Арсенал для «Мистецького Міста»

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1073 переглядів

Історія зі стражденним «Мистецьким арсеналом», який після стількох поневірянь і перетлумачень врешті-решт зайшов у глухий кут, лише напозір здається складною та заплутаною. Уважне прочитання різних її інтерпретацій унаочнює один і той самий привид корпоративно-державницької афери, приреченої на повільне вмирання. Втім, дещо інше розуміння історії, ніж причиново-наслідкове, натякає на те, що тут ідеться не про кінець, а про початок. Дати цьому проєктові лад і розгорнути його по-новому може концептуальна ре-експропріяція на користь понять, ніколи не згадуваних, але завжди присутніх по той бік «Мистецького арсеналу»: креативного міста, уявного «ми» громадян, нас як інтелектуальної спільноти, а також нашої ролі у становленні громадського простору.

Нехай точкою відліку буде остання подія: міжнародний конкурс на генеральний план «Мистецького арсеналу». Він тривав увесь минулий рік і підсумовує процеси за досить тривалий період часу. Представляти результати конкурсу приїхали самі архітектори-переможці, а 22 конкурсні проєкти, в усьому різноманітті, можна було побачити торішнього грудня на виставці в Українському Домі. Архітектура ця є, насамперед, уявною: конкурс на генеральний план може дати лише побіжне уявлення про вигляд будівель, а питання реалізації взагалі відсувається в далеке майбутнє. Занурення в аналітику проєктів може відвести надто далеко від суті справи. Погляньмо на їх виставку як на симптом.

Не експозиція, а спосіб експонування промовляв до глядача насамперед. Усі п’ять поверхів Українського дому, зокрема й приміщення, де було розміщено проєкти «Мистецького арсеналу», займала на той час виставка портретної колекції Петра Ющенка: зі стін позирали безглуздо радісні, рожевощоко-радянські обличчя космонавтів, колгоспників, діячів культури, ще якихось там дядьків... – і під їхніми поглядами модернова архітектура мусила відступитися, збитися докупи біля центрального атріюму, навіть ціною втрати можливости нормально переглянути виставлені проєкти. У суміщенні настільки різноспрямованих візій в одному просторі легко відчитувалася сутність нашого пострадянського становища. Та головне – в жорсткому «виставковому дерибані» не можна не добачити прямого відображення реального розполовинення території «Арсеналу» на «президентську» та «олігархічну» частини, що вилилось в алогічне відпадіння «Арсеналу» від конкурсу на «Арсенал»1.

Друге, що вимагає тлумачення, – невипадковий перегук теперішнього архітектурного змагання з конкурсом на забудову Софійської площі в Києві в 1930-х роках. Ті, кому спадали на думку такі асоціяції, мали на увазі насамперед виняткову значущість обох змагальницьких подій для історії української архітектури. Але зв’язок цих подій на рівні їх значення для простору міста, – передусім громадського, – можна зрозуміти й інакше. Конкурс 30-х років влаштовувала тоталітарна держава, що домагалася каналізації архітектурного агону по вертикалі: одним із найсуттєвіших питань уважали висоту пам’ятника Лєнінові. Силові лінії теперішнього змагання простяглися радше горизонтально – архітекторів змусили ламати голову над питанням на кшталт того, як на Сан Марко розбудувати римський Форум: конкурсне завдання вимагало великої загальної площі споруд, а отже, передбачало надзвичайно високу щільність забудови. Замовників задовольнили і тоді, й тепер, а до «громадського» не було діла ніколи.

Бентежні ознаки конкурсу відсилають до двох головних проблем нашого урбаністичного буття: відновлення цілісного уявлення про міський простір і потребу його деідеологізації, прищеплення громадських цінностей. По суті, ми сьогодні можемо уявити наше місто тільки пошматованим, не інакше як поділеним і переподіленим знову. Цілісність є чимось абсолютно неможливим. Наш міський простір – парадокс поєднання частин, кожна з яких тяжіє до повної автономії існування. А оскільки практично це втілити неможливо, то всюди, вздовж швів примусового з’єднання, відчувається постійна напруга, точиться невпинна війна. Лавра та середовище навколо Лаври – це простір такої напруги парцеляцій, ворогування відтятих шматків. Окремо існують вотчина «Мистецький арсенал» (беручи до уваги розподіл його території, навіть дві вотчини, і кожна, певна річ, діятиме за власними законами), вотчина «Взуттєва фабрика» й вотчина «ґалерея “Лавра”» – відповідно до номенклатурних позначень, культурно-мистецький, житловий і «культурологічний» комплекси. Усі вони ніби потроху намагаються опікуватися своїми найближчими сусідами, але відчуття просторової розтятости все одно залишається. Це грошодайні «родины-матери», в логіці яких громадянське волевиявлення цілковито відсутнє.

Протистояти порядкові «вотчин» може тільки ідея чогось цілісного. Зокрема, в архітектурних колах поширена думка, що ця ідея може спиратися на топос київських пагорбів2. За радянських часів окремі ідеологічні об’єкти вздовж Дніпра шикувались у монументальну панораму, споглядувану з лівого берега. Якщо ідеологія потребує віддалення, застиглости й чистої візуальности, то протистояти їй може тільки щось близьке, людиновимірне й життєве. Чого, зрештою, бракує київським пагорбам порівняно з парком, що тягнеться крізь усе Гельсинкі, або Англійським садом у Мюнхені? Бракує їм саме людей, які бігають, сміються, спілкуються, годують гусей і чинять іще купу різних дрібниць, які, власне, й становлять те, що називається публічний простір. Самі лише планувальні директиви й будівельні роботи такого простору не створять. Якщо в зеленій осі Києва людей не спостерігається, якщо вона залишається поза життям, то причина цього криється явно не у відсутності травелаторів із верхніх пагорбів до нижніх. Роль «ескалаторів й ескаваторів» у наш час перебирають машини бажань, різноманітні інституції продукування мрій, – тільки їм до снаги створити друге «Я» міста в уявному суспільства.

Насправді, «Мистецький арсенал» міг опинитися не так далеко від останніх міркувань, якби один із присутніх у ньому ймовірнісних напрямків розвитку, а саме – «креативний» – став провідним. Зрештою, ми опиняємося заручниками шизоїдности: з одного боку, в старій будівлі «Арсеналу» реалізуватиметься державницька ідея всеукраїнського музею, де буде представлено «тисячолітні надбання» української культури, з другого, – уприватнений проєкт культурно-мистецького «містечка», де мають розвиватися музика, кіно й сучасне мистецтво. Але поки що і перший, і другий разюче розходяться з ідеєю креативного розвитку, як її розуміють у світі. Це складна, багатовимірна парадигма, що вже має насичену історію на теоретичному та практичному рівнях. У контексті «Мистецького арсеналу» дотепер чулися тільки згадки про окремі її елементи (зокрема, «креативні індустрії»), і то без їх публічного розгортання, пояснення, обговорення. Для порівняння, на Заході на тему креативности щороку збирають численні конференції, існує своя ієрархія «ґуру» в цій галузі, розроблені й реалізуються відповідні стратегії багатьох міст. Креативна парадигма пов’язана зі становленням суспільства знання і з’явою такого соціологічного конструкту, як «креативний клас» (це поняття запровадив американський соціолог Ричард Флорида). Поняття «креативности» встигло набути такого розповсюдження, що на нього вже поглядають із підозрою. Тим важливіше поставити його принципові засади в український контекст. Словом «креативний» позначають стан культури за доби постмодернізму, коли її починають цілеспрямовано використовувати й розвивати як джерело економічних і соціяльних змін. Культура й усе з нею пов’язане втрачають самодостатність і потрактовуються як важіль суспільного розвитку. А це неодмінно зрушує розуміння творчости. Зробити крок назустріч креативності для інтелектуала означає остаточно відмовитися від розрізнення між високою та низькою культурами. Для митця цей крок може мати наслідком глибоке занурення в соціюм, роботу з соціяльним не тільки в рівні концепції, але й праксису, аж до участи в освітніх програмах, спільного продукування мистецтва з містянами, наприклад, задля зменшення етнічних конфліктів.

У креативному суспільстві право бути креативним має кожен, незалежно від віку, досвіду, занять і рівня освіти. Будь-які прояви аматорства, самодіяльність – тільки вітаються. Що стосується інституційних змін, то тут відчутну перевагу отримують освітні й комунікативні функції, тоді як репрезентативні – відсуваються на другий план. Community Arts Center має багато безпосередніх завдань щодо локусу свого існування, серед яких можуть значитися зняття соціяльної напруги, зменшення кількости злочинів і проблемних соціяльних випадків. Я не розумію митців, які сприймають такий поворот як принизливий. Зрештою, катартичну функцію від Аристотелевих часів уважали однією з головних у мистецтві, а сьогодні саме таке розуміння мистецтва змінює цілі міста (як-от Боготу, Тирану чи Колумбію, де масштабні мистецькі події, логіка яких трималася на вістрі соціяльних проблем, стали суттєвою частиною політичних реформ).

Узагалі, пов’язаність креативности з певним локусом є принциповою – і це відбивається у понятті креативного міста. Міська влада бачить свою роль у тому, щоби створювати передумови для розвитку насичених мистецьких осередків, робити цілі квартали доступними для життя й праці митців. Мистецькі середовища мають поширюватися всією тканиною міста, – мета креативної політики якраз і полягає в тому, щоб забезпечити більш-менш рівномірний розподіл креативности між центром і периферією. Відтак, креативність не є ані державницькою, ані девелоперською ініціятивою, вона належить саме містові, й реалізується, передусім, на рівні міста й за участи громадян. Сьогодні довготривалі креативні стратегії визначають розвиток багатьох міст світу, і то як рівноправні партнери відповідних соціяльно-економічних чи планувальних напучувань. В інтернеті можна легко відшукати весь багатовимірний арсенал креативности на рівні міста – від загальних стратегічних програм до конкретних робочих інструментів. Креативне самовизначення того чи того міста завжди формується на взаємодії двох рівнів: з одного боку, йдеться про те, щоб відшукати, визначити, зактивізувати й забезпечити самовідтворення власних креативних ресурсів, із другого, – обійняти певну, конкретну позицію в світовій мережі креативних міст.

На жаль, поки що проєктові «Мистецький арсенал» не вдалося висунути ці питання на рівень публічного обговорення. Саме так – «не вдалося» й «поки що», адже у проєкті прямо і непрямо брали й далі беруть участь різні гравці із зовсім протилежними поглядами. «Мистецький арсенал» – це жива, складна, багатовимірна й конфліктна ситуація, що невпинно розвивається. Говорити про її близький фінал, пов’язаний із наближенням президентських виборів, із діяльністю реставраторів, які «вже все попсували», із конкурсом, програма якого є незаконною3 – значить понижувати значення історії до тривалости одного людського життя. Якщо сьогодні цей проєкт видається нам занапащеним, застарілим і заанґажованим, то це ще не означає, що завтра не станеться чогось, що зможе докорінно змінити цю ситуацію. І це прийдешнє також залежить від того, яке бачення ми разом, і особисто кожен із нас, можемо закласти сьогодні.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі