Навіґація за темами

Як користуватися
Чому росіяни не дозволяють собі такої розкоші, як докори сумління, а німці та поляки пов’язані ними. Із режисером Яном Клятою, директором Національного Старого Театру ім. Гелени Моджеєвської у Кракові, розмовляє Аґнєшка Рознер із часопису «Res Publikа Nowа». Ян Клята: «Після 1989 року ми захоплювалися Сарою Кейн чи бруталістами й удавали, що у нас такі ж проблеми, як у мешканців Лондона. Життєва порожнеча й екзистенційні дилеми. Але ще треба мати можливість дозволити собі життєву пустку. Докори сумління – це також своєрідна розкіш, яку теж треба мати можливість собі дозволити. Це розкіш, яку набуваєш у другому-третьому поколінні. Спочатку дім, автомобіль, тільки потім докори сумління... Це дуже рантьєрська річ – докори сумління. Тому росіяни не дозволяють собі жодних докорів сумління.»

Наш ньюзлеттер

Отримуйте розгорнуті анонси нових чисел часопису «Критика», повідомлення про новинки видавництва і Інституту Критики, наші заходи та про нові публікації на сайті.
За дев’яності роки історичні романи, написані на вітчизняному матеріялі, посіли одне з найчільніших місць на книжкових полицях, у кіосках і на розкладках великих міст Росії, в колі масового читва росіян. Певна частина цього літературного масиву склалася з дореволюційної історичної романістики й еміґрантської словесности минулих років, перевиданої, а частіше — вперше опублікованої в СССР у період «гласности» і пізніше (крім не раз публікованих у совєтські часи Міхаіла Заґоскіна, Івана Лажечнікова, Ґріґорія Данілєвського, це дореволюційні романи Даніїла Мордовцева, Ніколая Ґейнце, еміґрантська проза Марка Алданова, Петра Краснова, Івана Лукаша та інших. Інша частина - досить постійні у той же період перевидання вже власне совєтської історичної прози 1920-1970-х років, про які йтиметься далі
Берлін повірив, що створювані протягом чверти століття політичні й економічні взаємозв’язки з Росією дадуть йому змогу ефективно вирішити ситуацію в Україні та дійти згоди з Путіним. У результаті Меркель і Штайнмаєр обрали шлях односторонніх стосунків у політиці щодо Росії, яскравим прикладом чого став так званий Нормандський формат ведення переговорів, який вони запропонували. Дистанціювавшись від позиції Вашинґтона, що її визнали за занадто непоступливу, Берлін також відмовився від пошуку консенсусу зі своїми реґіональними партнерами, насамперед із Польщею та Швецією. Однак у результаті ці дії цілком відповідали Москві й спричинили поглиблення розбіжностей між державами ЕС і НАТО, не даючи можливости створити спільну західну стратегію щодо війни, яку Росія оголосила Україні.