Навіґація за темами

Як користуватися
За дев’яності роки історичні романи, написані на вітчизняному матеріялі, посіли одне з найчільніших місць на книжкових полицях, у кіосках і на розкладках великих міст Росії, в колі масового читва росіян. Певна частина цього літературного масиву склалася з дореволюційної історичної романістики й еміґрантської словесности минулих років, перевиданої, а частіше — вперше опублікованої в СССР у період «гласности» і пізніше (крім не раз публікованих у совєтські часи Міхаіла Заґоскіна, Івана Лажечнікова, Ґріґорія Данілєвського, це дореволюційні романи Даніїла Мордовцева, Ніколая Ґейнце, еміґрантська проза Марка Алданова, Петра Краснова, Івана Лукаша та інших. Інша частина - досить постійні у той же період перевидання вже власне совєтської історичної прози 1920-1970-х років, про які йтиметься далі

Наш ньюзлеттер

Отримуйте розгорнуті анонси нових чисел часопису «Критика», повідомлення про новинки видавництва і Інституту Критики, наші заходи та про нові публікації на сайті.
Берлін повірив, що створювані протягом чверти століття політичні й економічні взаємозв’язки з Росією дадуть йому змогу ефективно вирішити ситуацію в Україні та дійти згоди з Путіним. У результаті Меркель і Штайнмаєр обрали шлях односторонніх стосунків у політиці щодо Росії, яскравим прикладом чого став так званий Нормандський формат ведення переговорів, який вони запропонували. Дистанціювавшись від позиції Вашинґтона, що її визнали за занадто непоступливу, Берлін також відмовився від пошуку консенсусу зі своїми реґіональними партнерами, насамперед із Польщею та Швецією. Однак у результаті ці дії цілком відповідали Москві й спричинили поглиблення розбіжностей між державами ЕС і НАТО, не даючи можливости створити спільну західну стратегію щодо війни, яку Росія оголосила Україні.
Уперше я зустрів Івана Лисяка-Рудницького 1977 року, але знав про нього принаймні від 1970 року. Двоє людей звернули мою увагу на його статті. Першим був друг моєї молодости і ментор, Роман Сольчаник. Він відкрив мені часопис «Сучасність» і вказав на одного автора (ним був Іван Лисяк-Рудницький), чиї есеї час від часу з’являлися у виданні. Ми обоє вважали, що це були першокласні тексти, і навіть тепер пам’ятаю, з яким захопленням я отримав його першу збірку есеїв, яку надрукувало те ж видавництво, що випускало «Сучасність». Щоправда, деякі з уміщених у збірці есеїв я вже читав раніше, бо це були передруки з часопису. Хоч би скільки Іван Лисяк-Рудницький написав, мені завжди хотілося прочитати іще щось від нього: його тексти мали талант збуджувати інтелектуальну жагу.