії в медіях я вже висловив, а щодо самого правопису та пропонованих змін у ньому – і не вважаю за потрібне висловлювати, бо не фахівець і не хочу сам діяти всупереч бажаним правилам гри. Захищатися від кожного більш чи менш некоректного посилання на мої тексти також не маю наміру, до того ж Рябчук нічого явно не спотворив, а наполягати на власному тлумаченні надрукованого не випадає. Найголовніше, я збирався, за своєю згубною звичкою, відмежуватися від підтримки, тобто пояснити читачам, що з мого торішнього аналізу не випливає слушність Рябчукових закидів Дивничеві, принаймні не всіх, – а тепер, прочитавши Дивничеву відповідь, мушу додати власних закидів на його адресу. Залишається тішити себе сподіванням, що я не тільки дотримаю дану редакції обіцянку та підтримаю дискусію на сторінках «Критики» (якщо задля цього не треба нехтувати зазначених вище міркувань, то я вважаю дискусію явищем позитивним), але й, критикуючи обговорення (навколо)правописної проблеми в текстах колеґ, окреслю кращі шляхи такого обговорення. Може, саме задля цього й варто давати обіцянки.

Почну з Дивнича – з огляду на очевидну неадекватність його позиції й арґументації не лише боротьбі за владу та мову в справжній Україні (завдання, яке ставить Рябчук і яке треба виконувати, коли є змога, у «ворожих» чи, ймовірніше, «нейтральних» медіях), а й дискусії між своїми в Україні літературній (завдання, яке ставить собі сам Дивнич і яке цілком доречно виконувати в «Критиці»). Мені подобається, що він одверто заявляє про свою неприхильність до ліберальної ідеології (тобто її незагальнолюдськість), хоч і не подобається, що соромиться назвати свою ідеологію на ім’я український націоналізм. Але я не розумію, чому з усіх інших ідеологій для нього найважливішою є та, яку сповідує «Донецкий кряж», і навіщо робити Ковальова й Поповича однодумцями Сєліжарова й Ґордєєвої – не так за подібністю їхніх поглядів, як за відмінністю від Дивничевого. Навіщо, задекларувавши на початку визнання засад лібералізму «як найменш поганих з-поміж усіх інших», наприкінці ототожнювати його з російським націоналізмом, засади якого для Дивнича, схоже, найгірші. Нарешті, я не розумію, чому Поповичів заклик викладати російськомовним дітям українською мовою всі світові літератури, за винятком писаної їхньою рідною мовою, є ідіотизмом, а Дивничеве перекладання в українському тексті всіх російськомовних цитат, за винятком тих, які йому особливо осоружні, – функціональністю. Або, інакше кажучи, чому наше небажання вчити Гоголя «мовою конвою» сповнене найвищого глузду, а таке саме їхнє (бо ж вони можуть і не вважати, що українська держава насправді дбає про них і їхню мову з літературою) зумовлене браком інтелектуальних ресурсів.

Утім, я захопився й відійшов од головної думки. А хотів сказати, що варто не лише самому не робити того, за що критикуєш інших, а й, головне, намагатися не шкодити своєю критикою дальшій дискусії. Врешті, просто думати, що хочемо довести й чого домогтися. Викрити російський націоналізм і антиукраїнську упередженість Сєліжарова й Ґордєєвої та вилучити їх із числа леґітимних учасників дискусії про правопис нашої мови? Чи варто старатися? Спонукати Поповича не дискутувати в «Критиці», а ощасливлювати своїми сентенціями «Кіевскій телеграфъ», як Ковальов? Чи не варто замислитися, а хто ж тоді дискутуватиме? Якщо коло дискутантів обмежити ліберальними й неліберальними українськими націоналістами, то й предметом розмови мала би бути лише доречність...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі