1989 рік і крах ялтинського режиму

Червень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
101 переглядів

Падіння комуністичного ладу в Центрально-Східній Европі було надзвичайно важливою подією в історії всього континенту*. Воно поклало край існуванню тоталітарних комуністичних систем у східній частині Европи, а як наслідок – і геополітичному поділові континенту на два опозиційні політично-військові блоки. Крах комунізму в Центрально-Східній Европі спричинили три групи чинників.

По-перше, глибока економічна, політична та військова криза совєтської імперії. Совєтські війська, розміщені в Чехословаччині, НДР, Польщі й Угорщині, не здійснили збройної інтервенції під час подій 1989 року.

По-друге, криза леґітимізації влади та криза контролю в усіх комуністичних країнах, які спричинили розподіл у межах номенклатури та зростання масової суспільної активности.

По-третє, дедалі більша економічна залежність імперії від світової системи, що проявлялася бодай у зорієнтованому на сировину експорті, швидкому зростанні боргів і технологічній відсталості. Через цю залежність складалося враження, нібито демократія та ринкові реформи були найкращим можливим виходом із кризи, а це вимагало скасування комуністичного режиму. Із другого боку, падіння комунізму саме по собі не зліквідовувало дуже вагомих відмінностей між Сходом і Заходом континенту, які виникали з різниці у темпі життя, поширенні й інтенсивності процесу модернізації.

Зміна політичного режиму не є в історії надзвичайним явищем. Упродовж перших п’ятдесяти років після Другої світової війни (1946–1996) було зафіксовано 133 випадки змін політичного режиму і в напрямку від авторитаризму до демократії, і в протилежному – від демократії до авторитаризму. Найбагатший досвід мають два континенти: Латинська Америка й Африка, в яких зміна режиму дуже часто мала збройний характер. Досвід переходу від демократії до авторитаризму знайшов узагальнення у теорії політичної транзиції, яка спочатку описувала досвід скасування авторитарних режимів і консолідації демократії в деяких країнах Латинської Америки та Південної Европи, а після 1989 року її почали використовувати в дослідженнях змін устрою в Центрально-Східній Европі.

Політична транзиція передусім передбачає збереження в суспільстві національного консенсусу, позаяк більшість громадян не піддають сумніву свою належність до національної політичної спільноти. У самому процесі транзиції можна виокремити декілька найважливіших моментів: ухвалення рішення про конкурентні вибори й відтак проведення перших таких виборів. Про успіх транзиції свідчить перша альтернація влади та «консолідація» демократичних правил гри. Із цієї загальної схеми не випливає, що всюди і завжди транзиція відбувалася в однаковий спосіб. Детальніший аналіз подій 1989 року показує, що в кожній европейській країні совєтського блоку транзиція мала інакший перебіг, і можна говорити про цілу групу центральноевропейських способів (варіянтів) переходу до демократії, хоча можна вказати кілька їхніх спільних рис, як-от мирний характер перетворень, значну роль нових суспільних рухів, які не застосовували насильства, часте, хоч і не повсюдне використання механізму круглого столу та вагомий вплив на процес перетворень суспільної еліти.

Характерною рисою політичної транзиції в Польщі на тлі інших країн совєтського блоку було існування зорганізованої та відносно масової опозиції, яка охоплювала робітників державних підприємств, об’єднаних у нелеґальну професійну спілку «Солідарність». Зростання економічної кризи та брак перспектив її подолання в межах совєтської імперії спричинили прагнення комуністів до глибшої інтеґрації Польської Народної Республіки зі світовою системою при...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі