Навіґація за темами

Як користуватися
Френк Капра казав: «Кіно – це хвороба». Я підчепив цю хворобу дуже рано. Я відчував її щоразу, як наближався до каси – з мамою, батьком чи братом. Ти заходиш у двері, ступаєш на товстий килим, проминаєш стійку з попкорном, що неймовірно пахне, – потім рушаєш до білетера. А далі в деяких старих кінотеатрах були ще одні двері з невеликими віконцями, й ти краєм ока бачиш, що там, на екрані, діється щось дивовижне, щось незвичайне. І коли ми входили, для мене це було наче потрапляння в сакральний простір, у якесь святе місце, де світ довкола мене, здавалося, поставав пересотвореним і зіграним. Що такого було в кінематографі? Чим він був такий особливий? Думаю, за всі ці роки я знайшов для себе декілька часткових відповідей на це запитання. Насамперед, це – світло.

Наш ньюзлеттер

Отримуйте розгорнуті анонси нових чисел часопису «Критика», повідомлення про новинки видавництва і Інституту Критики, наші заходи та про нові публікації на сайті.
Мстивий авторитаризм полонив Туреччину. Для прихильників прем’єр-міністра це річ прикра, але необхідна. Багато з тих, із ким я спілкувався, вважають, що протест на площі Ґезі зорганізували іноземні аґітатори і що його слід було розгромити жорсткіше. За демократії, кажуть вони, воля більшости засвідчує себе на виборчих дільницях і потім здійснюється. Це, мовляв, і відбувалося досить успішно, поки ліберали, розуміючи, що їх замало для перемоги на виборах, замість цього вдалися до підбурювань. Ідеї про те, що переконання ліберальних меншин має бути леґально захищено і що вони справді можуть впливати на творення політики, уряд не приймає, заявляючи, що говорить від імені більшости. Але архітектором поляризації Туреччини є не ліберали, а Ердоґан.