Аспірантський острів і навколишня навіґація

Грудень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
762 переглядів

Володимир Діброва, Правдиві історії, Київ: Факт, 2010.

 

«Приходьте до мене завтра! Я розкажу вам правду!..» – обіцяв ліричний суб’єкт у відомому вірші Юрка Позаяка. Прохальна легковірність помалу розчинялась, і в кінці твору від вигуків зоставалися лиш голосні звуки. Можна здогадуватися: це натяк на затуляння рота чи на просте захлинання від захвату. Зрештою, як і припускати, чи надається поетове гасло до... хорового виконання. Останню з проблем мовби відтіняє книжка Володимира Діброви, Позаякового колеґи з київського андеґраунду. Обіцяючи громаддя історій, його нова збірка заповідається щедрістю на голоси. І в кожному вчуватиметься осад від свого запрошення по правду: до лікарні чи туристичного автобуса, військкомату чи загсу, відділку міліції чи вченої ради.

Якщо зізнатися щиро (у суголос із назвою томика), трохи хибує структура книги. Зміст охоплює п’ять прозових творів, котрі непомітно переходять у цикл із шести «правдивих історій». Власне, жодних спільних заголовків, окрім підназв, немає. Так автор мимохіть змушує сумніватись у «правдивості» початкових текстів. Тому пояснювати зв’язок між умовними розділами, за приказкою Дібровиного героя, найнадійніше «законом... Генетичним» («Про молодят»). Надто, що видрукувані оповідання та новели складають траєкторію прозаїка в 1980-х – 2000-х, а деякі писано на межі років і десятиліть.

Відчуттям часової осяжности диктується одна з найсуттєвіших колізій у збірці. Йдеться про суперечність між епохами, топосами окремих періодів. Їй може підпорядковуватися звичне зіштовхування ґенерацій. Але авторові важить осягнення тотальної розгублености. У сентенції, що її класична література припасла для напучувань, – «O tempora! O mores!» – ніби відтинається друга частина. Буцімто, вічні чесноти і прогріхи зникли; найголовніше – всмак призвичаїтися до доби. Тільки вона й видресирує вдачу, зрівнюючи практично всіх. У завершальній історії вітчим невипадково сахається пасербиці: «Навіть той погляд... – у незаміжніх... не буває такого».

Дібровин художній світ приязний тим же, чим і страшний: упорядкованістю, первісною розкладеністю по поличках. Входження туди спершу вражає «шліфованими» типажами. Проте монолітно-спокійний тон оповіді вже в зачинах переростає в певну млосність.
 
Ефект людського знеосіблення через доступну й де в чому бажану розімлілість вдало посилений оформленням книги. Ілюстрації, які зробив сам прозаїк, почасти вторять лубковому стилю. Масивні статури на образках зумисне виписуються не найстаранніше. Ретельність прорисів, здається, менш істотна, ніж кольоровий контраст. Справді, навколо збитошних сценок снується чорне тло. Єдині повсюдні носії світла – аляпуваті чоловічки з неоковирними рухами. Проте фарба в їхніх контурах де-не-де злущується, і людці жалібно тонуть у темряві. Підступні терени, де триває це перетворення, все-таки не назвеш лабіринтом. Вони радше виростають із коридору в радянській комуналці, такого ж розлогого, як і в Герасим’юковій «Комуналці на Франка». Для їхніх мешканців принагідним історичним чистилищем стає навіть проста колгоспна практика. В Дібровиному оповіданні, де і студенти, і педагоги марять західним ширвжитком, лейтенант із «районних органів» допитується в «бородатого викладача» про можливу диверсію. Такі підозри навіяла йому знайдена коробка з написом «Кіндербаллонен»: «Балони... – це те, що назовні. А всередині що? Повітря?.. Чиє?.. Їдемо далі. А чи не могли туди певні служби... надмухати суміші газів?.. Або бактеріо-наприклад-логії?» («Кіндербаллонен»).
 
У колізії, що відкрито обігрує ідеологеми, увиразнюється ще одна риса Дібровиного письма. Незалежно від контексту, в ньому відбувається парадоксальне «маскування». Діялоги у творах подано в «романо-германській ...
Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі