Автобіографічні наративи політичної науки

Червень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
458 переглядів

Мало якій із соціяльних наук останнім часом так щастило з увагою «Критики», як політології. Статті Олександра Старіша, Сергія Куделі та Юрія Мацієвського створили всеосяжний і нерадісний образ політичної науки. Професію надмірно вкорінено і в політизованому теперішньому, і в минулому, що ідеологічно обмежує; її актори ментально та інструментально не здатні на прорив та інновації, через що немає сенсу говорити про повноцінну академічну спільноту. Гадаю, що в таких оцінках — при загальній правдоподібності їхніх висновків — надто вже багато нормативности і схильности екзотизувати українську політологію.

У своїй розвідці на підставі автобіографічних наративів безпосередніх творців дисципліни я планую дати дещо об’ємніший та диференційованіший образ політичної науки України1. Емпірична база роботи — низка інтерв’ю професорів та доцентів політологічних спільнот Харкова, Львова та Сімферополя, що їх у 2012–2013 роках здійснили Сергій Шуляк і я. Структуротворчий сюжет при цьому — це проблема суб’єктивности політологів в Україні, що розглядається крізь призму постколоніяльної теорії: вони є представниками певної автохтонної інтелектуальної традиції (пристосованої до вивчення конкретно-го суспільства), глобальної науки (покликаної забезпечити оновлення цього суспільства) чи знаходяться в позиції «позаперебувальности»?

Пошук ідентичности передбачає тут конструктивістську методологічну позицію Едварда Саїда, згідно з якою генеза ідентичности

включає в себе й конструювання своїх протилежностей та «інших», чия актуальність завжди залежить від безперервного процесу витлумачення й перевитлумачення їхніх відмінностей від «нас».

Я вважаю, що пошук суб’єктности, який здійснюють українські політологи, відбувається в межах двох основних колоніяльних проєктів, які конструюють особливого Іншого. З одного боку, створюється образ гомогенного Заходу, а з другого — орієнталізується Україна, а відтак виникають уявлення про специфічно «західну» й настільки ж специфічно «українську» політологію.

Ці проєкції накладаються на глобальніші владні відносини панування та підкорення, і два колоніяльні проєкти, що їх розглядаємо, є похідними від геополітичної архітектоніки, частиною якої є Україна. Я згоден із тезою, що значна частина пострадянського простору є прикордонною зоною між «геостратегічним впливом США», «геоекономічним домінуванням ЕС» та «геополітичними амбіціями Росії». Ці колоніяльні проєкти відображають панівне становище американської політичної науки, а також академічної інфраструктури, що сформувалася за радянських часів. Водночас можна очікувати більшого розмаїття колоніяльних проєктів у межах цієї системи влади з використанням академічної інфраструктури, яку сформували німецький, британський та інші наукові дискурси.

Маючи на увазі центри тяжіння інтелектуальної влади, я кажу про умовні «великий» і «малий» колоніяльні проєкти, кожен із яких конструює власний уявний Захід та західну політичну науку. Уявні вони не в тому сенсі, що відповідної політології немає чи що вона перебуває в процесі перманентного та віртуального винаходження. Як сказав би Едвард Саїд, це слово («уявне») просто не відповідає

жодній усталеній реальності, котра існує як природний факт. Більше того, всі такі <…>...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі