1938

Вересень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
760 переглядів

Цьогорічного серпня світ знову перестав бути таким, як був раніше. На перший погляд, за недавній час подібні тектонічні зсуви відбувалися щонайменше двічі: 1989-го та 2001 року.

Але якщо 1989-го падіння Стіни, оксамитові революції у Східній Европі та початок кінця СРСР демократичний світ зустрів із оптимізмом як кінець Холодної війни, а атаки на Нью-Йорк 11 вересня 2001 року – нерозумінням загрози або надією на її «точковий» характер, то російська інтервенція до Грузії унаочнила страхи, які цей демократичний світ (особливо західноевропейська його частина) відганяв від себе як параноїдальні. Відчайдушно плекаючи віру в те, що раціональні міркування втримають Росію від рішень, продиктованих її імперськими мріями, західні демократії, як і 60 років тому, не змогли обмежити тоталітаризм окремо взятою країною.

Одна річ – закривати очі на деспотизм і насильство у чужій хаті, зовсім інша – бачити деспотизм і насильство на порозі своєї. Одна річ – аґресія з боку анонімного та беззастережно засуджуваного світовою спільнотою тероризму, інша – аґресія з боку країни – члена Ради Безпеки ООН. Одна річ – фундаменталізм, практично позбавлений бізнесових, політичних і медійних важелів у західному світі, інша – фундаменталізм інституційований, підпертий ядерною державою, з мережею більш-менш пристойних лобістів, фундаменталізм із більш-менш людським обличчям.

Паралелі між війною у Грузії в серпні 2008 року та вторгненням німців у Судети навесні 1938-го тим загрозливіші, що їх висловлювали незалежно один від одного різні люди у різних частинах світу (а перед цим порівнювали Росію 1990-х із Ваймарською Німеччиною). Окрім приводу нападників – як і Гітлер у Судетах, Путін у Південній Осетії захищав «своїх», в обох випадках нападники використовували евфемізми: те, що 1938 року називалося «мирна аґресія», а 2008-го – «принуждение к миру». «Територіяльне та політичне впорядкування на територіях», як це називалося у таємному протоколі до пакту Молотова–Рибентропа.

Доброю новиною є те, що нині жоден европейський достойник – навіть Анґела Меркель – не схотіли ввійти в історію як Чемберлен XXI століття.
Поганою новиною є те, що практично ніхто не сумнівається: наступна мішень – Україна.

А що ж Україна?

Дослідження, яке провела компанія pro.mova у перші дні російської інтервенції, підтвердило те, про що давно говорили люди різного ступеню адекватности. Найзавзятіші русофоби та параноїки, як виявилося, мали рацію: Росія справді веде інформаційну війну на території України. І то з мінімальними витратами та з використанням українських ресурсів. Бо за такого професійного вишколу, як в українських журналістів, чужа пропаґанда стає зайвою. Ми все робимо самі.

Понад половина використаних джерел у новинах популярних інтернет-видань – російські. Сумною була ситуація і на українському телебаченні: з одного боку більшість телеканалів намагалися витримати баланс і знайти унікальні підходи до висвітлення, але водночас некритично переймали російські супер-фрази та означення, як-от «російські миротворці». Просто тому, що не звикли критично сприймати повідомлення lenta.ru. Ситуація трошки покращала, коли минув перший шок: джерела стали різноманітнішими, а підходи – самостійнішими.

Висновок – українська авдиторія у масі своїй не розуміла значення того, що в ці дні відбулося у світі. І не було б у тому страшної біди, якби ці події безпосередньо її не стосувалися.

Що це для нас означає

Серед інших страхів, пробуджених останніми подіями у Грузії, ліберально налаштовані українські інтелектуали потерпають від побоювань знову опинитися в ґеті, в якому «своїх» треба захищати лише на тій підставі, що ті пишуть-ґоворять українською, в якому «своїх» не можна сварити на людях, бо нас і так усе життя всі оббріхували й принижували, в якому «своїм»...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі