Чим Олімпіяда в Сочі відрізняється від попередніх Ігор

Чим Олімпіяда в Сочі відрізняється від попередніх Ігор

У лютому 2014 року Сочі буде господарем Зимової Олімпіяди, приймаючи представників спортивного цвіту планети на мінливому Північному Кавказі й привертаючи увагу світових медій задовго до початку сімнадцятиденного дійства. Мільярди глядачів у всьому світі відкладуть свої щоденні справи, щоб дивитися Ігри, даючи Росії унікальну нагоду рекламувати себе на планетарному рівні.

Науковцям ця мегаподія також дає величезні можливості. Ігри відкриють широкий простір для аналізу в безлічі царин. Останніми роками з’явилась і дуже швидко почала розвиватися література, що вивчає мегаподії та величезні капіталовкладення, які їх супроводжують. Політологи запитують, хто отримує зиск від цих подій і як. Економісти цікавляться, чи такі події стимулюють зростання міст, які є господарями подій, та чи величезні інвестиції виправдають первісні очікування чи просто створять непотрібні речі, як-от стадіони, що стоять порожні й відходять у забуття. Планувальники міст запитують, чи приймання таких подій враховує раціональну політику розвитку чи тільки відводить мізерні ресурси від нагальніших потреб, як-от доступного житла, кращих навчальних закладів або вдосконаленого медичного обслуговування. Інші науковці досліджують питання, як держави намагаються використовувати олімпійське видовище, щоби просувати інтереси режиму, як спортсмени й уболівальники переживають олімпійську мить і як Ігри позначаються на націоналізмі, толерантності й туризмі.

Панельне засідання Асоціяції славістичних, східноевропейських та евразійських студій (ASEEES) із питань Олімпіяди в Сочі на конференції в Бостоні, яка щойно завершилася, викликало жваву дискусію. Російський лінґвіст із авдиторії критикував учасників панельного засідання за зображення неґативної картини деяких аспектів Ігор. Безумовно, це правда, що негромадяни Росії останнім часом критикували російських очільників у тому, що стосується «Pussy Riot», арктичних протестів «Ґрінпісу», ухвалення закону, який забороняє меншинам гомосексуальну пропаґанду, а також подальшого придушення громадянського суспільства та політичної опозиції. Але тоді як немає нічого злого в поданні критичного аналізу подій у Росії, звинувачення в неправдивому зображенні Росії порушує цікаве й практичне запитання: Чи проблеми, які супроводжують Ігри в Сочі, подібні до тих, що супроводжували Ігри, коли їх проводили в західних країнах, чи вони якоюсь мірою різняться? А також чи Олімпійські Ігри в Росії відрізняються від Олімпіяди в інших країнах, і що різниться: масштаб Ігор чи їх природа?

Погляд на Ігри в Сочі у контексті попередніх олімпійських подій наводить на думку, що насправді йдеться про різницю в їх природі. Ключ до цієї різниці не просто той, що Ігри в Сочі мають приголомшливу ціну в понад 50 мільярдів доларів. Стислий аналіз попередніх Ігор та розуміння затятих зусиль президента Владіміра Путіна залишитися при владі забезпечують тло, необхідне для того, аби зрозуміти, що робить Олімпіяду в Сочі інакшою.

Подібності з попередніми Іграми

Поєднання політики й спорту, звісно, не унікальне для Ігор у Сочі. Путін намагається використати Олімпіяду, щоби просунути Росію як велику потугу на світовій сцені та продемонструвати, що його країна може змагатися в капіталістичній глобальній економіці так само ефективно, як і будь-яка країна на сході чи на заході. Найпомітнішими прикладами держав, які намагалися мати зиск із олімпійської платформи, є використання Ігор 1936 року, до якого вдалася Німеччина, щоб просувати нацизм; намагання СССР проштовхнути соціялізм, приймаючи 1980 року Олімпіяду в Москві; Японія, яка проголошувала своє повернення до процвітання після Другої світової війни через Олімпіяду 1964 року, Лос-Анджелес та США, які 1984 року проголошували досконалість приватного бізнесу; і Китай, який у Пекіні 2004 року обстоював свою міжнародну позицію.

Враховуючи жахіття терористичного нападу, який 1972 року відбувся в Мюнхені, де терористи вбили 11 ізраїльських спортсменів, та вибух в Атланті на Олімпіяді 1996 року, що вбив одну людину й викликав смертельний серцевий напад іще в однієї людини, російські організатори не можуть іґнорувати проблем екстремізму й насильства. Сочі розташовано на Кавказі, де постійні бунти щороку забирають сотні життів; тому організатори запроваджують численні заходи, які мають ґарантувати, що під час Ігор не буде жодних інцидентів. Невдовзі по тому, як Сочі виграли право приймати Олімпіяду, Доку Шмаров проголосив свій намір встановити Ісламську Державу, Кавказькі Емірати, куди входитиме весь Кавказький реґіон. У липні 2013 року Шмаров через відео на YouTube закликав тих, хто його підтримував у Росії, не дозволити проведення Олімпіяди в Сочі, що відверто налякало Ігри. Однак загроза тероризму є постійною тривогою таких високих профільних подій, незалежно від місця їх проведення. Ігри 2002 року в Солт Лейк Ситі відбувалися в тіні 11 вересня, подій, які відбулися лише за декілька місяців перед тим, і заходи із забезпечення безпеки, які супроводжували Ігри, було посилено. Оскільки Росія іде далі, ніж будь-хто з господарів Олімпіяд, скажімо, вимагаючи у глядачів завантажити персональні дані на веб-сайт, щоб отримати спеціяльний пропуск, підставова дилема обміну громадських свобод і приватности для посилення охорони є звичною темою.

Царини відмінности

Головною площиною відмінности поміж Олімпіядою в Росії та західними Олімпіядами є те, що, буцімто, Путін планує залишатися при владі безконечно й використовує Олімпіяду, щоб посприяти цій центральній меті. Демократичні лідери не можуть серйозно плекати такі амбіції, бо їх, урешті, не перевиберуть на їхні посади або ж вони зіткнуться із тим, що буде введено в силу конституційні обмеження термінів повноважень. Тож вони менш охоче беруть участь у корупції або придушуванні громадянського суспільства. Путін використовує Олімпіяду як частину своєї більшої стратегії, щоб залишитися при владі, намагаючись ототожнити своє право зі всім, що є в Олімпійських Іграх популярним. Контраст між політичними системами в Росії та демократичними системами дає Олімпіяді в Сочі дуже інакше значення, ніж вона мала би в західному контексті.

Однією площиною розходження між російськими приготуваннями і приготуваннями західних господарів є взаємини із громадянським суспільством. У західних країнах організатори Ігор – це зазвичай люди, які реально є забудовниками в місті-господареві, працюючи спільно з місцевими політиками. Ця про-розвиткова коаліція типово намагається скористатися Іграми, щоб ввести своє місто на ринок, використовуючи Олімпійський бренд, аби активізувати туризм і збільшити вартість майна. У західних містах звичним є те, що місцеві організації виявляють стурбованість щодо впливу Ігор на довкілля, використання комунальних ресурсів на потреби величезного спортивного свята й розширення спостережних заходів, яким мають зайнятися охоронні фірми. «Сторожові пси» довкілля, які стежили за приготуваннями до Ігор у Сиднеї 2000 року, нарікали, що місцева влада вдається до «вибіркової поступливости» в застосуванні норм, спрямованих на захист місцевої екології. Греція навіть змінила свою конституцію, щоб обмежити роль ініціятивних груп громадян у царині захисту лісів. Інші Ігри проголосили себе «найзеленішими в усій історії», але по тому не залишили по собі хоч трохи помітного позитивного спадку для довкілля.

На противагу типовій ситуації на Заході, Олімпійські Ігри організовує федеральний уряд Росії. Тоді як про-розвиткові лобісти можуть використати такі мегаподії, як Олімпіяда, щоб марґіналізувати громадянські організації на Заході, російський уряд проводить систематичне закручування гайок усім групам громадянського суспільства щонайменше від 2004 року. 2013 року головне управління Прокуратури провело перевірку близько тисячі недержавних організацій, щоб визначити, чи їх слід означити як «іноземних аґентів», – згубна спроба захитати в населення довіру до них та їх законности. Росія інакша, бо держава проводить кампанію і має владу штрафувати й кидати за ґрати групи, які їй не подобаються. Проблеми, що постають перед групами, які займаються довкіллям і збереженням міста, дуже різняться від викликів, із якими стикаються західні групи, головною турботою яких є громадська апатія та брак ресурсів, а не тривожні дії офіціозу.

Друге джерело відмінности лежить в умовах перевитрат, що асоціюються з Іграми. Перевищення бюджету трапляється в усіх мегаподіях, і Олімпійські Ігри є серед найгірших порушників, згідно з дослідженням, що його провів Бент Фливб’єрґ разом із колеґами [1]. У демократичних країнах ці перевитрати є наслідком того, що люди, які займаються Олімпіядою, мають переконати місцеву владу, занепокоєну тим, як витрачають гроші платників податків, підтримати проєкт. Як наслідок, вони мають тенденцію перебільшувати блага, водночас недооцінюючи витрати. Якщо вже місто-господар узяло на себе турботу щодо проведення Ігор, воно зв’язано зобов’язаннями за витрати, згідно з контрактом, який воно підписує із Міжнародним Олімпійським Комітетом. Коротко кажучи, перевищення бюджету є наслідком того, що Ігри утвердили себе в демократичному контексті.

У Росії Кремль не є так само підзвітним громадськості. Путін не отримав схвалення виграшу для бюджету, а потім не відбувається його дотримування. Він може покладатися на доступ до державних запасів, і немає реальних перешкод, які можуть обмежити його в тому, скільки він витрачає на Ігри. Ситуація створює величезні корупційні можливості, що їх можуть використовувати зі своєю метою чільні бізнесові лідери зі своїми зв’язками, необхідними, щоб отримати прибуткові державні контракти, аби збудувати олімпійське обладнання для змагань. У цьому сенсі Сочі також унікальні, бо мусять побудувати все з нуля, оскільки місто не було головним зимовим спортивним осередком, перш ніж Росія виграла право на проведення Олімпіяди. Оптимістично те, що Сочі після Ігор стане головним лижним центром, але це ми ще побачимо.

В очікуванні церемонії відкриття

Безумовно, Олімпіяда дає шанс подумати про ідеалістичні цілі, як-от світ без війни та мирні змагання між молодими людьми різних націй. Для багатьох із нас вони пропонують нагоду зібратися з родиною і друзями й захоплюватися ґрандіозністю церемонії відкриття, а також спортивних змагань на екрані.

Росія також використовує Ігри, щоб розрекламувати ідеалізовану картинку себе самої. Скажімо, Кремль наголошує образ, який описує Росію як багатонаціональну державу, де безліч людей живуть у гармонії. Звісно, реальність інакша, бо держава часто обмежує тих, кого на екрані згадано серед різних груп. Із внутрішньополітичних міркувань, гомосексуалів та робітників-міґрантів вилучено із цієї картинки. Можливо, Олімпіяда кине світло на ці теми, яке проникне навіть у контрольовані російські медії і створить простір для дискусій на ці теми. Врешті, якщо телебачення обрало для себе іґнорувати або спотворювати ці питання, вони напевно спровокують жваві розмови в режимі он-лайн та серед друзів.

Ориґінал статті під назвою «How the Olympics in Sochi Differ from Previous Games» було опубліковано у бюлетені Асоціяції славістичних, східноевропейських та евразійських Студій (ASEEES) у січні 2014 року (ст. 18-20). Переклала з англійської Богдана Матіяш.

Статті й книжки про Ігри в Сочі

Книжки:

Bo Petersson, Karina Vamling, eds., The Sochi Predicament: Contexts, Characteristics and Challenges of the Olympic Winter Games in 2014, Cambridge Scholars Publishing, September, 2013

Журнали:

European Journal for Urban and Regional Research

• Steffi Wurster, Homes for Games: A filmic interpretation of Sochi 2014 and resettlement in Imeretinskaya Bay

Problems of Post-Communism (January/February 2014 issue)

• Richard Arnold and Andrew Foxall, «Lord of the (five) rings: Issues at Sochi, 2014»

• Bo Peterssen, «Still Embodying the Myth?  The President, Russia’s Recognition as a Great Power, and the Sochi 2014 Winter Games»

• Sufian Zhemukhov & Robert Orttung, «Munich Syndrome: Russian Security in the 2014 Olympics»

• Natalia Gronskaya & Andrey Makarychev, «The Sochi 2014 Olympics and the ‘Sovereign Power’: A Political Linguist Perspective»

East European Politics (Special issue edited by Martin Müller: Olympic Games in Sochi 2014: a great event for a great power?)

• Orttung, R. and S. Zhemukhov: The 2014 Sochi Olympic mega-project and Russia’s political economy.

• Persson, E. and B. Petersson: Political mythmaking and the 2014 Winter Olympics in Sochi: Olympism and the Russian great power myth.

• Alekseyeva, A.: Sochi 2014 and the rhetoric of a new Russia: image construction through mega-events (under review).

Euxeinos (www.euxeinos.ch) (Special issued edited by Martin Müller: Sochi and the 2014 Olympics: Game over?)

• Petersson, B. and K. Vamling: Display window or tripwire? The Sochi Winter Games, the Russian great power ideal and the legitimacy of Vladimir Putin.

• Persson, E.: Tears in the patchwork: the Sochi Olympics and the display of a multiethnic nation.

• Orttung, R. and S. Zhemukhov: Civil society and the 2014 Sochi Olympics.

• Wolfe, S. D.: Life on the ground: a comparative analysis of two villages in Sochi during Olympic transformation.

Müller M. (2011) «State dirigisme in megaprojects: governing the 2014 Winter Olympics in Sochi.» Environment and Planning A 43: 2091-2108.

Müller M. (2012) «Popular perception of urban transformation through mega-events: understanding support for the 2014 Winter Olympics in Sochi.» Environment and Planning C: Government and Policy 30: 693–711.

Müller M. (2012) «Think big! Das Großprojekt Sotschi 2014.» Osteuropa 62: 313–324.

Müller M. (2013) «Sochi and the 2014 Winter Olympics.» Religion & Society 41: 21–23.

 

[1] Bent Flyvbjerg & Allison Stewart (2012). Olympic Proportions: Cost and Cost Overrun at the Olympics, 1960–2012, Oxford University Saïd Business School Working Paper.