Аґресія наготи

Листопад 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
20
630 переглядів

У нині відомому на весь світ Театрі імені Станіслава Іґнація Віткевіча (Teatr Witkacego) з курортного польського Закопаного я вперше побачив на сцені голу акторку. Літня рубенсівської фактури жінка лише в прозорій чорній фаті грала фею у шекспірівській п’єсі «Сон літньої ночі». Ніяковість за якихось кілька хвилин заступив захват від доречности режисерського прийому в образній стихії постановки. Це було 1989 року. Потім, коли щороку бував на різноманітних театральних фестивалях і бачив роздягання жінок, існування голих на сцені, це нерідко викликало відчуття недоречности, роздратування від використання публічної наготи просто задля моди. Трендом останніх років стало роздягання чоловіків. 2000 року Чеський культурний центр привіз до Києва театральну групу, що утворилася з шахтарів, які залишилися без роботи. У залі театру «Сузір’я» на вісімдесят місць роздягнені чоловіки зовсім не спортивної статури розігрували історію за циклом гумористичних карикатур Мартіна Велішека «Лижники». Абсолютна природність їхнього існування зробила наготу античною. Голі лижники на уявних засніжених горах асоціювалися з рерихівською картиною «На вершині».

З усмішкою наготу було подано у лондонському малобюджетному мюзиклі «Голі хлопці співають» («Naked Boys Singing»). Професійному співакові, якому, попри чудові вокальні дані, не вдається влаштуватися за фахом, спадає на думку співати голим. Такий собі протест проти «жирних» оперних солістів. Він оголошує набір до своєї співочої команди. Приходять і ті, кому цікавіше роздягнутися, ніж співати, і ті, хто готовий на все заради сценічної кар’єри. Врешті хор голих завойовує симпатію співом, їхній відчай оголення виправдовується визнанням без одягу, макіяжу, хламид запозиченого авторитету.

На минулорічному Амстердамському фестивалі у віддаленому від центру міста маленькому театрі в трюмі колишньої баржі глядачів привітно зустрічали двоє голих хлопців — акторів вистави «Body on». Зручно влаштувавши усіх, вони лягали на підлогу, засинали, і уві сні ними запановували гіперсексуальні фантазії. Вони імітували статеві акти з колонами, сходами, підлогою, балконним огородженням. Шалений ритм фрикцій позначався потом, втомою, шаленством несвідомости. Врешті вони падали поруч. Від дотику поглядів прокидалися. Наяву їхні тіла злипалися руками, ногами, вони єдиним тілом перекочувалися, повзали підлогою. Спільними подихами виструнчувалися і знову ставали дивним єством неподільности. Страх втратити її оберігав від безсоромности сновидінь, стверджував непорочність життєвої потреби одного в одному.

Дві вистави цьогорічного Авіньйонського фестивалю до акцентування наготою відчаю непорозуміння, констатації рівности, переваги краси почуттів над судомами пристрасти додали жорстокости викриття нелюдського в людині. На кожному історичному відтинку мистецтво додає до Книги плоті нових значень оголеності й наготі. Антична нагота стверджує свободу від земних вад. Гола жінка є символом землі, матері-природи. Під час різних обрядів оголення означає повернення до райського стану, в якому немає руйнівної сили часу. У греків тіло й дух єдині. Боги вітру, лісу, ріки постають у тілесній довершеності. Поклонятися їм треба не за караючу силу, а за животворну красу. У ґотичному мистецтві диявол завжди оголений. Тож янгольська нагота водночас може бути уособленням злої волі, аморальности. Самі поняття «нагий» і «голий» дуже віддалилися одне від одного, розділені одним із найаристократичніших почуттів — соромом.

Олександр Гнилицький.  Танець смерти.  1996

Американський телеканал ESPN щороку представляє глядачам відверті фотографії відомих спортсменів у проєкті «Тіла, яких ми бажаємо», аби продемонструвати красу фізичної форми. Гола ж людина нині — ніби й несповна людина. Тому оголенням принижують, оголенням торгують. Івритом святість і проституцію позначає одне слово — кодешим, бо якщо ми не йдемо до святости, наше життя є проституцією. Те саме стосується і тіла. Природне бажання глядача зустрітися у театрі з правильністю, в тому числі і через емпатію, бажання знайти, відчути, сформулювати її для себе, постановники інколи використовують із граничним цинізмом. Вистава «Що я робитиму з цим мечем» режисера і акторки Анґеліки Лідел починається виходом на авансцену римського патриція. Цей літній чоловік пильно оглядає авдиторію, скидає тогу і голий іде зі сцени, ніби промовляючи: «Геть сором!» Повз нього, без будь-якої реакції, у центр виходить жінка в сукні з блискучої луски. Виймає з барної стійки букет, наповнює келих і з п’яною сльозою викладає історію нікчемности свого життя. Із мізансцен швидко стає зрозуміло, що на ній немає білизни, на доказ чого вона виповзає із сукні і завершує монолог, помахуючи трояндами, затиснутими між сідницями. Після затемнення, мов із променів світанку, виникає гейша: вибілене обличчя, традиційна зачіска, розмальоване у білий горошок голе тіло. За нею троє вдягнених японців. Вони виконують ритуал із передаванням книги. Їхній гортанний спів накриває дзвінок, і дівчатка в шкільній формі вибігають на перерву. Наступний дзвінок вишиковує їх у шеренґу. Чоловіки з одного боку передають книгу через школярок до гейші з другого боку. Процедура повторюється декілька разів. Юнки нюхають книгу, пробують на зуб, підкидають, притискають до різних частин тіла і врешті викидають, сміючись в обличчя вчителям. Тоді під дискотечну музику роздягаються і голі літають сценою, мов метелики, пташки, підстрибують, як зайчата. Японці спантеличені, гейша застигає з книгою у простягнутій руці. Тоді чоловіки виносять на сцену восьминогів. Восьмеро дівчаток у відповідь лягають колом на підлозі і знову, насміхаючись іноземцям в обличчя, розбирають восьминогів і починають пізнавати їх так, начебто ці молюски мали стати їхніми сексуальними партнерами. Ця зоооргія з відкушуванням частин кальмарів, засовуванням їх куди можливо і небезпечно, розбиттям їх об підлогу завершується шаленством сексуальних вправ. Японці намагаються заспокоїти дівчат, але й самі впадають у божевілля плоті. Дівчата атлетично відкидають їхні залицяння. Вчителі роздягаються, але не для спокушання. Вони налітають на стіни, кидаються на підлогу, ніби вирішуючи вчинити самогубство.

Анґеліка Лідел, драматургиня, режисерка, сценограф і актриса, у театральній компанії «Atra Bilis» («Чорна жовч»), яку вона створила, намагається проникнути у глибинні сховки людської природи через красу, еротизм, смерть. Вона певна, що «все йде крізь тіло, аби досягти розуму». В основі режисерських видінь лежить моторошна історія японського студента Сагаву, який вбив і з’їв свого однокурсника, і терористичні акти, що стають буденністю. За задумом режисерки, вистава має визволити глибоко заховані в нас людиновбивчі інстинкти, перетворюючи реальне насильство у мітологічне. Демонструючи знання символіки тіла, Лідел нищить традиції її прочитання, проголошуючи війну тілу людини.

Головний режисер 70-го Авіньйонського фестивалю Іво ван Гове створив виставу «Прокляті» за адаптованим сценарієм фільму Лукіно Вісконті «Загибель богів». Заявивши ідею за півтора року до показу, попрацювавши три тижні до прем’єри з провідними акторами Comédie Française, разом із креативним партнером Яном Ферсвейфелдом він винайшов вражаючий жанр драматично-теле-документально-інтерактивного видовища. Комбінація живої гри акторів, демонстрування великих планів очей, жестів, синхронізація життя одного актора на сцені з масовкою на екрані, гра великих і загальних планів, видобування додаткових значень від зіставлення вихоплених телекамерою міміки, жестів, поз із масштабними мізансценами на кону у дворі Папського палацу XIV століття завширшки в 40 метрів справили могутнє враження. Біля лівого порталу гримувальні столики, під правим — шість трун. Жертви нащадка «сталевої» династії, яку трощить нацизм, що набирає сили, ритуально проходять свій життєвий шлях через сцену випробувань багатством, насиллям, зрадою, владою. За кожною закривається віко труни, і одну хвилину на великому екрані демонструються передсмертні конвульсії як гидкий підсумок життя. Служник висипає попіл з-під труни в кубок на авансцені. Роздягання режисер використовує як зривання масок, гриму з недолюдків, які поселилися в людських тілах. Головний герой ґвалтує свою матір за жорстокість виховання. Він зриває з неї одяг, обмащує багнюкою й обсипає пір’ям. Нацисти святкують свою перемогу, напиваючись, роздягаючись, злягаючись у пивній калюжі.

Ця ніч — ніч довгих ножів — завершується морем крові. У фіналі вистави головний герой-модератор усіх убивств цілком буденно, ніби перед прийняттям душу, роздягається на самому краю авансцени і з насолодою обсипає себе накопиченим попелом. Тоді поважною ходою піднімається на подіюм перед екраном. Освітлення спочатку перетворює його на античну скульптуру, а потім різко обертає на чорний силует, який бере до рук автомат і розстрілює публіку. Амфітеатр, змонтований із металевих станків, вібрує від звуків пострілів, і страх пронизує кожного з двох тисяч глядачів. Фізичну реакцію умасштабнює хворобливе відлуння таких частих нині терористичних актів.

Нагота, голе тіло — надзвичайно потужний художній прийом у сценічному мистецтві. Багато хто з ним просто бавиться. Але дедалі частіше він сигналізує про рівень аґресії у суспільстві, вимагає говорити про це без будь-яких застережень, прикрас, з усією можливою відповідальністю перед земним призначенням людини.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі