Алхімія перекладу, або Чорне створіння під вишитими ковдрами

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
359 переглядів

Який сенс у запізнілому перекладанні українською класичних текстів світової літератури, з якими українські шанувальники певного видатного автора вже давно ознайомилися в російській версії або в ориґіналі? Сенс, звичайно, є, бо якщо тексти й справді класичні, ними цікавитимуться й наступні покоління українців, які вже матимуть українські версії. Класичні книги час від часу перевидають, і перевидання є ніби новим імпульсом перечитати великого автора. Тож з’ява української версії є своєрідним «перевиданням». Але, враховуючи реальну українську національну специфіку, коли навіть ті двомовні читачі, які охоче читають українську сучасну літературу, традиційно читають світову по-російськи, дуже важливо, щоб український переклад був кращим за переклад російський. Це нелегке завдання для українського перекладача. Особливо для того, хто взявся не за текст сучасного літпроцесу, а за класичний твір. Російська школа перекладу, особливо в радянські часи, перебувала на достатньо високому рівні. Українська школа перекладу, попри значно менш сприятливі умови, також мала добрий рівень. Проте російський перекладацький доробок у багато разів перевищує український кількісно, тож проблема перекладу українською, який був би кращий за російський, сьогодні в Україні є дуже актуальною. Тому для українського перекладача доречним буде не профанне «завдання», а сакральне «місія».

Постає питання: а що значить кращий переклад? Здавалося б, головним, якщо не одиноким критерієм якости перекладної версії є її відповідність ориґіналові. Але будь-який іншомовний текст припускає у будь-якій мові не один, а декілька адекватних способів відтворення! Недарма в українській перекладознавчій термінології прижилося поняття «перекладна версія», яке навіть лексично містить у собі множинність: версія не буває одна. Це очевидно щодо перекладу поезії, але й щодо перекладу прози так само. Бо особистість перекладача, який добирає слова й будує фрази саме так, як, на його думку, зробив би той автор, аби він писав цією мовою, відіграє у творенні перекладної версії вирішальну роль. Як і особистість читача, який мимоволі оцінює якість перекладу бодай тим, що читає перекладну книжку або відкладає її. Із таких позицій якість перекладу можна трактувати як щось смакове, а de gustibus non est disputandum. Тож ті критерії, за якими варто оцінювати якість перекладу, виділити нелегко, а то й узагалі неможливо. Принаймні такі критерії, які задовольняли б усіх. Попри те, що існує солідна кількість перекладознавчих праць, призначених узагальнити попередній досвід, кожен новий перекладений твір є унікальним, і весь той досвід до якого не застосовний або застосовний не вповні. Тож кожен перекладач наново прокладає стежки в неходжених хащах. На «суді» над тим чи тим перекладом «кримінальний кодекс» не застосовний, суд відбувається «за прецедентами». Проте добрий перекладач сам творить «прецедент», який полегшує роботу тим, хто прийде після нього.

А якщо говорити про оцінювання перекладів в Україні, то таких критеріїв сьогодні навіть ніхто й не виробляє, і перекладознавчі праці існують окремо від практики й критики перекладу. Навіть за СРСР ситуація була кращою. Для того, щоб оцінити переклад, варто для початку ґрунтовно ознайомитися з ориґіналом, а це вельми тяжка праця навіть для тих критиків, які добре володіють мовою ориґіналу. Деякі сучасні російські видавництва й досі, діючи в рамках високих вимог до якости перекладного твору російською, крім перекладача, наймають іще й фахівця, який звіряє переклад із ориґіналом. І перекладача не дискваліфікують, якщо звірювання виявляє припустиму кількість помилок. Радше дискваліфікують «звірника», якщо помилок не виявлено зовсім. Українська так звана критика перекладу фіксує увагу винятково на пошуку фактичних помилок, і весь її патос зосереджується на процесі, який здобув назву «виловлювання бліх». І це зрозуміло: тут і критеріїв виробляти не треба – помилка є помилка. Значно важче з’ясувати, чому в тексті, де нібито більш-менш дотримано букви перекладу, втрачається його дух.

А фактичні помилки – це проблема не лише власне перекладача, але й усього видавничого процесу. Досвідчений редактор перекладної книжки одразу відчує неправильно переданий зміст, запропонує перекладачеві ще раз зазирнути в ориґінал. Але таких редакторів дуже мало, і в українському видавничому процесі перекладач здебільшого залишається сам на сам із майбутніми читачами і критиками, які вихоплюють лише окремі моменти, що, можливо, не є аж такими сутнісними для тексту загалом. Іноді дрібні помилки стрибають у текст не через незнання мови, а в результаті завеликого напруження, яке виникає в процесі перекладу важкого тексту, а саме таким найчастіше буває класичний твір. Про це детальніше трохи далі.

Але сутність критики перекладу мала би полягати в тому, чи зберіг автор інтонацію твору, його ауру, поетику й поезію, а також його глибинну символіку. Бо бувають помилки, грубіші за фактичні, помилки не від недостатнього володіння мовою ориґіналу, а помилки від недостатнього знання культурного контексту твору, що його перекладають, помилки від незнання сакрального підґрунтя великого тексту. А саме це є тим, у чому особливо важливо не схибити. Бо чи не зумовлює магію великих текстів саме те, що в них неявно вибудовується особливе світобачення, яке спирається на струнку філософську, релігійну чи магічну систему, яка неявно присутня в творі й котрої профани не бачать, але яку неодмінно має бачити перекладач?

Тож спробуймо бодай побіжно проаналізувати переклад одного дуже важливого твору французької літератури XX сторіччя і на прикладі цієї перекладної версії проілюструвати щойно означені проблеми: фактичні помилки, помилки стилістичні й лексичні, через які губиться парадоксальна точність думки ориґіналу, і незнання або, скажімо, недостатнє знання символічного підґрунтя твору.

* * *

Видавництво «Пульсари» в рамках програм французького та бельгійського фондів підтримки випустило в світ «Твори» Марґерит Юрсенар. Перекладачем, автором передмови, післямови та приміток до видання є Дмитро Чистяк. За цю працю він отримав премію «Сковорода» французького посольства. Щойно перед тим Дмитро Чистяк отримав перекладацьку премію у Бельгії. Він також є лавреатом премії Олеся Гончара і багатьох інших премій. Список нагород 25-річного літератора чи не довший за список його праць. Тож сумніватися у найвищих якостях усього, що створив Дмитро Чистяк, здається безпідставним, ба навіть злочинним.

Проте і в мене є своя мотивація. Було сказано, що читати текст ориґіналу з метою прорецензувати переклад – справа дуже обтяжлива, і на це мало хто йде. Але якщо ориґінал уже давно й не раз прочитано, якщо оцінено російський переклад, то чи не буде злочинним не скористатися цим знанням, щоби бодай зробити спробу оцінити український переклад улюбленої письменниці в просторі, де перекладів по-справжньому не рецензують?

Серед творів Марґерит Юрсенар, українські переклади яких випустило видавництво «Пульсари», є роман «L`OEuvre au Noir». Він став моїм улюбленим іще наприкінці 1980-х, і по-російськи я його знаю мало не напам’ять. Російською «L`OEuvre au Noir» переклала нині вже покійна Юліана Яхніна, давши йому назву «Философский камень». (Про назву цього твору – французьку, російську й українську – та й про переклад назв як окремий пункт теорії й практики перекладу буде сказано більше.) Ориґінальний текст Марґерит Юрсенар важкий не тільки синтаксично, проблема полягає в тому, що він дуже стислий і навіть у якомусь сенсі мінімалістичний, проте дуже насичений смислами, а подекуди й символами. Тож, будучи й сама практиком перекладу, розумію, що кожен абзац, кожна фраза такого тексту буквально береться з боєм, як маленька фортеця. І помітних перемог, як і зримих поразок перекладача так багато, що їх аналіз тягне на перекладознавчу працю, яка буде довша за роман і дуже втомить читачів. Тому спинімося лише на декількох аспектах, які, однак, можна вважати репрезентативними і для цієї української версії, і для практики й теорії перекладу загалом.

Свого часу Юліана Яхніна обрала для російської версії «L`OEuvre au Noir» стиль російської класичної літератури XIX сторіччя навіть на рівні лексики. (Наприклад, fête вона воліє відтворювати як «празднество», а не як «праздник».) Звідси деяка пишномовність російської версії, її багатослів’я, зумовлене не лише тим, що російські фрази завжди помітно довші за французькі. Але звідси й читабельність російського «Философского камня», його магічна плинність, що є дуже важливим, оскільки ще й суто фонетично допомагає читачеві перетравлювати роман, переобтяжений смислами. Дмитро Чистяк теж іноді досягає такої ж або майже такої ж читабельної плинности тексту, але не завжди. Частіше читач натрапляє на слова, які є не зовсім доречними для контексту роману. Скажімо, протягом усього тексту перекладач зловживає зневажливим словом «людці», хоча в ориґіналі завжди звичайнісіньке gens, люди. Очевидно, перекладач щось таки мав на увазі, населяючи свій текст людцями, але його задум залишився незбагненним. Не думаю, що поетика Марґерит Юрсенар вимагає перекладати просте французьке jeune femme українським «молодиця» [Твори, с. 25]. Так, український переклад знав прецеденти, коли такого роду «нострифікація» адекватно відтворювала европейські реалії, але треба мати хист Миколи Лукаша, щоб не передати з цим куті меду. «Котляревщина», за умов вправного її застосування, може бути доречною для іронічних, ґротескових творів. У «L`OEuvre au Noir» зовсім інше інтелектуальне наповнення, без гумору, без постмодерної гри. Так само й нейтральне vieil homme не варто перекладати зневажливим «стариган» [31], особливо якщо йдеться про мало не святого старця Симона Адріансена.

Іноді український перекладач також удається до багатослів’я, додаючи до українських фраз стилістичні фігури, яких немає в ориґіналі. Просте французьке речення Henri-Juste et sa femme aimaient a exhiber cet enfant tout neuf qui les rajeunissait (Анрі-Юст і його дружина любили демонструвати свою малу дитину, яка молодила їх) Чистяк перекладає: Анрі-Юст із дружиною ой як полюбляли показувати на людях це немовля – присутність його ніби відмоложувала батьків. Звісно ж, перекладач має право на такі викрутаси, але чи сприяють вони відтворенню духу роману Юрсенар? Особливо фальшивить начебто простонародне «ой як» [45] – у стилістиці Юрсенар простомовлення немає зовсім.

А ось іще один навмання вихоплений фраґмент [153], де перекладач також виявив непотрібне багатослів’я, яке серйозно спотворює ориґінал. Фразу … elle l`avait rejoint dans le grand lit de la chamber haut avec une sereine impudeur d`epouse, що дослівно перекладається: вона приходила до нього у велике ліжко в кімнату нагорі зі спокійною безсоромністю дружини, Чистяк перекладає так: потому ж повагом припливла до нього в кімнату з високою стелею й великим ліжком і як дружина, без запалу, але також без зайвої скромності поєднувалась із ним. Коментарі, як-то кажуть, зайві.

Подібних дрібних моментів в українській версії «L`OEuvre au Noir» чимало. Але не ці неоковирності є головною вадою перекладу. Попри дуже добре володіння французькою мовою, Дмитро Чистяк напустив в українську версію «L`OEuvre au Noir» декілька відвертих «бліх». На с. 84 літнє подружжя Фуггерів (ось де справді без запалу) лежить під вишитими ковдрами. У заможних купецьких будинках тієї доби й справді гаптували все підряд. Але в ориґіналі draps bien bordés, а не brodés, тобто не вишиті, а, скоріш за все, підіткнуті під матрац. Звичайно ж, Дмитро Чистяк знає слово bordé так само, як і brodé. Приклад – ілюстрація того, наскільки нелегкою є робота перекладача, коли й добре володіння мовою іноді дає збої. А на с. 285 маємо «волосинки на спині й на зап’ясті стали сторчма». В ориґіналі les poiles des poignets et du dos des la main se dressèrent, дослівно волосся на зап’ястях та на спинках рук, для перекладу найкраще підійде просто «на руках». Та й corde в цьому ж абзаці двома рядками вище варто було б перекласти як струна, а не як линва. Якщо в людини щось обривається всередині, то це радше струна, а не канат, мотузки чи линва, слово, яке дуже полюбляють усі українські перекладачі, вбачаючи в ньому якусь дуже вишукану українськість.

Російською наведені моменти перекладено адекватно. Тож декілька слів про роль наявности російського перекладу в ситуації творення запізнілого перекладу українською знакових текстів світової літератури. Виникає велика спокуса саме з російської й перекладати, лише для годиться зазираючи в ориґінал, тим більше, якщо російський переклад якісний (таке буває далеко не завжди). Це робили й роблять навіть дуже поважні українські перекладачі, і сліди російського бачення можна повиловлювати в багатьох українських перекладних юшках різного рівня стравности. (Я вже не кажу про випадки, коли деякі видавництва свідомо замовляють переклади світової літератури через російську, але то інша розмова.) У випадку «L`OEuvre au Noir» відчувається, що Дмитро Чистяк російським перекладом не послуговувався, але якраз тут мимоволі думаєш: а може, було б краще, аби зазирнув?

Утім, деякі моменти у Чистяка відтворено краще, ніж у Яхніної. Вочевидь, фламандське ім’я Анрі-Юст є адекватнішим за французьке АнріЖюст у російській версії. Чи чернець зветься Кіпріан, чи Сіпріан? Пофранцузьки він напевне був би Сіпріан, але дія відбувається в Брюґе. Тут уже справа не принципова, хоча переклад власних назв – також річ важлива. Але є й безсумнівні голи, які Чистяк забив у ворота Яхніної і які визнає будь-який арбітр. На с. 263 певне багатослів’я пішло перекладачеві на користь для адекватного передання сенсу французької фрази: не лише Бенедикту бачив він голою на смертному одрі – оголив і її, вгадавши смертний гріх, боягузтво, яке багачка носила в собі. Російською цю важливу для тексту фразу перекладено із втратами смислів.

Проте «L`OEuvre au Noir» це той роман, де всі фрази є важливими. Напевно, Чистяк не мав якоїсь свідомої стилістичної настанови у створенні своєї версії роману. Іноді він намагається імітувати барокову мову, вводячи в текст якісь химерні рідковживані слова. В ориґіналі роману, хоча й дія відбувається в XVI сторіччі, немає архаїзмів. Роман написано сучасною французькою, якою авторка майстерно відтворює і фламандську говірку ткачів у Брюґе, і мову, якою спілкувалися Бенедикта і Марта в Кельні, і латину, якою, імовірно, Зенон спілкувався з Пріором та з Бартоломе Кампанусом, а також інші мови та говірки.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі