Навіґація за темами

Як користуватися
Передплачуйте «Критику» протягом усього року: http://krytyka.com/ua/subscription
«Навздогінна революція» є нічим іншим, як одним із описів навздогінної модернізації – великого західного проєкту, який, із огляду на певні історичні та соціяльно-політичні обставини, не повністю вдався в цій частині Европи, що вимагає виправити ситуацію. Тож «оксамитові» революції, «кольорові» революції, український Евромайдан у цьому дискурсі сприймаються як події, що мають скориґувати фундамент суспільства, відповідно до ліберально-демократичних ідеалів. Здавалося б,так і є. Адже гаслами цих революцій є свобода й утвердження демократичної політичної культури. Але проблема в тому,що під маскою того, кого слід «наздогнати»,ховається неоліберальна глобальна логіка, яка претендує на універсальність своїх цінностей і тим самим відмовляє учасникам цих революцій у тому,що вони свідомі своїх дій
Усталеним є цілковите нерозуміння верховенства права як ідеї передовсім про розумність правового реґулювання, втілення в ньому здорового глузду як такого, забезпечення ліберальної проґресивности норми права порівняно з деякими умовиводами, що панують у суспільстві. Саме тому судді мають бути не лише «навчені»; вони мають бути одними з найрозумніших людей, водночас здатних опанувати складні юридичні конструкції, із живим і проґресивним мисленням, спроможним осягнути навіть первинно цілком особисто несприйнятну ідею. Під час звершення правосуддя суддя має перетворюватися на мислячу машину найвищого класу, здатну в інтересах справи на певний час забути про власні уявлення й особливості сприйняття,аби предмет дослідження підкорився йому повною мірою із найоб’єктивнішим,справедливим результатом

Конституція свободи

Наш ньюзлеттер

Отримуйте розгорнуті анонси нових чисел часопису «Критика», повідомлення про новинки видавництва і Інституту Критики, наші заходи та про нові публікації на сайті.
Перша світова війна вперше поставила на порядок денний українське питання як питання політичне. А наприкінці війни на короткий час навіть постала власна українська держава. Ще чотири роки перед тим ніхто в Европі не міг би про таке й подумати. На час липневої кризи 1914 року та на початку війни Україна не була ні політичним гравцем, ані політичним суб’єктом, — навіть назву «Україна» в Европі переважно не знали. Більша частина українського населення мешкала в південно-західних реґіонах Російської імперії та в північно-східних областях цислейтанської Австро-Угорщини, Східної Галичини та Буковини — себто на заселених прикордонних територіях двох різних державних утворень. У Росії та між росіянами українців зазвичай називали малоросами, а в Габсбурзькій монархії — русинами.
Visegrad Insight Journal, Issue 4, 2013