Антонич англійською. Фаза перша: 1963–1981

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
435 переглядів

1963 року у варшавському виданні «Українського календаря» з’явилася стаття Ольги Ксєнжопольської «Забутий поет Лемківщини». Це, якщо не рахувати коротенької довідки в «Українській Радянській Енциклопедії» 1959 року (де поезії Богдана Ігоря Антонича приписувано «матеріялістичний підхід до зображення природи», але й «химерну фантастику, песимізм»), була перша після Другої світової війни публікація про Антонича по східний бік залізної завіси, у країнах так званого соціялістичного блоку. Авторка, колишня поетова наречена, в дівоцтві Ольга Олійник, перервала своєю статтею майже двадцятирічне політично вмотивоване замовчування на батьківщині особи і творчої спадщини цього блискучого українського поета з Лемківщини. 1963 рік узагалі виявився рубежевим у поверненні пам’яті про Антонича. Невдовзі після статті Ксєнжопольської у Києві вийшла антологія «День поезії», де Дмитро Павличко вмістив присвячену Антоничеві статтю «Поет весняного розвою» і вісім його віршів – перші зразки поезії Антонича, надруковані в УССР. А щоб рік поетової смерти, 1937-й, не навів, бува, читачів на неблагонадійні підозри, публікатор завбачливо наголосив, що поет «помер своєю смертю».

Стаття Ксєнжопольської про «забутого поета Лемківщини» також спричинила відгук зовсім в іншому краю планети. У газеті «Українські вісті» в Едмонтоні у західноканадській провінції Альберта професор Манітобського університету в Вініпезі Ярослав Рудницький відгукнувся на неї статтею «Чи Антонич справді забутий?», де констатував простий і очевидний для більшости читачів газети факт, що коли Антонича справді замовчували й забули в Україні та Польщі, то в українських еміґраційних громадах і Західної Европи, і Північної Америки його постать і творчість втішалася постійним інтересом дослідників і навіть чималою популярністю в загальній читацькій авдиторії. Адже в цей же повоєнний період «забування» Антонича на батьківщині в еміґраційних часописах на Заході з’явилося близько тридцяти публікацій про особу поета і його вірші. Автором декількох статтей був сам Рудницький. Цікавіше, однак, що серед тих еміґраційних публікацій були й статті Ольги Ксєнжопольської, щоправда, майже завжди підписані її дівочим прізвищем Олійник. Ба більше, за цей час було здійснено перші, правда ще вельми несміливі, спроби представити Антоничеву поезію іншомовним читачам, бо у двох німецькомовних антологіях української лірики було надруковано по одному перекладу його віршів1.

Проте і в цій сфері пропаґування поезії Антонича серед читачів інших культур переломним виявився той-таки 1963 рік. Тоді-бо в Канаді в антології «The Ukrainian Poets 1189–1962», яку впорядкували й переклали Костянтин Андрусишин і Вотсон Кірконел, з’явилися не тільки переклади восьми Антоничевих віршів, зокрема довшої «Елегії про перстень пісні», а й коротка вступна стаття із загальною характеристикою поетової творчости. Ця перша, і то одразу серйозна й доволі компетентно підготована поява поезії Антонича в англомовному світі заслуговує бодай на поверховий коментар.

Насамперед цікавим був тандем науковців-перекладачів Андрусишин–Кірконел. З одного боку, природною і закономірною можна вважати участь у дослідженнях і пропаґуванні української літератури в англомовному світі славіста Костянтина Андрусишина (1907–1983), уродженця Вініпеґа, який 1940 року захистив докторат із романських мов у Торонтському університеті, а згодом, закінчивши спеціяльні курси слов’янської філології в Гарварді, став професором і головою першого в Канаді славістичного відділу, заснованого при Саскачеванському університеті в Саскатуні. Як син українського священика, еміґранта з околиць Калуша на Підкарпатті, й активний діяч української громади у Вініпезі, де, зокрема, він декілька років працював головним редактором газети «Канадійський фармер», Андрусишин мав природне зацікавлення українознавчими студіями і став одним із піонерів цієї ділянки на американському континенті. На відміну від нього, Вотсон Кірконел (1895–1977) на початках своєї наукової та політичної кар’єри навряд чи здогадувався, що йому випаде бути перекладачем української літератури. Народжений в англосаксонській родині в Порт-Гоуп у провінції Онтаріо, Кірконел закінчив докторські студії з англійської літератури в Оксфордському університеті, а згодом викладав у трьох університетах в Канаді. Працюючи на початку своєї кар’єри, в 1922–1940 роках, у Коледжі Велслі у Вініпезі, Кірконел мав нагоду пізнати українське населення міста, що було в той час головним центром українського життя в Канаді. Кірконела зацікавила мова і звичаї українців. У час Другої світової війни, служачи дорадником у Відділі національностей Канадського департаменту військових служб, Кірконел відзначився особливо прихильним ставленням до української громади, 1940 року відіграв ключову роль у процесі заснування Українського Комітету Канади, а 1943 року написав брошуру «Our Ukrainian Loyalists», у якій наполегливо захищав українців перед закидами в нелояльності супроти воєнних інтересів аліянтів. 1940-ві роки також позначають початок його перекладацької праці у сфері української літератури: із підрядників Пола Крата він переклав «Слово о полку Ігоревім»2, – щоправда, його переклад дуже проблематичний, він чітко виявляв брак глибших знань стилістики й історичного контексту українського середньовічного епосу і в автора підрядника, і в перекладача. Основною перекладацькою працею Кірконел займався на початку 1960-х років, будучи президентом Аркадійського університету в далекій від українських поселень провінції Нова Шотландія. І здійснив він її разом з Андрусишином, із яким познайомився ще в 1920-х роках. Плодами цієї співпраці були два великі томи: вже згадана велика антологія «The Ukrainian Poets 1189–1962» (1963) і переклад чималого вибраного творів Тараса Шевченка «The Poetical Works of Taras Shevchenko: The Kobzar» (1964).

Коротка, але змістовна вступна характеристика Антонича, вміщена у першій із цих книжок, а також переклади восьми його віршів цікаві бодай же 

тим, що вони фактично є підсумуванням поглядів про поета, поширених у той час серед українських еміґраційних дослідників, проте це погляди, темперовані академічно стриманою перспективою і стилем вислову північноамериканських літературознавців. Із плином часу ці загальні погляди на Антонича та його поезію помітно еволюціонували: деякі зазнали суттєвої ревізії, зате інші дістали підтримку й розвиток у наступних поколінь інтерпретаторів. Доволі радикальна ревізія відбулася, приміром, у сумарній оцінці Антонича як поета. Андрусишин і Кірконел інтерпретують Антонича як поета непересічного таланту, проте таланту здебільшого незреалізованого, з огляду на ранню смерть поета: якби не вона, «то, судячи із виявленого ним потенціялу, він міг розвинутися в поета найвищого калібру». Зовсім не так ставилися і ставляться до Антоничевої поезії пізніші англомовні інтерпретатори, які або (як, приміром, Богдан Рубчак) не роблять жодних зауваг такого штибу, трактуючи Антонича як цілком сформованого витонченого майстра поезії, або принципово наголошують саме найвищий калібр його поезії. Скажімо, в передмові до найновішої збірки перекладів його віршів («The Essential Poetry of Bohdan Ihor Antonych: Ecstasies and Elegies», Lewisburg, 2010) перекладач і літературний критик Майкл Найдан каже так: «На думку багатьох, хто глибоко пізнав його твори, [Антонича] слід ставити на ті ж висоти [поетичної майстерности], що й таких його сучасників, як Райнер Марія Рільке, Т. С. Еліот, Федерико Ґарсія Льорка та Чеслав Мілош».

У характеристиці загального тону й основного характеру Антоничевої поезії Андрусишин і Кірконел (як і більшість тогочасних, та й пізніших критиків) майже повністю, так би мовити, «повірили на слово» самому поетові, називаючи його «поганином, закоханим в усі прояви пульсуючого навколо нього всесвіту» і заявляючи, що поет «повністю потонув у радості життя. <…> У всепоглинальному ентузіязмі до [відчування] насолоди самим процесом життя він немовби похлоп’ячому купався у красі навколишнього світу». Якою необережною й однобокою є така інтерпретація, сперта на некритичне сприйняття слів поета з декількох віршів, переконливо продемонструвала наприкінці 1990-х і в 2000-х роках дослідниця з Польщі Лідія Стефановська, причому не лише в книжці «Антонич. Антиномії» (Київ: Критика, 2006), але спершу в англомовній дисертації в Гарвардському університеті.

Дещо менш проблематичним для сучасних інтерпретаторів є твердження Андрусишина і Кірконела, що, мовляв, «дитячий та неупереджений у своїй природі, [поет] прагнув до божественного через самоототожнення із чудесами сотворіння, сприймаючи з радістю і приємні, і неприємні його аспекти». Однак більшість знавців поезії Антонича вже ніяк не погодилася б із тим, що Андрусишин і Кірконел заперечували інтелектуальні й глибоко філософські основи Антоничевого поетичного натхнення, мовляв, «Хоча й не на високому рівні інтелектуальної думки, Антонич усе-таки володів певною базою філософських понять у своєму пантеїстичному підході до світу речей». Переконливі докази того, наскільки це твердження короткозоре, можна знов-таки знайти у Лідії Стефановської.

Найзагадковішим твердженням у характеристиці Андрусишина та Кірконела є приєднання Антонича до «імажизму»: «Антонич почав із релігійної, медитативної [лірики], проте з подиву гідною швидкістю розвинувся в поета імажиста, головною характеристикою якого було майстерне застосування і маніпуляції експресіоністичними метафорами». Заслуговує на увагу термін «імажизм» (англ. imagism), який специфічно позначає напрямок в англо-американській поезії, що сформувався в Лондоні приблизно 1910 року, першими зразками якого були вірші Т. Е. Галма, а важливими антологіями – «Des Imagistes» (1914) у редакції Езри Павнда, серія «Some Imagist Poets» Еймі Ловел і нарешті підсумкова «Imagist Anthology 1930» за редакцією Ричарда Алдинґтона. До часу видання книжки Андрусишина й Кірконела ніхто не проводив паралелей між Антоничем і поетами лондонського кола імажистів. Зате чимало інтерпретаторів (приміром, Ярослав Рудницький) поєднували характер і стиль Антоничевої поезії з традицією «імажинізму» (англ. imaginism), напрямку в російській поезії, що виник 1919 року, представники якого (Вадім Шершенєвіч, Анатолій Марієнґоф, Сєрґей Єсєнін), аналогічно до своїх лондонських попередників, уважали, що образи становлять первісну стихію поезії. Вони відкидали будь-яку залежність від імажистів і в своїх деклараціях багато в чому перегукувалися з маніфестами кубофутуристів, чию творчість водночас палко заперечували. Як стверджує Богдан Рубчак у порівняльній студії мотивів «марень землі» в поезії Вєлєміра Хлєбнікова, Антонича та Єжи Гарасимовіча, питання про зв’язок Антонича з імажинізмом «було та залишається предметом інтенсивної дискусії в українській еміґраційній літературній критиці». Сам Рубчак скептично оцінює цей зв’язок, заявляючи, що «мусимо бути дуже обережні, щоб не переоцінити ролі цього напрямку в творчості [поетів]: він безперечно становить для них початок, відправну точку, понад яку вони скоро піднімаються».

Сьогодні нам складно з’ясувати, чи було посилання Андрусишина та Кірконела на Антоничів «імажизм» термінологічною помилкою, а чи, навпаки, свідомою спробою провести паралелі між його поетичним методом і творчістю англо-американських імажистів. Цікаво, однак, те, що в одній із найновіших англомовних студій Антонича таке порівняння виникає цілком безпосередньо й свідомо. Микола Полюга, дослідник імажизму і його впливу на німецьку та слов’янські літератури, розділ писаної в Гарварді докторської дисертації присвятив поезії Антонича і оприлюднив свої висновки про спорідненість цієї поезії з імажизмом на конференції Канадської асоціяції славістів 2008 року у Ванкувері в доповіді «Одинокий український імажист: Богдан Ігор Антонич та імажизм» («The Only Ukrainian Imagist: Bohdan-Ihor Antonych and Imagism»).

Якщо завершити дискусію про першу англомовну публікацію Антоничевих віршів загальною характеристикою самих перекладів Кірконела та Андрусишина, то слід сказати, що Кірконел є дуже компетентним перекладачем, який виріс на традиціях романтичної та вікторіянської англійської поезії, і дикція його поетичної мови найкраще передає атмосферу Антоничевої поезії у найтрадиційніших, доволі конвенціональних віршах, приміром, із не виданої за життя поета збірки «Велика гармонія». Порівняння строфи перекладу Кірконела із вірша «Musica Noctis» із перекладом тієї строфи, що його зробив Майкл Найдан, свідчить, либонь, на користь більш традиційного перекладу Кірконела.

 

Літня, тепла ніч угору на недеї, кичери

піднесеться пахощами квітів багатьох.

Слухаймо великого концерту, як увечорі

на фортепіяно світу – кладе долоні Бог.

 

У перекладі Кірконела/Андрусишина:

 

Up to the wooded peaks the warm airs rush,

And on the breezes scents of flowers linger.

Hark to the concert, when, ’mid evening hush,

On God’s pianoforte He sets his fingers!

 

У перекладі Майкла Найдана:

 

The warm summer night high on mountain crests,

wooded peaks rise up in the fragrances of many flowers.

Let us listen to the great concert in the evening as

God places his hands on the piano of the world.

 

Період середини 1960-х років був часом особливої активности в дослідженнях, зокрема й у виданнях поетової спадщини обабіч океану. У 1966 і 1967 роках вийшли друком три книжки його поезій: у Чехословаччині, Україні та США. Остання із цих книжок, яку впорядкували Святослав Гординський і Богдан Рубчак, до 1998 року залишалася найповнішим виданням творів поета. Рубчак також був автором чи не першого розлогого наукового дослідження Антоничевих віршів, яке з’явилося 1964 року3

Проте після активних досліджень спадщини поета в середині 1960-х настав період приблизно десяти років, коли з’явилося дуже мало серйозних публікацій про Антонича, причому (із дуже різних соціополітичних причин) і на Заході, і в країнах соціялістичного блоку.

Те саме стосується англомовних публікацій: після антології Андрусишина та Кірконела на наступні англомовні переклади або інтерпретації Антоничевих віршів довелося почекати аж до другої половини 1970-х років. Зате в період від 1976 до 1981 року вони поширилися далеко поза межі українських еміґраційних громад. Спершу в двотомнику «Modern Slavic Literatures: A Library of Literary Criticism» (1976) у присвяченому українській літературі розділі серед текстів про тридцять двох авторів з’явилася невеличка, але змістовна компіляція уривків критичних оцінок поезії Антонича, в яких англомовний читач міг знайти деякі погляди про загальний характер його творчости. Тут був фраґмент есею Ярослава Рудницького із твердженням, що Антоничеву поезію не можна вмістити в рамки якогось одного конкретного літературного напрямку, позаяк, мовляв, він «такою ж мірою “модерніст”, “символіст” та “клясицист”, <…> як і “неоромантик” чи “імпресіоніст”», а водночас із чітким приєднанням поета до специфічного філософського вчення, позаяк: «З другого боку, Антонич-мислитель безперечно вписується в одне із відгалужень екзистенціялізму, яке започаткував К’єркеґор і яке знайшло остаточне формулювання у Ясперса». Черговий критичний голос: уривок із передмови Миколи Неврлого до пряшівського видання віршів Антонича, зосереджений на темі поетового «імажинізму», насамперед у збірці «Три перстені», оскільки в пізніших збірках критик вбачає елементи сюрреалізму та інших західних течій. Далі, Святослав Гординський у фраґменті передмови до американського видання Антоничевих творів береться заперечити думку про його відчуженість від реалій світу, наводячи приклади (щоправда, лише з молодечої збірки «Привітання життя»), в яких відбилися тогочасні політичні події, а Антоничеву відданість принципові «чистої поезії» він пояснює реакцією на примусову політизацію літератури в совєтській Україні в 1930-х роках, не згадуючи, що далеко більший вплив на принципову поставу Антонича могла мати ідеологізація галицької літератури міжвоєнного періоду, лише здійснювана в рамках іншої ідеології. А в останньому уривку Д. Козій полемізує із Дмитром Павличком, який у передмові до совєтського видання висловив погляд про матеріялістичний світогляд Антонича, наголошуючи три виміри його поетичної візії: «демонічний, трагічний і божественний».

Пізніше, того ж 1976 року, з’явився есей «Antonych: Intimations of Mortality (A discussion concerning five poems)», перевиданий як «Медитації смерти» у збірнику «Весни розспіваної князь» (Київ, 1989), аспіранта україністики в Гарвардському університеті Олега Ільницького. У цій невеликій, але цікавій студії тоді дослідник-початківець (а нині професор Альбертського університету в Едмонтоні і, зокрема, автор уже класичної монографії «Ukrainian Futurism 1914–1930: A Historical and Critical Study») аналізував символ «перстеня» в чотирьох віршах зі збірки «Три перстені» й одному вірші, не друкованому за життя поета і залишеному поза збірками. Розглядаючи цей непрозорий і нелегкий для розуміння символ в Антоничевій творчій концепції, Ільницький виводить прихований вимір змісту: питання поетового морального ставлення до творчости та й до культури загалом. Аналізуючи контексти, в яких Антонич уживає і поєднує символи перстеня, місяця або ж плода-овочу, дослідник доходить висновку, що

поетичне «я» Антонича балансує на межі між невинністю молодости та станом провини дозрілого віку. І, як у християнському понятті гріха, основу проблеми являє знання («забажалось менінараз чогось незнаного»), яке для Антонича синонімічне з мистецтвом. <…> Стає ясним, що мистецтво (символізоване словом або плодом-овочем) є актом гріха, куштування плоду знання [добра і зла], що веде до духовної смерти.

У такому сенсі Ільницький інтерпретує Антонича як, у принципі, прямого спадкоємця культури раннього модернізму. Полеміка із цією статтею та продовження дискусії про суть символу «перстеня» з’явилися згодом у майже недоступній рецензії Василя Ніньовського «Antonych’s Mysterious Persten’ and Number Three», надрукованій окремим примірником у Мюнхені.

Утім, найважливішою подією у процесі поширення поезії Антонича в англомовному світі стало видання першої збірки перекладів поета «Square of Angels» у 1977 році. Ця збірка з’явилася передовсім завдяки поштовхові й організаційним зусиллям Богдана Бойчука, який зацікавив Антоничевою творчістю двох американських поетів, Марка Радмена та Пола Несмера, склав для них підрядники, переконав Богдана Рубчака написати передмову та ще й зорганізував видання у видавництві «Ардис» в Ен-Арборі, штат Мічиґан.

В залученості до цього видання членів Нью-Йоркської групи, Бойчука і Рубчака, не було ніякої несподіванки; натомість участь американських поетів Радмена і Несмера інтриґувала. Обидва літератори колись були студентами визначного американського поета Стенлі Кюніца, із яким приятелював Бойчук, а після роботи над перекладом Антонича обоє зацікавилися іншими слов’янськими поетами і перекладали їхні твори. Марк Радмен, який народився 1948 року в Нью-Йорку, нині є автором семи поетичних збірок і трьох книжок есеїстики. Він професор Нью-Йоркського університету і лавреат низки нагород і стипендій, серед іншого премії Національно-о кола книжкових критиків за збірку «Rider» (1994). Після віршів Антонича він згодом переклав поезії Боріса Пастернака (цю його працю вшановано премією Макса Гейворда) та Збіґнєва Герберта. Другий учасник видання, поет і юрист (нині партнер у юридичній фірмі «Ґудвін Проктер» у Бостоні) Пол Несмер, народився 1950 року в західноамериканському штаті Ореґон. Від ранніх 1970-х він мешкав у Нью-Йорку і вчився в Колумбійському університеті. Він має дві поетичні збірки та численні журнальні публікації, окрім перекладів із Антонича, брав участь у виданні збірки перекладів Івана Драча «Orchard Lamps» («Світильники саду»), яку редаґував Стенлі Кюніц.

Книжка «Square of Angels» містить переклади 49 Антоничевих віршів, складених, за зразком структури пізніх збірок поета «Книга Лева» та «Зелена євангелія», у «розділи» (разом із вступним «Запрошенням») і «ліричні інтермецо». Вибір віршів для цього видання доволі репрезентативний для зрілої творчости поета, позаяк містить багато найцікавіших віршів з усіх його збірок, окрім лишень дебютного «Привітання життя» та не виданого окремою збіркою за поетового життя циклу релігійних віршів «Велика гармонія». У передмові до збірки «Antonych Grows. The Grass Grows», накресливши загальні контури життєвого шляху поета, Богдан Рубчак намагається описати творчу еволюцію Антонича, вдаючися до хронологічного обговорення його надрукованих збірок. У загальній характеристиці поета Рубчак великою мірою подає сконденсоване підсумування ідей, які він висловив раніше у згаданому україномовному есеї «Міти метаморфоз у поезії Антонича». Загально беручи, він інтерпретує Антонича як поета «Орфічного», глибоко пов’язаного з природою і зосередженого в поезії на мітологічному й мітотворчому вимірах. За Рубчаком, у зрілий період творчости поета (за винятком незавершеної, посмертно виданої збірки «Ротації») в його віршах «голос землі промовляє безпосередньо», а «основним імпульсом, що творить основу його <…> двох збірок “Книга Лева” і “Зелена Євангелія”, є пошук тотальної Орфічної уніфікації». На думку критика, «остаточна єдність в Антонича – це подружжя небесного і підземного [світів]», і поет досягнув цієї єдности в «завершальному акорді»: у вірші «Дім за зорею», який «висловлює єдність землі та обрію, близькости й віддалености, трансценденції та іманентности. Та насамперед він виражає єдність поезії та світу».

Либонь, добрим початком для обговорення важливости й цінности збірки «Square of Angels» може бути бодай побіжний погляд на критичні відгуки на неї. Першим таким відгуком була рецензія Олега Ільницького у «Journal of Ukrainian Studies», рецензія загалом критична, яка, попри визнання важливости видання4, зосереджується на його слабких місцях і технічних ґанджах.

Отож в оцінці передмови Ільницький критикує не досить вичерпні, на його думку, для американського читача, незнайомого із контекстами української історії та культури, пояснення деяких аспектів Антоничевої біографії (приміром, факт, чому його перші поетичні спроби були польськомовні) і передовсім нечітке окреслення, яке дає Рубчак, терміна «Орфічний поет», який, за Ільницьким, якраз і був би вельми «переконливим» у випадку Антонича, якби автор передмови насвітлив його «в контексті сучасних наукових інтерпретацій». В оцінці якости перекладів рецензент вказує на надто часті відхилення перекладів від змісту першотворів (наприклад, у вірші «Площа янголів»), а також на проблеми з переданням урочисто піднесеного тону віршів Антонича мовою, яка містить надто численні жарґонні елементи, і на труднощі перекладачів у відтворенні мелодії та ритму його поезії, зокрема у віршах, побудованих на коротких рядках. Він визнавав, що найкращих результатів перекладачі досягнули у пізніх Антоничевих віршах зі збірки «Ротації», та й загалом оцінював збірку як «крок у правильному напрямку» в процесі донесення шедеврів української поезії до неукраїнського читача.

Погляд на цю збірку з іншої перспективи містить стаття американського поета Пола Пайнса «Слухаючи очима, бачачи вухами: Підмісячне життя Богдана Ігоря Антонича». Уродженець Нью-Йорка Пайнс є нині шанованим поетом і прозаїком, автором семи збірок поезії, двох романів і книжки спогадів, а також перекладачем із латиноамериканської поезії. Вже в час написання рецензії на збірку «Square of Angels» він був визнаним поетом і лавреатом премії Капса штату Нью-Йорк (1976). Пайнсова рецензія є відгуком фахового неукраїнського читача, який, не знаючи української мови і не бувши спроможним зіставити переклади з ориґіналами, зосереджується на враженні від перекладів як самостійних поетичних текстів і намагається виснувати на їх основі уявлення про Антонича як поета. Крізь призму перекладів у збірці «Square of Angels» Пайнс, як і Рубчак, інтерпретує Антонича як поета «Орфічного», уточнюючи, що він «Орфік постфройдівський», насамперед налаштований на відчуття та висловлення «того, чим ми є, самі цього не знаючи». Із цієї перспективи він сприймає Антонича як поета, співзвучного із сучасниками в Західній Европі, радше ніж із поколінням «Орфічних» модерністів початку XX віку, як-от, скажімо, Райнер Марія Рильке. Для Пайнса Антонич «ближчий до зачаклованого місяцем Льорки, ніж до холодноокого Єйтса». Пайнс вражено перераховує численні метаморфози ліричного «я» Антоничевих віршів, як воно проникає в глибину культурної традиції й далі: в гущавину природних надр, у провалля часу, саму суть речей. Для нього Антоничпоет особливий насамперед здатністю відчувати й передавати «нечутну музику» світу, і він порівнює поета з пам’ятником співака у вірші «Площа янголів», який «двісті літ співає зорям золотим», пишучи: «Антонич-поет стоїть, як і його альтер-еґо, кам’яна статуя, під зорями, на службі нечутній музиці предметів навколо нього».

У підсумку рецензії, описуючи свої враження від читання Антоничевої поезії, Пайнс пише:

Читаючи [збірку] в затишку моєї студії, я був приголомшений психологічним масштабом цього поета, його метафізичною інтимністю, і я дивувався, чому це я ніколи не читав його раніше… Чому поетичний інтелект Східної Европи залишається здебільшого невиявленим [в англомовному світі. – М.Р.С.], коли він має таких поетів, як Антонич? Але тепер ми маємо «Square of Angels» і можемо насолоджуватися.

І хоча Пайнс, як і Ільницький, висловлює деякі критичні зауваги щодо перекладів, а зокрема щодо їхньої недостатньої іноді «економії слова», він завершує рецензію похвалою:

Радмен, Несмер і Бойчук схопили й передали майстерно витончену та складну ідіоматику Богдана Ігоря Антонича до тієї міри, що я зміг чути крізь його зір і бачити крізь його слух. І як Деґа перед картинами Мері Касат, я міг шепотіти: «Ах, нарештієхтось, хто відчуває так, як я відчуваю…» І це, на мою думку, найосновніше.

Загальна похвальна оцінка збірки «Square of Angels», яку дав Пол Пайнс і якої суттєво не заперечують критичні зауваги Олега Ільницького, адекватно віддзеркалює значення цієї збірки у популяризуванні Антонича в англомовному світі. Попри вади видання й попри те, що для серйозніших дослідників Антоничевої творчости його аж ніяк не достатньо, воно доволі успішно змогло ознайомити з нею зацікавлених англомовних любителів поезії. Аж до 2010 року, коли з’явилася повніша і, великою мірою, досконаліше підготована й видана книжка «The Essential Poetry of Bohdan Ihor Antonych: Ecstasies and Elegies», яка містить велику добірку Антоничевих віршів у перекладах Майкла Найдана, «Square of Angels» була недосконалим, але вартим уваги і доволі-таки ефективним «репрезентантом» Антонича в англомовному світі. А деякі переклади досі є якщо не найкращими, то бодай рівноцінно адекватними спробами пересадити напевно неперекладну в своїй суті Антоничеву поезію на англомовний ґрунт. За приклад можна взяти бодай же фраґмент перекладу вірша «Шість строф містики» зі збірки «Книга Лева»:

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,

з проколотого боку неба ллється світло.

Горою ятряться ще рани з зір тернових,

ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

 

Night falls like a cloak from Christ’s shoulders,

Light pours from heaven’s pierced side.

Above, the wounds of thorny stars are burning,

Below, fog washes the feet of the dawn.

(«Six Stanzas of Mysticism», переклад Пола Несмера)

 

The night slipped down like the cape from Christ’s shoulders,

from the pierced side of heavens light pours out.

The wounds of thorny stars on the

mountain still fester, and from beneath

The gloom will wash away the fully bloomed bare feet of the day.

(«Six Strophes of Mysticism», переклад Майкла Найдана)

Доволі закономірно, наступним етапом популяризації Антонича в англомовному культурному просторі (і водночас завершенням, умовно кажучи, першої, описаної тут фази цього процесу) стала літературознавча студія, в якій зроблено спробу осмислити його поезію в ширшому культурологічному контексті – насамперед слов’янських літератур, але не тільки. Йдеться про вже згадану компаративістичну розвідку Богдана Рубчака під заголовком «Reveries of the Earth: Three Slavic Versions» (що його у книжці «Весни розспіваної князь» незнати чому перекладено як «Поетичне бачення землі: три слов’янські варіянти»). У цьому вельми цікавому есеї Рубчак не тільки аналізує спільні риси поетичних візій і методів трьох видатних (в усіх випадках тісно пов’язаних з Україною й українською культурою) слов’янських поетів: російського Вєлєміра Хлєбнікова, українського Антонича та польського Єжи Гарасимовіча, але й звертає увагу на деякі суттєві відмінності між характерами їхніх «марень землі».

Беручи найзагальніше, Рубчакова інтерпретація суті творчих манер трьох названих поетів базується на філософії поезії Ґастона Башляра. Із елементів Башлярової теорії, які мають важливу функцію в Рубчаковому тексті, можна назвати концепцію «притаманного елементу поета» (твердження, що основна система образів у багатьох поетів пов’язана з одним із чотирьох елементів: земля, вогонь, вода і повітря) та поняття «валоризації» (фр.: valorisation) у поезії, себто процесу, в якому поетичні слово й образ руйнують наші завчені уявленняперцепції певного предмета чи явища, заперечують конвенціональні асоціяції щодо нього, щоби згодом, мовляв, «наново уявити його краще». І саме оте прагнення до «валоризації» речей і явищ через поетичну творчість Рубчак уважає основним творчим стимулом трьох поетів (і, між іншим, обґрунтовує цим твердження про другорядність імажиністичної традиції в Антоничевій творчості). Принцип «валоризації» визначає, на його думку, суть ставлення поетів до природи, яке полягає в переосмисленні, «переуявленні» природних явищ та процесів із метою «уявити їх наново краще». Рубчак обговорює шлях того «переуявлення» природи через повернення у творах трьох поетів до стану дитинства і до притаманної дитячій психіці або ж психіці первісної людини перцепції навколишнього світу через «марення» (reveries). Цей шлях, крізь магічну призму дитячої або примітивної психіки, веде кожного з поетів у царину міту й мітотворчости, тісно пов’язаних у кожного з них зі слов’янськими язичницькими традиціями. В усіх трьох поетів, а особливо в Хлєбнікова й Антонича, за ключовий елемент цієї мітології Рубчак уважає поняття «праслова» і пошук, крізь поетичну творчість, шляхів до наближення людини до тієї позачасової суті.

У контексті Башлярової концепції «притаманного елементу поета» Рубчак уважає трьох поетів «по суті, поетами землі», проте «Антонич є поетом її глибин і надрів, Гарасимовіч – її поверхні ([оскільки] уявлення матеріяльного характеру найменш помітні в його творах), а Хлєбніков – її висот…». А наприкінці есею, розширюючи поле своїх роздумів на інших споріднених поетів із кожної з трьох культур: від «батьків» (Болеслав Лесьмян, Павло Тичина чи Алєксандр Блок) до «братів-сестер» (Володимир Свідзінський, Тадеуш Новак) та «дітей» (Маріна Цвєтаєва, Емма Андієвська, Ігор Калинець тощо), – літературознавець підсумовує свій аналіз твердженням, що

могутнє слов’янське підґрунтя поетів дозволяє нам, либонь, говорити про неповторний, чисто слов’янський «напрям» у модерній поезії, частково аналогічний до «неоромантичної» модифікації сюрреалізму в іспанській поезії або в Дилана Томаса (поета, який, зрештою, виявляє чітку спорідненість з Антоничем) або ж у сучасного американського поета Роберта Блая, та однак «напрям», який, урешті-решт, не вкладається в жоден з уже вироблених ярликів.

Закінчивши умовно тут визначену «першу фазу» процесу видання й осмислення Антоничевої творчости в англомовному культурному просторі, Рубчаків есей вдумливо й авторитетно ввів цю творчість у ширший культурологічний контекст. Друга фаза пересаджування творчости українського поета з Лемківщини на англомовний ґрунт розпочалась у другій половині 1990-х років під потужним впливом молодших дослідників із Польщі та України, а найбільше англомовних перекладів, разом із виданням двох окремих поетичних книжок, здійснив критик і перекладач, професор Університету Ла Саль у Філадельфії Майкл Найдан. Проте та друга фаза й пізніші англомовні видання і студії Антонича заслуговують на окреме обговорення в іншій статті.

  • 1.Упорядником і перекладачем першої антології, «Die ukrainische Lyrik 1840–1940» (Вісбаден, 1955), був Ганс Кох, який умістив у ній (с. 122) власний переклад Антоничевого вірша «Різдво». Упорядником другої антології, «Weinstock der Wiedergeburt. Moderne ukrainische Lyrik» (Мангайм, 1957), була дружина Ігоря Костецького Елізабет Коттмаєр, яка подала свій переклад Антоничевого «Золотоморя» (с. 18).
  • 2.Prince Ihor’s Raid Against the Polovtsi. Translated by Rev. Paul C. Crath; versified by Watson Kirkconnell. Saskatoon: The P. Mohyla Ukrainian Institute, 1947.
  • 3.Богдан Рубчак, «Міти метаморфоз у поезії Антонича», Слово, Збірник 2, Нью-Йорк, 1964, с. 128–154.
  • 4.Ільницький визнає, що цей «невеликий, скромний томик заслуговує на нашу серйозну увагу. Позаяк, хоча він не може заспокоїти потреб серйозних дослідників Антонича, він передасть англомовному читачеві деякі аспекти того, що зумовлює важливість постаті Антонича в українській поезії…».
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі